Колгосп "Шлях до комунізму" складався із двох сіл: Глушця і Пісок та ще із хутора Новий мир.
У Глушці знаходився центр колгоспу: сільрада, будинок культури, середня школа, лікарня, пошта, аптека, магазини, цегельний завод, мельниця, великий колгоспний двір з корівниками, телятниками, птицефермою, свинофермою, конюшнею, всією технікою для орання і збирання врожаїв, велика колгоспна комора. Іменувалося все це у колгоспі як бригада №1.
Коротше, ми мали все, що потрібно було для життя сільським людям. Селяни пишалися тим, що в селі вистачало робочих рук і ніколи жодні чужі люди не працювали у нашому колгоспі. А Глушець був розташований на лівому березі синього тихоплинного Сейму. Красиве село, яке щовесни потопало у квітучих білопінних садах.
Село Піски було продовженням Глушця, де кордоном була невеличка притока Сейму - Вижлиця. За селом серед лугів вигинається синя стрічка Сейму. Там знаходиться улюблений пляж односельців – Супісок. А одна із пісківських вулиць, Одорванка, знаходиться у чудовому сосновому лісі. Там же, на Одорванці, знаходиться обласний Меморіал жертв Голодомору 1932-33 років. Якщо пройти до кінця вулиці, а далі піти луговою стежиною, то потрапиш до тисячолітньої криниці, до якої їдуть люди з усіх світів напитися цілющої води.
У Пісках теж була школа, тільки восьмирічна, магазин, клуб, дитячі ясла. Великий колгоспний двір з корівниками, свинарниками, конюшнею. Це все належало до бригади №2 нашого колгоспу.
На красивому зеленому хуторі Новий мир була початкова школа, магазин, колгоспний двір. Хутір знаходився від Глушця десь 2,5-3 км.
Зліва від хутора текла Вижлиця, що далі перебігала через вулицю Спасівку і Низову вулицю у Пісках, впадаючи до Сейму.
Закінчивши Новомирську початкову чи Пісківську восьмирічну школи, ми всі стікалися до Глушецької середньої школи, щоби отримати атестати про закінчення школи і розліталися по світах продовжувати навчання в технікумах, інститутах.
Куди б нас не заносила доля, ми завжди тримали у душах любов до рідного краю, до батьківських обійсть. Дуже скучали за тихими водами Сейму, за вишнями і яблуками в садах, за вулицями, які зміями розповзалися на багато кілометрів села. І кращої землі для того, хто тут народився і виріс, ніколи не буде. Є якась магія у цій великій любові.
З дитинства, крім читання книг, я дуже любила кіно. Для дітей у нашому пісківському клубі фільми починалися о 17 годині, квитки коштували по 10 копійок, для дорослих – о 20 годині, квитки були за 20 копійок.
Скільки себе пам’ятаю, підлітком весь час думала, що ж там показують на сеансах для дорослих. Вперше потрапила на фільм для дорослих в день випускного вечора після закінчення 8 класу. Батьки дозволили мені піти на доросле кіно і це була для мене велика подія.
Навчаючись у 5 класі, ми з сестрою і батьками в день виборів пішли на «безплатне» кіно, яке демонстрували вдень о 12, о 15 і о 20 год. Народу було стільки, що не проштовхнутися. І діти, і їхні батьки разом сиділи в залі клубу. Всі чекали чогось незвичного і були трохи збуджені. Батьки зранку після голосування побували в буфеті, тобто поспілкувалися із зеленим змієм, і були всі у хорошому настрої, сміялися, голосно говорили. Матері теж щебетали поруч із чоловіками. А в клубі всі чекали на індійське кіно. Що таке індійське кіно, ми не знали, і тому з таким нетерпінням чекали початку сеансу.
Люди в день виборів відчували святковий настрій, у клубі продавали цукерки, пряники, печиво, ситро. Для нас, сільських дітлахів, це було незвичним. Бо коли приходили в кіно, то в фойе зліва стояв тільки старий потертий більярдний стіл, навкруг якого завжди товклися хлопці, а справа у кутку стояла виварка з водою на стільці, до якої був прикручений кран, а кружка алюмінієва стояла на кришці виварки. Всі пили з цієї кружки. Все село.
У день виборів виварку з водою посунули далі, а на її місці стояла наша сільська продавчиня тьотя Шура і продавала смаколики на радість дітям і дорослим.
У клубі було неписане правило: з насінням заходити не дозволялося, аби не смітили. А на ганку біля клубу чоловіки голосно розмовляли і палили цигарки. Дим затягувало у фойе і повітря там стояло намішане із таких пахощів, що треба було мати добряче здоров’я, аби витерпіти отакий букет запахів.
І ось ми сидимо в залі клубу в очікуванні індійського кіно. Світло у залі ще горить, чути, як кіномеханік голосно розмовляє у своїй кімнатці і чути якийсь стукіт і брязкіт, начебто він перекручує плівку. Це так усі говорять, очікуючи. Завклубом стоїть біля дверей і всі не зводять з нього очей, коли його рука потягнеться до вимикача. Раз! І почалося!
Красиві люди, красива музика, незвичний одяг, пісні і танці у найгостріші моменти, втрата дитини, в’язниця, розлука, біль, сльози. Зал живе тим, що відбувається на екрані. Всі плачуть – і малі, і старі. Ніхто не соромиться сліз. Люди переживають чужу трагедію, як свою. Ніхто не відчуває сусіда поруч, бо кожен живе життям героїв. Під час загострення сюжету у залі стоїть стогін, крики вириваються з вуст найбільших нетерпеливців. Моя мама плаче поряд, тато теж витирає сльози. Суцільний плач і сльози розпачу і болю. Переживання за долю героїв такі, що здається своїми переживаннями кожен може вплинути на долю героїв фільму.
І раптом фільм переривається. Починається роздратований гул і топіт ніг у залі. У кіномеханіка порвалася плівка. Не одразу вмикається світло, завклубом стоїть на порозі залу і очікує знаку кіномеханіка. Люди не розуміють де вони, всі заплакані, ще живуть життям героїв і не одразу осмислюють дійсність. У мене мокра носова хустинка, я так переживаю за долю людей з фільму, що теж не відчуваю нічого навкруг.
Знову гасне світло і ми поринаємо в інший, донині невідомий нам, світ. Оце краса, оце люди! Для мене це було вибухом, відкриттям нового, невідомого і незнаного. Все, що я до того читала і чула, не порівняти з оцим емоційним вибухом, який вніс у мою дитячу душу стільки нових незнаних відчуттів.
Вмикається світло, а весь зал продовжує сидіти. Всі отримали емоційний шок, вибух, такої сили, що нікому не дає поворухнутися. Завмерли всі. І лиш коли завклубом оголошує, що треба виходити, бо інші люди чекають на наступний показ, ми з сестрою просимо батьків дозволити нам залишитися на повторний сеанс.
Після їхнього дозволу ми разом з іншими односельцями ЗНОВУ переживаємо трагедію чужого людського життя, яке уже нам таке зрозуміле.
Після кіно ми з сестрою і подругами ідемо додому і емоційно відтворюємо діалоги та сюжет фільму. Плачемо всі, сміємося, радіємо щасливому фіналу. Вдома з батьками теж обговорюємо фільм. Нові емоційні враження примушують мене довго думати про життя людське і про красу людських стосунків, про підступність ворогів.
На другий день вдома і в школі тільки й розмов про індійське кіно. Ідучи з подругами до школи і зі школи ми говоримо тільки на одну тему – про індійське кіно.
Під час новорічного карнавалу у нашому клубі був костюмований бал. Я була в індійському костюмі. У мами випросила тканину, дуже довго приміряла, як же з неї зробити щось на зразок індійського плаття сарі, а потім все таки визначилася і зробила. Довго крутилася вдома перед невеличким дзеркалом, але так хотілося бути схожою на тих красунь, яких бачила в кіно.
І мій костюм визнали найкращим на карнавалі. От який вплив на мене мало індійське кіно.
28.04.20