Красиві і талановиті жінки у мене завжди викликали повагу і якийсь внутрішній трепет перед їхнім талантом. Однією з таких красунь була Світлана Сулима, літературний редактор з журналу "Березіль". З очима, що неначе небо вбирали і затягували вашу душу глибоко у таїну її світлої і милої душі.
Щоразу, коли я заходила до невеличкої кімнати, де працювали невтомні трудівниці літературного лану, мене дивувала їхня велика таїна знань. Вони легко знаходили всі негаразди наших творів, вони робили їх чистішими, красивішими. Це були авгієві конюшні літератури, а літредактори були в ролі очищувачів. Які великі люди проходили перед цими трудівницями літературної ниви!
Саме у них я познайомилася з паном Івановим-Кирєєвим, москвичем, який був родом з наших Буд, де виготовляли посуд іще з царських часів. Юнаком він виїхав до Москви, але серце його належало Україні, Харкову, Будам.
В той приїзд шановного пана до Харкова він мав із заявами піти до міськради щодо зняття дошки на церкві навпроти вічного вогню, де значилось, що ця церква була збудована на кошти харків'ян. Хто і коли зняв цю дошку, було невідомо.
Завважу, що на той час нашому землякові було 90 років. Худощавий, стрункий, із синіми очима і зовсім білим густим волоссям, що красиво спадало на плечі. Він нагадував янгола. Смішливий, розумний, іронічний - він виглядав сивоголовим юнаком.
Нас познайомила пані Світлана, розповіла йому про мене, мені - про нього. Ми з ним недовго побули в "Березолі" і разом пішли по Сумській. Він багато розповідав про Харків його молодості, а потім про Москву.
Наступного разу ми з ним зустрілися 2001 року у Москві на Арбаті, 9, на презентації моєї поетичної збірки "А зорі пахнуть полинами" . Він написав декілька пісень на мої вірші і сам виконав їх. На той час йому було 93 роки.
Після мого від'їзду до Харкова, пан Іванов-Кирєєв часто телефонував моїй сестрі і доні. Просив зустрітися з ним. Розмови були про мене і мою творчість. Моя доня, сміючись, казала, що вона ходить на побачення до матусиних кавалерів. Але їй так подобалось пити із криниці життя цього невгамовного 93-літнього чоловіка. Він багато знав, був цікавим співбесідником, справжнім красивим янгелом. Моя сестра казала, що не кожна жінка може похвалитись тим, що їй дуже симпатизує 94-річний чоловік. А Ніні, тобто мені, випало на долю отаке шанування. Він присвятив мені декілька віршів, телефонував, питав, як я живу, що пишу. І дякував сестрі і доні за те, що вони не відмовлялися зустрічатися з ним. На жаль, у віці 95 років він покинув цей світ. Про це нам сказали його рідні. Похований у Москві.
От саме за це знайомство я і дякую Світлані Сулимі, а також Валентині Овод, які були красивими і талановитими трудівницями "Березолю".
Одного разу я під вечір зайшла до редакції і дівчата вже збиралися додому. Зі мною була подруга. Ми разом зі Світланою доїхали на метро до станції "Барабашова".
Коли вийшли на вулицю, то там було багато снігу і був невеличкий мороз. Градусів сім. Світлана попросила потримати її сумочку, а сама почала знімати чобітки і шкарпетки. Поклала все у пакет і залишилась стояти боса. Ми з подругою почали її вмовляти взутися, але вона нам сказала, що так робить щодня і багато років. Ми фізично відчували, як холод обпікає її ноги, а вона ішла і розмовляла з нами спокійно.
І так ми пройшли чотири тролейбусні зупинки, тобто дійшли до її будинку, що недалеко від "України", або салтівського ринку. Світлана спокійно зайшла в під'їзд і ми попрощалися.
Ми з подругою довго не могли заспокоїтися, бо ТАКЕ бачили вперше. От вам і красуня з такою силою волі і тренуванням скільки років. З того часу я дивилась на цю жінку з обожнюванням, бо сама би ніколи і кроку не зробила босою та ще і в мороз.
Отакі жінки ще є у нас в Україні. Красиві, розумні, талановиті.
Пані Світлано, якщо Ви читатимете ці рядки, то згадайте, як ми умовляли Вас взутися, а Ви спокійно ішли по снігу. Нехай Вам завжди здоровиться, наша березільська красуне! Шаную Вас.
02.02.21