ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Дума про Бернарда Претвича
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дума про Бернарда Претвича
Куди лиш не кидала доля
Бернарда Претвича. Лиш тут
В степу, безкраїм чистім полі
Він був по-справжньому на волі
Без тих обтяжуючих пут
Тупих обов’язків, в неволі
Обмежень, коли ти живеш
З чужих бажань, чужої волі,
Слуги виконуючи ролі,
Бо ж куди скажуть, туди йдеш.
Тут він був вільним поступати,
Як власний розум повелить.
Міг степом на коні скакати,
Чужі фортеці штурмувати
І не питати – що робить.
З Сілезії, де народився
І де дитинство все пройшло,
Шлях його скоро покотився
По Речі й інших королівствах
Аж доки й в степ не занесло.
Він – ротмістр мав під рукою
Кілька десятків козаків,
Щоб забезпечити спокою
І боронити від розбою
Рибалок і пасічників,
Які на кресах працювали
Із Диким полем на межі.
На них татари полювали,
А потім в Кафу продавали,
В краї далекі і чужі.
Нелегка то була робота.
Бо ж степ безмежний навкруги.
Дізнатись шлях орди не просто,
А спробуй виступити проти,
Як в більшій силі вороги.
А людолови знахабнілі
(Їм спротив мало хто чинив),
Як на прогулянку ходили,
Народ хапали й полонили.
Війна постійна без війни.
І він мав край оберігати
Лише із тим, що взяти міг.
Розбою на шляху ставати,
Ясир не дати вполювати ,
Прогнати людоловів тих.
Коли було то? Літ п’ятнадцять
Лише й минуло з тих часів.
А скільки сили, скільки праці!
А сотні миль позаду, братці!
За час короткий посивів.
З татарами найперша стріча
(Ну, як забутися про те).
І гетьмана печаль та відчай –
Татари оминули січу,
З ясиром вирвалися в степ.
І він помчав вслід за ордою,
Лиш козаків з собою взяв.
Та йшла неспішною ходою
І не очікувала бою.
В степу хто б її зачіпав?
Догнав аж біля Хаджибею
Розімлілу в спокої орду.
Завзято зачепився з нею
Та стрімкістю здолав своєю,
Рубаючи всіх на ходу.
Хто не утік, тих порубали
Або ясиром узяли.
Своїх нещасних відібрали
Ще і табун добрячий взя́ли
Та і назад у степ пішли.
Було ж переполоху з того.
Султан покари вимагав,
Мов для розбійника – для нього.
Та королева, слава Богу,
Вступилася. Король змовчав.
За рік аж три орди з’єднались,
Поділлям, як вогнем пройшли.
Хоч воєводи намагались
Спинити, але сил не мали.
А ті ясиру узяли
Та і назад попростували.
А він пошарпані війська
Зібрав докупи. Наздогнали.
Тут орди розділятись стали.
Він, нічку темну зачекав
І вдарив на одних, на дру́гих.
По черзі. Третіх напосів.
Розбіглися Аллаха слуги.
Не знали – звідки ця наруга
Взялась на них серед степів.
За рік очаківські татари
Із білгородськими прийшли
На Вінницю, неначе кара.
Поки чекав підмогу з Бару,
Чинили опір, як могли.
Ішов з загоном обіч шляху
І ску́бав, скільки міг, орду,
Тримав малі загони в страху,
Щоб кляті слуги падишаха
Не розбрелися на ходу.
Коли ж татари розділились,
Під Чаплакчеєю догнав
Він білгородців, що спинились.
Й, поки татари похопились,
Усю орду пошаткував.
Мурзу ж Атоку взяв ясиром
Й велів на палю посадить.
Щоб бачили усі невірні,
Що вже не будуть, як допіру
Так вільно у цей край ходить.
Жорстокий час, жорстокі люди.
І сам жорстоким з того став.
Палала ненависть у грудях.
За те Бог, може, не осудить,
Бо він на неї право мав…
А скільки їх було – походів
І сутичок. Хто рахував?
Знайомий писар при нагоді
Прикинув: сім десятків, вроді…
І жоден бій він не програв.
Тож є для гонору підстава:
Свій вік він не дарма прожив.
Вів, як належить, свої справи
І старостою Баром правив,
І край належно боронив.
Те староство прийшло неждано.
Як Старжеховський справи здав,
(Далися взнаки старі рани)
Король не серед знатних й знаних –
Між відчайдушними обрав.
Бар він застав пустим, по суті.
Укріплень майже ніяких.
Хоч неприступним мав би бути,
Бо ж Дике поле, ворог лютий.
Як край він захистити міг?
Тож перше він за місто взявся,
Укріплювати його став.
І, таки добре постарався.
Бо зараз кожен дивувався,
Яким він неприступним став.
Та того йому було мало,
Він хотів знати кожну мить:
Що турки там намудрували,
Татари що на оці мали,
Щоб вчасно шлях перепинить.
Сторожа,вислана далеко
Із вправних козаків в поля.
Їм там сховатись дуже легко,
Пантрують в холод і у спеку
Й орду помітять звіддаля.
Хоча сидіти і чекати
Орду він не збиравсь зовсім.
У гості часом завітати
Чи битву серед степу дати,
Щоб зась ходити було їм.
І сам ходив, водив козаків.
То переслідував орду,
Щоб за розбої наказати,
То, аби шлях перепиняти,
Щоб не накоїла біду.
Чи плакав? І таке бувало.
Якось орда ясир взяла.
Вони за нею вслід помчали,
Ледь-ледь за поли не хапали…
Та клята надто швидко йшла.
Аж під Очаковом догнали,
Пошаткували та дарма
Вже бранців на галери взяли,
Вони до Кафи відпливали,
А в нього як дістать – нема.
Він сліз своїх не став ховати,
На їхню дивлячись біду
Та шепотів: - Пробачте, браття.
Якби я міг порятувати!..
Та сил для того не знайду.
Він мстився за свою невдачу,
Де тільки міг, як тільки міг.
Козацькими очима бачив
Весь степ. Татарин десь проскаче,
А він уже його стеріг.
Під Чапчаклеєю на Бузі
Або ще під Кременчуком,
Татари мали по заслузі,
В ясир попали, навіть, мурзи…
Він, помсту ввівши у закон,
Був «у гостях» під Березанню,
Аж під Очаків зазирав,
Під Кілією бив поганих,
А якось переможний ранок
В Криму самому зустрічав.
А як то все султана злило.
Напевно, року не було,
Щоб зі Стамбулу не летіли
В Варшаву скарги. Бо ж хотіли,
Щоб йому голову знесли.
Король, хоч турок і лякався,
Війни із ними не хотів,
Відписками все відбувався…
Хоча…Недавній сейм згадався.
Міг хрест поставить на житті.
Туди у розпачі він їхав,
Бо ж кривди виставив султан
До нього знову, як на лихо.
Зібрав усе, що знав до крихти
І з тим всім перед сеймом став.
Чекав покари … Став героєм.
Король скарати не посмів
Того, хто став за край горою,
Дав бій набігам і розбою,
Хто Речі вірою служив.
Від сейму вже пройшло два роки.
Він, склавши руки не сидів.
Татари лізли з усіх боків.
Ходив давати їм уроки
Й до чорноморських берегів.
Те знов султана розізлило.
Знов скарги… Кривди…Покарай!
Король не мав терпіти сили
Тож повеління прилетіло.
Лишати мусив він цей край.
Мав перебратись в Теребовлю,
Теж старостою, але там
Далеко від татар, від бою.
Хоч серце і стиска від болю.
Та хто ж перечить королям.
Тож виїхав із Бару поки,
Проїхався востаннє в степ,
Згадав бої, буремні роки,
Що проміняти мав на спокій,
Хоч серцем проти, а, проте,
Згадавши, повернув на захід
До Теребовлі. У степах
Душа іще літала птахом.
І в нього, наче йде на плаху,
Сльоза скотилася скупа.
Бернарда Претвича. Лиш тут
В степу, безкраїм чистім полі
Він був по-справжньому на волі
Без тих обтяжуючих пут
Тупих обов’язків, в неволі
Обмежень, коли ти живеш
З чужих бажань, чужої волі,
Слуги виконуючи ролі,
Бо ж куди скажуть, туди йдеш.
Тут він був вільним поступати,
Як власний розум повелить.
Міг степом на коні скакати,
Чужі фортеці штурмувати
І не питати – що робить.
З Сілезії, де народився
І де дитинство все пройшло,
Шлях його скоро покотився
По Речі й інших королівствах
Аж доки й в степ не занесло.
Він – ротмістр мав під рукою
Кілька десятків козаків,
Щоб забезпечити спокою
І боронити від розбою
Рибалок і пасічників,
Які на кресах працювали
Із Диким полем на межі.
На них татари полювали,
А потім в Кафу продавали,
В краї далекі і чужі.
Нелегка то була робота.
Бо ж степ безмежний навкруги.
Дізнатись шлях орди не просто,
А спробуй виступити проти,
Як в більшій силі вороги.
А людолови знахабнілі
(Їм спротив мало хто чинив),
Як на прогулянку ходили,
Народ хапали й полонили.
Війна постійна без війни.
І він мав край оберігати
Лише із тим, що взяти міг.
Розбою на шляху ставати,
Ясир не дати вполювати ,
Прогнати людоловів тих.
Коли було то? Літ п’ятнадцять
Лише й минуло з тих часів.
А скільки сили, скільки праці!
А сотні миль позаду, братці!
За час короткий посивів.
З татарами найперша стріча
(Ну, як забутися про те).
І гетьмана печаль та відчай –
Татари оминули січу,
З ясиром вирвалися в степ.
І він помчав вслід за ордою,
Лиш козаків з собою взяв.
Та йшла неспішною ходою
І не очікувала бою.
В степу хто б її зачіпав?
Догнав аж біля Хаджибею
Розімлілу в спокої орду.
Завзято зачепився з нею
Та стрімкістю здолав своєю,
Рубаючи всіх на ходу.
Хто не утік, тих порубали
Або ясиром узяли.
Своїх нещасних відібрали
Ще і табун добрячий взя́ли
Та і назад у степ пішли.
Було ж переполоху з того.
Султан покари вимагав,
Мов для розбійника – для нього.
Та королева, слава Богу,
Вступилася. Король змовчав.
За рік аж три орди з’єднались,
Поділлям, як вогнем пройшли.
Хоч воєводи намагались
Спинити, але сил не мали.
А ті ясиру узяли
Та і назад попростували.
А він пошарпані війська
Зібрав докупи. Наздогнали.
Тут орди розділятись стали.
Він, нічку темну зачекав
І вдарив на одних, на дру́гих.
По черзі. Третіх напосів.
Розбіглися Аллаха слуги.
Не знали – звідки ця наруга
Взялась на них серед степів.
За рік очаківські татари
Із білгородськими прийшли
На Вінницю, неначе кара.
Поки чекав підмогу з Бару,
Чинили опір, як могли.
Ішов з загоном обіч шляху
І ску́бав, скільки міг, орду,
Тримав малі загони в страху,
Щоб кляті слуги падишаха
Не розбрелися на ходу.
Коли ж татари розділились,
Під Чаплакчеєю догнав
Він білгородців, що спинились.
Й, поки татари похопились,
Усю орду пошаткував.
Мурзу ж Атоку взяв ясиром
Й велів на палю посадить.
Щоб бачили усі невірні,
Що вже не будуть, як допіру
Так вільно у цей край ходить.
Жорстокий час, жорстокі люди.
І сам жорстоким з того став.
Палала ненависть у грудях.
За те Бог, може, не осудить,
Бо він на неї право мав…
А скільки їх було – походів
І сутичок. Хто рахував?
Знайомий писар при нагоді
Прикинув: сім десятків, вроді…
І жоден бій він не програв.
Тож є для гонору підстава:
Свій вік він не дарма прожив.
Вів, як належить, свої справи
І старостою Баром правив,
І край належно боронив.
Те староство прийшло неждано.
Як Старжеховський справи здав,
(Далися взнаки старі рани)
Король не серед знатних й знаних –
Між відчайдушними обрав.
Бар він застав пустим, по суті.
Укріплень майже ніяких.
Хоч неприступним мав би бути,
Бо ж Дике поле, ворог лютий.
Як край він захистити міг?
Тож перше він за місто взявся,
Укріплювати його став.
І, таки добре постарався.
Бо зараз кожен дивувався,
Яким він неприступним став.
Та того йому було мало,
Він хотів знати кожну мить:
Що турки там намудрували,
Татари що на оці мали,
Щоб вчасно шлях перепинить.
Сторожа,вислана далеко
Із вправних козаків в поля.
Їм там сховатись дуже легко,
Пантрують в холод і у спеку
Й орду помітять звіддаля.
Хоча сидіти і чекати
Орду він не збиравсь зовсім.
У гості часом завітати
Чи битву серед степу дати,
Щоб зась ходити було їм.
І сам ходив, водив козаків.
То переслідував орду,
Щоб за розбої наказати,
То, аби шлях перепиняти,
Щоб не накоїла біду.
Чи плакав? І таке бувало.
Якось орда ясир взяла.
Вони за нею вслід помчали,
Ледь-ледь за поли не хапали…
Та клята надто швидко йшла.
Аж під Очаковом догнали,
Пошаткували та дарма
Вже бранців на галери взяли,
Вони до Кафи відпливали,
А в нього як дістать – нема.
Він сліз своїх не став ховати,
На їхню дивлячись біду
Та шепотів: - Пробачте, браття.
Якби я міг порятувати!..
Та сил для того не знайду.
Він мстився за свою невдачу,
Де тільки міг, як тільки міг.
Козацькими очима бачив
Весь степ. Татарин десь проскаче,
А він уже його стеріг.
Під Чапчаклеєю на Бузі
Або ще під Кременчуком,
Татари мали по заслузі,
В ясир попали, навіть, мурзи…
Він, помсту ввівши у закон,
Був «у гостях» під Березанню,
Аж під Очаків зазирав,
Під Кілією бив поганих,
А якось переможний ранок
В Криму самому зустрічав.
А як то все султана злило.
Напевно, року не було,
Щоб зі Стамбулу не летіли
В Варшаву скарги. Бо ж хотіли,
Щоб йому голову знесли.
Король, хоч турок і лякався,
Війни із ними не хотів,
Відписками все відбувався…
Хоча…Недавній сейм згадався.
Міг хрест поставить на житті.
Туди у розпачі він їхав,
Бо ж кривди виставив султан
До нього знову, як на лихо.
Зібрав усе, що знав до крихти
І з тим всім перед сеймом став.
Чекав покари … Став героєм.
Король скарати не посмів
Того, хто став за край горою,
Дав бій набігам і розбою,
Хто Речі вірою служив.
Від сейму вже пройшло два роки.
Він, склавши руки не сидів.
Татари лізли з усіх боків.
Ходив давати їм уроки
Й до чорноморських берегів.
Те знов султана розізлило.
Знов скарги… Кривди…Покарай!
Король не мав терпіти сили
Тож повеління прилетіло.
Лишати мусив він цей край.
Мав перебратись в Теребовлю,
Теж старостою, але там
Далеко від татар, від бою.
Хоч серце і стиска від болю.
Та хто ж перечить королям.
Тож виїхав із Бару поки,
Проїхався востаннє в степ,
Згадав бої, буремні роки,
Що проміняти мав на спокій,
Хоч серцем проти, а, проте,
Згадавши, повернув на захід
До Теребовлі. У степах
Душа іще літала птахом.
І в нього, наче йде на плаху,
Сльоза скотилася скупа.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію