Попросити б у себе пробачення
за душевні незбуті побачення,
за укинуті мріі у завтрішнє,
За убиті у серці слова;
І за дріб'язком будні загачені,
силуети ув осінь облачені,
за віршів ненаписаних ватрище,
і за трем, що в душі ночував.

Запросити б себе у розгорнені
сині верші, де мавки і олені,
у рахманних світанках гойдаються,
у вітрах золотавих пливуть...
У пелюстках люнарної повені,
заховати кохання утомлене -
од цілунку, що власливо жалиться,
од обіймів ядких і од стуж.

За загублену казку небачену,
за емоцію, сховану в зачині,
за сльозу, що несплакано витихла -
межи серцем і спахом зорі.
Попросити б у себе пробачення...
Хай нічого й не має вже значення:
тільки тиша у небових витоках,
Тільки спокій луни угорі.