Моє пізнє кохання було таким шаленим і осяйним, що гріло і спалювало все навкруги. Мій коханий декілька років пропонував мені одружитися, хоча я була вільною, а він давно і безнадійно був у шлюбі. Це вже потім він казав, що все життя шукав заміну дружині, бо одружився на москальці, якій нічого українського не потрібне. Він казав, що це як не в коня корм. Скільки не годуй, а все не таке. Чуже.
Після зустрічі зі мною чоловік втратив голову і чотири роки витратив на те, аби я зрозуміла і відчула, що він єдиний зможе зробити мене щасливою. Так і сталося. Я погодилася бути його дружиною, бо сама закохалася у красивого, розумного і талановитого чоловіка. Наше кохання було таким великим, що всі, хто потрапляв у зону нашої любові, загорялися і собі.
Мій коханий дуже хотів мати приватний будинок. Свою квартиру він залишив колишній дружині і дітям, а я мала двокімнатну квартиру на дванадцятому поверсі. Світлу, сонячну, затишну. Але він зумів умовити мене придбати будинок нашої любові.
Ми більше місяця майже щодня їздили з ріелторами і дивилися на пропоновані до продажу будинки. Ми передивилися пів Харкова, заходили до різних господарів, одного разу навіть оглядали один циганський будинок із цікавості. Ріелтор запропонувала, щоби ми побачили, як живуть деякі цигани. Там був великий двір, великий будинок. Багато кімнат. Чисто, затишно. На ліжках двома рядами стояли великі вишиті подушки, по п’ять штук. Велика, метрів двадцять, кухня, де у широкому кріслі сиділа огрядна стара циганка. Чиста, охайна. Біля великого столу стояли декілька молодих жінок, мабуть невістки, які щось готували, нарізали, розкладали. Стара циганка тихо щось їм наказувала.
Потім нам показали один великий будинок на Холодній горі, але там зовсім не було садка, декілька дерев і все. Ми відмовились.
Ішов час. До мене з Америки приїхала в гості поетка Дарка Рихтицька. Старша від мене років на п’ятнадцять. Худенька, струнка, красива. Вона говорила українською, але з тією американською вимовою, яка робила її вимову дуже милою. Дарка приїхала в кінці березня, у нас іще було холодно. Її благеньке пальтечко зовсім не гріло і я запропонувала їй свою дублянку. Дарка казала, що вона в ній почуває себе щасливою, бо душа і серце її тепер у теплі.
Одного разу нам додому подзвонила ріелтор і сказала, що хоче показати нам ще один гарний будинок. Ми домовились і приїхали на зустріч разом з Даркою Рихтицькою і моєю подругою Валентиною Шаровською. Будинок знаходився на Лисій горі, на вулиці Новий побут. Ріелтор подзвонила до сусідів і ті запросили нас до себе, бо ключі від сусіднього будинку, того, що продавався, були у них. Іще у них з колишніми господарями була умова, що вони продадуть будинок тим людям, які їм сподобаються, бо це вони обирають собі сусідів. Ріелтор казала, що багатьом вони вже відмовили.
Ми зайшли до будинку, сусідка уважно всіх оглянула, спитала хто ми і який маємо фах, хто має жити в будинку. Ми відповіли на всі її питання і нас провели до будинку, що продавався.
Спершу оглянули вхід, далі пройшли до кухні, кімнат. Будинок був великим, цегляним. Чотири кімнати на першому поверсі, велика кухня, ванна кімната, два коридори. Висока стеля, великі вікна, гарна підлога. Опалення не працювало, але чоловік сказав, що ми все зробимо знову. По драбині піднялись на величезне високе горище, чоловік сказав, що тут буде другий поверх. Потім ми оглянули великий гараж і кімнату з глибоким льохом. У саду росли яблуні, сливи. Нам сподобалось і ми згодились купити цей будинок.
Тим паче, нас умовляла пані Одарка. Вона казала, що в Америці такий гарний цегляний будинок можуть не всі дозволити собі купити. Це там дуже дорого. Розповіла, що її син сидів у недавно купленому ним будинку біля стіни на стільці, а на столі стояв комп’ютер. Син любив сидіти і хилитатися на двох задніх ніжках стільця. Коли він не втримав рівновагу, то його кинуло вперед на стіну. Він виставив вперед витягнуту руку і пробив кулаком стіну. Вона казала, що там будинки зводять за один день із штучних панелей, утеплювача і гіпсокартону. Ми посміялися, але було приємно чути якісь позитивні відгуки про наш вибір. Валентина і пані Одарка вмовляли нас не відмовлятися, а згодитись на покупку цього чудового будинку. Будинок нам теж дуже сподобався. Метрів за сто був великий ліс, тиха затишна вулиця вся в садах. До тролейбуса чи автобуса метрів триста. Магазини, школа, будинок культури, бібліотека, поліція – все поруч. До центру міста їхати машиною хвилин вісім.
Господарі будинку, що продавався, проживали на той час в Росії і купівлю-продаж нам треба було оформляти там, бо хазяїн не міг приїхати в Україну, через те, що комусь був винен великі гроші у Харкові. Щоби все оформити, треба було домовлятися з нотаріусом, який поїде в Росію з нотаріальною книгою. Ріелтор запропонувала нам зустрітися з її знайомою дівчиною-нотаріусом, яка згодиться поїхати з нами. Ми зателефонували тій дівчині і вона запропонувала нам зустрітися з нею в сауні і все переговорити. Ми приїхали до сауни, там була зустріч друзів. Ми познайомилися і провели вечір з нотаріусом і її друзями в сауні. Коли ми стали питати, де і в який день і час її забрати, щоб їхати оформляти документи на купівлю, то вона нам сказала, що мама їй заборонила їхати з нами. Ми були шоковані, бо нам дуже хотілося придбати цей будинок. Дівчина сказала, що у неї є знайомий, з яким вона попередньо домовилась і він згоден поїхати з нами. У нас не було іншого вибору і ми згодились зателефонувати тому нотаріусу.
На другий день мій чоловік домовився з нотаріусом про час зустрічі, адресу, оплату, і вирішили їхати назавтра вранці. Домовились з хазяїном в Росії, він сказав, що чекає нас біля кордону у м. Шахти, Ростовської області. Просив пройти через кордон, де він чекатиме на насв автомобілі з таким номером.
На цьому і порішили їхати назавтра вранці. Було трохи страшнувато їхати з чужими людьми, маючи таку велику суму грошей. Але бажання придбати будинок перебивало всі наші страхи.
У мене була приятелька Зоя. Вона мала за чоловіка Валентина. Здоровий, під два метри зросту, широкоплечий, руки-кувалди. Мав гарний голос, грав на гітарі, часто виступав на сцені Українського культурного центру. Всі його знали як добру і світлу людину. І саме того вечора Зоя зателефонувала мені і я їй сказала, що мій Павлик їде завтра купувати будинок і везе з собою велику суму грошей, а я дуже хвилююсь з цього приводу. Зоя спитала, чи їде хто з ним, щоб охороняти? Я сказала, що немає нікого. Вона одразу запропонувала Валентина. Ми з ними були добре знайомі і згодились на дружню охорону і підтримку.
Вранці, десь о п’ятій годині, ми встали і о шостій чоловік повинен був забрати нотаріуса, Валентина і ще тещу того господаря, що продавав будинок. Вона хотіла побачити доньку і зятя, бо вільне місце для неї було в машині.
Мій чоловік спочатку забрав тещу господаря, потім Валентина, а вже останнім забрав нотаріуса. Теща чекала з авоською, в якій щось лежало загорнуте в газети. Коли мій чоловік глянув на Валентина, то не зміг стриматися від сміху. На ньому були спортивні тренувальні сині штани, тільняшка. Він був підперезаний широким солдатським ременем, на якому були якісь морські символи. Валентин сів поряд з водієм, теща позаду, нотаріусу залишалося місце поряд з тещею.
Коли приїхали за нотаріусом, то побачили чоловіка середнього віку з перебинтованою правою рукою. Мій чоловік мало не зомлів, бо як же цей нотаріус буде підписувати документи. Той сказав, щоб не хвилювалися, бо все він зробить так, як треба.
Поїхали. Валентин не змовкав на на мить. Він розповідав, як, кого і де бив, як бився з хлопцями, як втікав від міліції. Всі розповіді були про те, як Валентин робив свої геройські, на його думку, вчинки. Проїхали години півтори і нотаріус попросив мого чоловіка зупинитись. А далі сказав, щоби йому заплатили за його роботу зараз, бо він далі не поїде. Мій чоловік розрахувався з нотаріусом і вони поїхали далі. Розповіді Валентина зробили свою справу. Нотаріус сидів на задньому сидінні, зменшившись від балачок Валентина. А так як Валентин був здоровенним, то можна було повірити у його розповіді. Нотаріус, мабуть, трохи перелякався.
Проїхавши десь триста кілометрів, мій чоловік зупинився біля ресторану і нагодував усіх обідом. Трохи відпочивши, поїхали далі. Недалеко від кордону пробили колесо. Прийщлось залишити машину на нашій території і через кордон іти пішки. Перевіривши документи, прикордонники через гучномовець комусь передали, що група з чотирьох людей іде через поле. Чоловік розповідав, що думав, що їх зараз можуть взяти з великою сумою грошей, а ще й нотаріуса з нотаріальною книгою. І все. Прийшлось похвилюватись.
Але зовсім скоро побачили, як їм назустріч їде машина. Вона зупинилась і з неї вийшло двоє чоловіків і молода жінка. Це були продавці. Привітались, обнялися з мамою. А далі нотаріус запросив до машини покупця і продавця. Там порахували гроші, зробили належні підписи. Потім теща продавця віддала зятеві авоську. Мій чоловік запитав, що вона віддала дітям. Жінка спокійно відповіла, що то бабусині ікони для онуки. Мій чоловік отетерів! Якби на кордоні їх зупинили і перевірили, то чи змогли б вони щось розумне відповісти прикордонникам і хто б їм повірив.
Вони повертались через кордон з відчуттям великого полегшення, бо зроблено справу і, головне, уже немає грошей, за які було стільки переживань. Іще мій чоловік зателефонував мені додому, що будинок наш!
І щоби я чекала на нього.
Почало вечоріти. Вони поміняли пробите колесо, по дорозі ще раз зайшли до ресторану, повечеряли і поїхали на Харків. Треба було всіх пасажирів довезти додому.
Мій чоловік подякував Валентинові за дружню охорону, відвіз тещу і нотаріуса і вже опів на дванадцяту подзвонив у двері квартири.
Я вдома чекала його з хвилюванням і нетерпінням. Разом з подругою Валентиною ми приготували святкову вечерю. І раптом мій коханий заходить до квартири і кладе до моїх ніг ключі від будинку зі словами: «Я кладу до твоїх ніг ключі від нашого будинку. Тепер ти станеш моєю дружиною?»
На що я йому замість відповіді від хвилювання сказала: «А документи?»
Він дістав документи і поклав поряд з ключами. Я, звичайно, дала свою згоду на шлюб і ми ще довго співали, грали на гітарі, мріяли.
Ми до самого ранку не спали, він розповідав про Валентина, про переляканого нотаріуса, чужу тещу з іконами, про перехід через кордон, де прикордонники просто перевірили документи і все.
З того часу пройшло багато років, ми відремонтували будинок, зробили другий поверх на три кімнати з великим балконом у сад, який нагадує казковий світ влітку, куди ми запрошуємо друзів. Ми створили тихий рай, ми створили затишний світ великої любові.
09.02.21