ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Розорення Києва Андрієм Боголюбським 8 березня 1169 року
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Розорення Києва Андрієм Боголюбським 8 березня 1169 року
- Скажи-но, отче, ти багато знаєш,
Багато книг розумних прочитав,
Чому наш Київ, як руїна став?
Хто перед Богом відповісти має?
- Князі повинні…А найбільше той,
Хто, хоч і православним називався,
Але в душі поганином зостався.
Він у розорі винен, як ніхто.
Він – то Андрій, що Боголюбським звався.
То він орду до Києва привів,
Розор дводенний в ньому учинив.
Таким відтоді Київ і зостався.
- Як може бути – Боголюбський і
Такі злодійства, скільки зла чинити?
Як він при тому Бога міг любити?
Як він гріхи замолював свої?
- Та Боголюбський зовсім не тому,
Що надто сильно полюбив він Бога.
Маєток Боголюбово у нього,
То ж звідти дали й прізвисько йому.
- А ти про нього більше розкажи.
Та ще про те, як руйнував він Київ.
Ти ж, мабуть, добре знаєш ту подію?!
- Так, довелось самому пережить.
Князі за Київ билися давно.
Бо ж тут Великий стіл й митрополити.
Великим князем славно посидіти,
Але, на жаль, не кожному дано.
Бо ж розплодилось тих князів тепер.
Де володіння кожному узяти?
Воюють часто, аби землі мати.
Один другого, мабуть, би пожер.
Один із Мономахових синів,
Що звався Юрій, батьковим велінням
Відправився в далекий край. Донині
Там фінські племена жили одні.
Князі там ще ніколи не були,
Хіба ото посадники сиділи.
Збирали данину. Та ще раділи,
Як в Київ повернутися могли.
Був, кажуть, Юрій половчанки син,
Мабуть, не надто батькові і любий.
У дикім краї мріяв аж до згуби,
Як в стольний град поверне знову він.
Отож його до Києва тягло.
Він тричі за життя сюди вертався,
Великим князем гордовито звався,
Бо ж Київ – то не те його село,
В якому він з веління батька правив.
Вже його й гнали з Києва та він,
Вертався знову й знову, вражий син.
Тут, врешті, крапку у житті поставив -
Отруту випив та і дуба дав.
Не знаю, як Господь його прийняв.
Та він синочків по собі зоставив.
Одним із них і був отой Андрій.
Був батько половцем наполовину
Та кров додав ще половецьку сину,
Бо ж одружився на княжні отій,
Що донькою була Аєпи-хана.
Тож кров слов’янська ледве там текла.
Кров половецька гору в нім взяла.
Отож і виріс отакий поганин.
Та ще ж в далекій глухомані ріс
Із дітлахами по лісах носився.
Чого він там хорошого навчився?
Тоді, мабуть й засів у ньому біс.
З дружинниками батька він не знавсь,
Які б чогось порядного навчили.
Їх потім взагалі відсторонили.
Він з «отроками» тільки і якшавсь,
Яких набрав із тих племен півдиких.
Тож, звісно, Київ – чужина для них.
Дав йому батько від земель своїх
У князювання місто невелике,
Що звалось Володимир. Там осів.
Став з нього щось величне будувати,
Бо ж мріяв над всією Руссю стати.
Ворота Золоті у ньому звів,
Як в Києві. Хоч було тому місту
До Києва – як свиням до небес.
Та все життя мав власний інтерес,
Хоча, до батька дослухався, звісно.
На Київ, навіть було, з ним ходив.
На полі Перепетовім злякався,
Тож Києва собі не домагався.
У Вишгороді князем посидів
Та й втік до Володимира свого.
Там відчував себе великим князем.
По смерті батька Суздаль взяв одразу
І більше з рук не відпускав його.
Та сам у Володимирі сидів,
Братів, рідню по світу розігнавши.
Бо ж він тебе у роді був найстарший,
Тож об’єднати Русь всю захотів.
Щоб, сидячи у болотах своїх,
Всіма князями звідти керувати.
Хотів був митрополію забрати
Із Києва. Такий вчинити гріх.
Та патріарх не дав йому того.
Тож він на Київ іще більш озлився.
В своєму Боголюбові закрився,
Гадаючи, як досягти свого.
Він розумів, що, поки Київ є,
Всі будуть стольним градом величати.
Лишається його поруйнувати,
Тоді він все й поверне на своє.
Хай в Києві сидить митрополит,
Та можна ж всі святині відібрати,
І храмів у лісах набудувати.
Дивись, мине якихось кілька літ
Й митрополит сам слідом прилетить
І буде слізно кафедри просити.
Бо хто ж тоді в руїнах схоче жити?
І Володимир стольний задзвенить!
Весь час себе втішаючи отак,
Зібрав він, врешті, чималенькі сили
Й під стольний Київ вони приступили.
Та Київ не відкрив воріт, однак.
Мстислав там із дружиною засів
Та ще клобуки чорні приступили.
Щоправда, у Мстислава мало сили,
Бо ж син все військо в Новгород повів.
Але й кияни за мечі взялись,
Коритись залішанину не стали.
Законного вони вже князя мали.
Три дні заброди біля стін товклись.
Потрапити у місто намагались.
Мстислав підмогу увесь час чекав.
Та хто ж поможе? І момент настав,
Коли клобуки з міста раптом зня́лись
Та і на Рось до себе подались.
Мстислав, дізнавшись, теж зібрав дружину
Та і тихцем покинув тоді стіни.
Кияни, всіма кинуті, здались.
Таке раніше вже не раз бувало.
Приходив князь, хотів зайняти стіл,
Як боронитись не достало сил
Чи то старого князя проганяли.
Ворота відчиняли та і все.
Князь стіл займав, життя тривало далі.
Тож іншого кияни і не ждали.
Хто ж думав, що цей підлий принесе?
Ледь Київ їм ворота відчинив,
Щоб князя свого нового стрічати,
Як половці киян взялись топтати…
Для Києва настали дні сумні.
Два дні, коли горів увесь Поділ,
Гора, монастирі, свята Софія.
Від того всього досі серце тліє,
Бо бачити таке не було сил.
І милості нікому не було:
Церкви горіли, християн вбивали,
Других зв’язали і у степ погнали,
Там більшість з них і смерть свою знайшло.
Жінок насильно брали від мужів,
А діти, ними лишені ридали.
Та звірі ті добра зовсім не мали.
Ледь що – пускали зразу в хід ножі.
Пообдирали церкви догола,
Усі ікони, все майно забрали
І, навіть, в церквах дзвони познімали.
Лишили пустку, мов орда пройшла.
Печерський запалили монастир
Та, слава Богу, оберіг святиню…
Не відродився Київ і донині.
Тож істину скажу одну: не вір
Тим, хто в залісських болотах сидять.
У них нема ні святості, ні віри.
Вони, немов оті голодні звірі,
Готові всіх навколо обідрать,
Аби вони не краще них жили.
Готові всіх і кожного провчити
І змусити своїм поконом жити.
Не дай то Бог, щоб в Київ знов прийшли.
Такий і є отой поганський світ.
Отак перекрутити слово Боже:
До Києва піднятись не спроможний,
То, значить, Київ опустити слід.
І опустили, діти Сатани,
Попрали Божі і людські закони.
Тепер на наші моляться ікони,
Свої гріхи відмолюють вони.
Багато книг розумних прочитав,
Чому наш Київ, як руїна став?
Хто перед Богом відповісти має?
- Князі повинні…А найбільше той,
Хто, хоч і православним називався,
Але в душі поганином зостався.
Він у розорі винен, як ніхто.
Він – то Андрій, що Боголюбським звався.
То він орду до Києва привів,
Розор дводенний в ньому учинив.
Таким відтоді Київ і зостався.
- Як може бути – Боголюбський і
Такі злодійства, скільки зла чинити?
Як він при тому Бога міг любити?
Як він гріхи замолював свої?
- Та Боголюбський зовсім не тому,
Що надто сильно полюбив він Бога.
Маєток Боголюбово у нього,
То ж звідти дали й прізвисько йому.
- А ти про нього більше розкажи.
Та ще про те, як руйнував він Київ.
Ти ж, мабуть, добре знаєш ту подію?!
- Так, довелось самому пережить.
Князі за Київ билися давно.
Бо ж тут Великий стіл й митрополити.
Великим князем славно посидіти,
Але, на жаль, не кожному дано.
Бо ж розплодилось тих князів тепер.
Де володіння кожному узяти?
Воюють часто, аби землі мати.
Один другого, мабуть, би пожер.
Один із Мономахових синів,
Що звався Юрій, батьковим велінням
Відправився в далекий край. Донині
Там фінські племена жили одні.
Князі там ще ніколи не були,
Хіба ото посадники сиділи.
Збирали данину. Та ще раділи,
Як в Київ повернутися могли.
Був, кажуть, Юрій половчанки син,
Мабуть, не надто батькові і любий.
У дикім краї мріяв аж до згуби,
Як в стольний град поверне знову він.
Отож його до Києва тягло.
Він тричі за життя сюди вертався,
Великим князем гордовито звався,
Бо ж Київ – то не те його село,
В якому він з веління батька правив.
Вже його й гнали з Києва та він,
Вертався знову й знову, вражий син.
Тут, врешті, крапку у житті поставив -
Отруту випив та і дуба дав.
Не знаю, як Господь його прийняв.
Та він синочків по собі зоставив.
Одним із них і був отой Андрій.
Був батько половцем наполовину
Та кров додав ще половецьку сину,
Бо ж одружився на княжні отій,
Що донькою була Аєпи-хана.
Тож кров слов’янська ледве там текла.
Кров половецька гору в нім взяла.
Отож і виріс отакий поганин.
Та ще ж в далекій глухомані ріс
Із дітлахами по лісах носився.
Чого він там хорошого навчився?
Тоді, мабуть й засів у ньому біс.
З дружинниками батька він не знавсь,
Які б чогось порядного навчили.
Їх потім взагалі відсторонили.
Він з «отроками» тільки і якшавсь,
Яких набрав із тих племен півдиких.
Тож, звісно, Київ – чужина для них.
Дав йому батько від земель своїх
У князювання місто невелике,
Що звалось Володимир. Там осів.
Став з нього щось величне будувати,
Бо ж мріяв над всією Руссю стати.
Ворота Золоті у ньому звів,
Як в Києві. Хоч було тому місту
До Києва – як свиням до небес.
Та все життя мав власний інтерес,
Хоча, до батька дослухався, звісно.
На Київ, навіть було, з ним ходив.
На полі Перепетовім злякався,
Тож Києва собі не домагався.
У Вишгороді князем посидів
Та й втік до Володимира свого.
Там відчував себе великим князем.
По смерті батька Суздаль взяв одразу
І більше з рук не відпускав його.
Та сам у Володимирі сидів,
Братів, рідню по світу розігнавши.
Бо ж він тебе у роді був найстарший,
Тож об’єднати Русь всю захотів.
Щоб, сидячи у болотах своїх,
Всіма князями звідти керувати.
Хотів був митрополію забрати
Із Києва. Такий вчинити гріх.
Та патріарх не дав йому того.
Тож він на Київ іще більш озлився.
В своєму Боголюбові закрився,
Гадаючи, як досягти свого.
Він розумів, що, поки Київ є,
Всі будуть стольним градом величати.
Лишається його поруйнувати,
Тоді він все й поверне на своє.
Хай в Києві сидить митрополит,
Та можна ж всі святині відібрати,
І храмів у лісах набудувати.
Дивись, мине якихось кілька літ
Й митрополит сам слідом прилетить
І буде слізно кафедри просити.
Бо хто ж тоді в руїнах схоче жити?
І Володимир стольний задзвенить!
Весь час себе втішаючи отак,
Зібрав він, врешті, чималенькі сили
Й під стольний Київ вони приступили.
Та Київ не відкрив воріт, однак.
Мстислав там із дружиною засів
Та ще клобуки чорні приступили.
Щоправда, у Мстислава мало сили,
Бо ж син все військо в Новгород повів.
Але й кияни за мечі взялись,
Коритись залішанину не стали.
Законного вони вже князя мали.
Три дні заброди біля стін товклись.
Потрапити у місто намагались.
Мстислав підмогу увесь час чекав.
Та хто ж поможе? І момент настав,
Коли клобуки з міста раптом зня́лись
Та і на Рось до себе подались.
Мстислав, дізнавшись, теж зібрав дружину
Та і тихцем покинув тоді стіни.
Кияни, всіма кинуті, здались.
Таке раніше вже не раз бувало.
Приходив князь, хотів зайняти стіл,
Як боронитись не достало сил
Чи то старого князя проганяли.
Ворота відчиняли та і все.
Князь стіл займав, життя тривало далі.
Тож іншого кияни і не ждали.
Хто ж думав, що цей підлий принесе?
Ледь Київ їм ворота відчинив,
Щоб князя свого нового стрічати,
Як половці киян взялись топтати…
Для Києва настали дні сумні.
Два дні, коли горів увесь Поділ,
Гора, монастирі, свята Софія.
Від того всього досі серце тліє,
Бо бачити таке не було сил.
І милості нікому не було:
Церкви горіли, християн вбивали,
Других зв’язали і у степ погнали,
Там більшість з них і смерть свою знайшло.
Жінок насильно брали від мужів,
А діти, ними лишені ридали.
Та звірі ті добра зовсім не мали.
Ледь що – пускали зразу в хід ножі.
Пообдирали церкви догола,
Усі ікони, все майно забрали
І, навіть, в церквах дзвони познімали.
Лишили пустку, мов орда пройшла.
Печерський запалили монастир
Та, слава Богу, оберіг святиню…
Не відродився Київ і донині.
Тож істину скажу одну: не вір
Тим, хто в залісських болотах сидять.
У них нема ні святості, ні віри.
Вони, немов оті голодні звірі,
Готові всіх навколо обідрать,
Аби вони не краще них жили.
Готові всіх і кожного провчити
І змусити своїм поконом жити.
Не дай то Бог, щоб в Київ знов прийшли.
Такий і є отой поганський світ.
Отак перекрутити слово Боже:
До Києва піднятись не спроможний,
То, значить, Київ опустити слід.
І опустили, діти Сатани,
Попрали Божі і людські закони.
Тепер на наші моляться ікони,
Свої гріхи відмолюють вони.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію