Над річкою, в тіні у верболозах,
Круг вогнища, що ледь палахкотить,
Бо вже вечерю встигли наварить,
Чоловіки, утомлені в дорозі,
Хто всівся, хто розлігся на траві,
Ведуть свої розмови неквапливі.
Часом сумні, а часом – жартівливі.
Один улігся далі на живіт
Та щось своє в душі переживає.
Ще не старий, неначе та, проте
Вже зовсім сивий. Мабуть, не просте
Життя , що сивиною укриває.
Коли розмова стала затихать,
Бо вже відоме переговорили,
Хтось обізвавсь до нього: - Гей, Давило,
Чи то не досить там тобі зітхать?!
Ти, кажуть, був на Калці, розкажи,
Як саме там воно було насправді.
Бо ж так ніхто не знає і до ладу,
Чому монгол всіх наших положив.
Та ж в наших сила чимала була,
Князі дружини по Русі зібрали
Й якимсь монголам січу там програли.
Назад лише дрібниця з них прийшла.
Поглянув сумно чоловік, сказав:
- Звідкіль ти взяв, що я на Калці бився?-
Піднявсь повільно, на траві усівся,-
Я на тій Калці кілька раз бував,
Та то було задовго до монголів.
Хоча дружини руські зустрічав,
Розмову із Мстиславом – князем мав,
Коли вони рушали в Дике поле.
- То розкажи. Цікаво ж бо усім.
Що знаєш ти і ми то будем знати,
Бо ж ми книжок не вміємо читати.
Та й звідки тут в степу узятись їм?
- Якщо цікаво, добре – розкажу.
Я, значить, сам з Чернігівщини родом.
Жили ми понад Сеймом біля броду.
Щодень, немов ходили по ножу,
Бо ж Дике поле майже за горбом
І половці там круками кружляють,
На наші села ласо позирають.
Бо ж хочуть поживитися добром.
Якось, я був,вважай уже, юнак,
Пішли ми в луки з батьком, покосили.
Аж тут ці кляті круки й налетіли
І якось несподівано отак.
І невелика зграя, а, проте,
Чоловіків, хто бився, порубали,
А усіх інших у сирицю взяли.
Для них знайоме діло і просте.
Набрали здобич й подалися в степ.
На південь дуже швидко нас погнали,
Мабуть, аби сторожа ні піймала.
Досвідчені, бо ж добре знали, де б
Швиденько непомічено пробратись.
По стежках, добре знаних їм, ішли
Аж поки в степ відкритий прибули.
А у степу чого вже їм боятись?
Там вже відкрито не таїлись так,
Хоча, усе ж, тривожно озирались.
Когось, напевно, все-таки, боялись.
Можливо, таких самих зарізяк.
Та обережність їм не помогла,
Бо на дорозі бродники зустрілись.
З забродами ті довго не возились.
Вся половецька зграя полягла
В бою нерівнім. Витерши мечі,
Взялися здобич бродники ділити.
Вони – звичайні степові бандити,
Як половці, з розбою живучи,
Все ж корені свої не забували.
Нас після бою розв’язали всіх.
Хто хоче – хай єднається до них.
А інших вони просто відпускали.
Та серед степу ти куди підеш?
Тут половці, як вороння кружляють.
Тож вибору у звільнених немає
Та і бажання, зрозуміло,теж.
Отак я скоро бродником і став.
Хоча ми степом довго не бродили.
То понад бродом в засідці сиділи,
Як караван гостей пройти тут мав.
То полювали, то в поводирі
До тих же самих до гостей наймались.
Від половців частенько відбивались.
І так от від зорі і до зорі.
А то ще сіль ходили добувать.
Тут половці нам поступку робили,
Самі ж бо працювати не любили,
Але хотіли з цього частку мать.
Добуту сіль в Олешшя ми везли
І там гостям заїжджим продавали.
Із того гарний приробіток мали,
Тож бідаками зовсім не жили.
Та все ж таке життя не по мені.
Коли грошима трохи я розжився,
То у Олешші ,врешті, залишився,
Купив будинок по легкій ціні.
Та думав завести собі сім’ю,
Щоб далі бобилем не проживати.
А якось в степ подався полювати,
Згадавши долю бродницьку свою.
Якраз весна, весь степ зазеленів.
Вся живність стала силу набирати,
Тож можна щось собі уполювати.
Надумав погуляти кілька днів.
На третій день, здається, тупіт чуть.
Орда, напевно рухається степом.
Я навкруги поглянув хутко – де би
Сховатися, бо ще в полон візьмуть.
Ще бродницького вміння не забув,
Хутенько на курган з конем забрався,
В траві високій з ним рядком уклався.
Тоді вже степ навколо озирнув.
І справді, степом рухалася орда.
Але орда зовсім не половецька.
Монголами вона, здається, зветься,
Бо ж зовсім по другому вигляда.
Про них в Олешші чули уже ми.
Казали, що десь половців розбили
І в Тавриці фортеці захопили,
Напевно, там пережили зими.
І от орда з півтисячі, мабуть,
У бік Олешшя рухалася швидко.
Лежу я тихо, їм мене не видко
Й не знаю зовсім, як то далі буть.
Помчати попередити? Та де?
Вони, мов пси, в степу усе пантрують.
Отож мене одразу уполюють.
Від клятих не сховаєшся ніде.
З одного боку – що Олешшя те.
Ніщо мене там, звісно, не тримає.
З другого боку – десь же бути маю?!
Та із життям зрівняти – то пусте.
Отак очима ту орду провів
Та і подалі від тих зайд подався
На північ. Десь до броду сподівався
Дістатися. Там , може би осів.
На другий день знов тупіт степом чуть,
Вже з півночі, зовсім з другого боку.
Я в тому розбирався вже нівроку:
То вже кіннота руська може буть.
Усе ж хутенько у траві заліг,
Щоб першими вони мене не вздріли.
Бо ж мало що вони в степу хотіли?
Як мало залишалося до них,
Побачив, врешті, що то, справді, руси.
Піднявся та рукою помахав.
Нікого, звісно,тим не настрахав,
Бо більше сам буть вціленим боюся.
Загін спинився. Чималий, однак,
Мабуть, їх ціла тисяча тут буде.
І всі в доспіхах аж сіяють груди.
Тут князь чи воєвода робить знак,
Щоб підійшов я. Підійшов, вклонився.
- Ти хто? Поганин чи християнин?
Чи, може, бродник? – гнівно глянув він.
Та я уже без страху подивився.
- Я із Олешшя. А ти хто такий?
Тут воїн поряд за меча вхопився,
Бо надто вже нахабно я повівся.
Мабуть, то воєвода не простий.
- Я – князь Мстислав, - озвався той,- а то
– Мій зять Данило. А тебе як звати?
- Давилою назвала мене мати.
Був син селянський. А тепер ніхто.
- В степу монголів, часом, не стрічав?
- Два дні, як на Олешшя полетіли.
- Чого ж стоїм, марнуєм час і сили?
Показуй шлях! – І наш загін помчав.
Ще здалеку помітний чорний дим.
Чи запізнились? Чи іще встигаєм?
Сторожу на всі боки посилаєм,
Бо у степу тут не жартують з цим.
І ось, нарешті, мчать сторожові,
Сигнал дають – монголи на підході.
Про нас не знають. Це ж яка нагода!
Застигли вої, наче неживі.
А тупіт ближче, ближче. З-за горба
Загін монгольський раптом вилітає,
Помітив та спинитись не встигає.
Сигнал князівська подає труба.
І весь в броню закований загін
Врізається в легкі монгольські лави,
Рубаючи наліво і направо.
Як ніж крізь масло пролітає він.
А на шляху розчахнуті лежать
Страшні своєю дикістю монголи.
А ще живі розбіглися навколо,
Але чомусь далеко не біжать.
Зненацька кілька вихопилось враз,
Пораненого із землі вхопили.
Тоді усі зірвались, полетіли,
Ще сподівались утекти від нас.
Та коні в нас вгодовані, стрімкі
І ми від них не дуже і відстали,
Поволі шлях долали, доганяли.
Хоч вони стріли цілили меткі.
Та від броні відскакували ті
І шкоди ніякої не завдали.
Ординці враз, мов по команді стали.
Цікаво, що в них саме на меті?
Вони ж в атаку кинулись дурну,
Бо що могли супроти нас зробити?
Але мені вдалося углядіти,
Як кілька з них неслися в далину,
Пораненого між коней несли.
Якогось хана, мабуть, рятували.
Коли останні від мечів упали,
За втікачами слід ми узяли.
Ось і курган високий степовий,
Що Половецьким здавна мені знаний.
Проскочили ми, але за курганом
Нікого. Степ, неначе не живий.
Куди ж ото поділись втікачі?
Втекти далеко часу в них не було.
Можливо, в балку степову пірнули.
А уже вечір. Спробуй уночі
В степу глухому когось упіймати!
Тож розбрелися вої навкруги,
Сліди шукали – де ж ті вороги?
Та з ними разом я не став шукати.
Рішив піднятись на курган тоді
Із нього степ оглянути навколо.
Та круг кургану степ безлюдний, голий.
І раптом бачу: - Он вони, глядіть!
Показую. Там двоє степом мчать.
Та думаю: «А третій де подівся?
Поранений?!» І раптом похопився.
«Десь спробували, певно, заховать?!»
Десь, може, в балці чи, можливо, тут,
В якійсь норі глибокій на кургані?
І я став озирати все старанно.
Сліди побачив. А куди ведуть?
Пішов слідами…Ось і він лежить
У ямі ледь прикритий бур’янами.
Покликав воїв. І ось перед нами
Монгол , і справді, не простий, мабуть.
Його, як взнали, Гемебеком звать.
Це все, що він сподобився сказати.
А ні словечка про монгольські раті
Із нього вої не змогли дістать.
Пообіцяли, коли вже мовчить,
То половцям живим його віддати,
Нехай що хочуть, те і роблять з клятим,
Можливо, зможуть все ж розговорить.
Не надто вої переймались тим,
Бо ж ворога так легко подолали.
Даремно, певно, половці лякали.
В передчутті сіяли – от ми їм!
Ми розійшлися під курганом тим.
Князь дав мені за поміч золотого
І я поїхав до Олешшя свого,
Хоч князь пропонував податись з ним.
Олешшя дуже скоро я діставсь.
Радіти чому не було, одначе –
Одне лиш тільки згарище побачив.
Тож залишатись далі там не став.
Подавсь на північ, через степ на Русь.
Хоч було лячно їхати одному,
Та на шляху не стрівсь нікому злому
Й з монголами, що добре, не зіткнувсь.
За Россю вже догнали мене ті,
Хто від монголів з Калки рятувався.
Від них про битву ту страшну дізнався.
Й був радий, що йти з князем не схотів.