Долаючи то хащі, то болота,
Все далі простував полянський рід.
Далеко залишивши рідний світ.
У страху озиралися, бо вслід
Йшли дикою ордою хижі готи.
Чи просто так співпали їх шляхи,
Чи ті за ними справді полювали.
Але й на мить спинитись не давали,
Хоча, здавалось, сили вже не мали
Та гнав і гнав крізь нетрі бідних страх.
Спинились аж на березі ріки,
Що широко їм шлях перепинила.
Її здолати вже не мали сили,
На пагорб піднялися, відпочили,
Вслухаючись: чи не луна важкий
Та хижий тупіт готської орди.
Але навколо панувала тиша.
Пташиний спів та рев тваринний лише
Та вітер листя на дубах колише.
А, може,загубили їх сліди?
Минуло у спокої кілька днів.
Огледіли поляни свої втрати,
Не було часу досі рахувати.
І зрозуміли – втратили багато,
Бо ж вижили лиш молоді й міцні.
А уся мудрість лишилася там,
В густих лісах і в болотах безкраїх.
Хоч сиві є, але старих немає,
Тих, хто покони давні пам’ятає.
Лишився рід в чужому краї сам.
Та треба жити, годувати рід.
Спустилися мисливці в хащі дикі.
Хоча здобутки були невеликі
Та дичина – найкращі в голод ліки.
І вже інакше дивишся на світ.
Потроху обживатись почали,
Такі-сякі хатки побудували,
Бо ж дерева навкруг в достатку мали.
В лісах у навколишніх полювали,
Де звірі ще не лякані були.
А далі що? Того ніхто не знав.
Своїх богів у поміч закликали,
Бо ж імена їх добре пам’ятали.
Та молитви, мабуть, не долітали
Чи божий рід тут інший панував?
Якось мисливці чагарями йшли,
Щоб здобичі для роду вполювати
І раптом вздріли на галяві хату.
Людей тут не доводилось стрічати,
Отож вони здивовані були.
Наблизились тихенько – хто там зна,
Які їх несподіванки чекають.
Можливо, там розбійники чигають.
Тож зброю наготовлену тримають.
Хвилина у напруженні мина
І раптом двері рипнули й надвір
Дідусь старенький зовсім сивий вийшов,
Не здивувався, подивився лише
І його голос пролунав у тиші:
- Облиште зброю. Я ж не дикий звір.
Мисливці зброю опустили вмить,
Бо ж сивину привчились поважати.
- Я знаю – хто ви,- став дідусь казати,-
Як важко вам тут місце обживати…
- Так хоч порадою допоможіть?!
- Допоможу, навчу, пораду дам.
Я жив багато, тож багато знаю…
- А як вас звати, діду? – хтось питає.
- Мене дід Велес, синку, прозивають
І я чекав, щоб бути в поміч вам.
- Ви знали, що ми прийдемо сюди?
- Я, синку, так багато чого знаю.
І що було, що потім вас чекає.
Для мене в світі таємниць немає…
- А чому ви тут живете один?
- Тому, що рід мій весь на небесах,
Мене давно до себе вже чекає.
Та я тут справи доробити маю,
Отож до них поки не поспішаю.
Живу самотньо у оцих лісах.
- А як ту річку широченну звуть,
Що ми її не годні подолати?
- Дніпро- Славутич, синку, річку звати.
Вам з нею поряд жити-існувати.
Вам її води славу принесуть.
- То теж Дніпро?- показує один
На тихі води далі поза хату.
- Ні, синку, річку ту Печальна звати…
Вона теж буде значити багато
У долі роду вашого. - І він
Замовк, немов задумався на мить.
А далі мовив: - Прийде час колись,
Коли ви у цю річку увійде́те
І тим усіх богів своїх уб’є́те.
Мисливці усміхнулися: «Та де там?
Як люди бога вбити б спромоглись?»
Чи то мисливці не дочули так,
Чи то пізніше вже перекрутили.
«Почайна» на ту річку говорили.
Та пам’ятали і дітей учили:
В тій річці не купатися, однак.
Та то пізніше, а дідусь поки
Знов перевів розмову на сьогодні:
- Я добре знаю, дітки – ви голодні.
Але за річку там на оболоні
Мої бички пасуться й корівки.
Беріть собі та доглядайте їх.
Тож буде вам і молоко, і м’ясо.
Потроху накопичите запаси,
А там розбагатієте із часом.
Мені ж багато і не треба з них.
Чи кухоль молока принесете,
Чи м’яса шмат – мені і досить того…
Пішли мисливці радісні від нього.
На оболонь розвідали дорогу,
Знайшли на луках гарне стадо те.
На другий день навідали його,
Дарунки принесли йому у хату,
Просили землеробству їх навчати,
Адже до м’яса треба й хліба мати,
Хоча й не мали сіяти чого.
Але дідусь і не питав про те.
Привів у ліс, що з пагорбів спускався,
Аж до Дніпра самого діставався,
Велів, щоб кожен за сокиру брався
Й рубав усе, що навкруги росте.
Сказав по тому пні покорчувати,
Пройти з сохою поле все велів.
Надвоє його потім поділив.
Свою комору врешті-решт відкрив
Аби зерна їм для посіву дати.
Вони одне засіяли з полів,
А друге залишили спочивати
Та сили для посіву набирати…
Поділом місце стали називати,
Питалися: чи на Поділ ходив?
Багато чого Велес їх навчив,
Багато чого стали вони знати:
Гончарити, знаряддя майструвати,
Ростити хліб і хати будувати.
А якось у один з осінніх днів
Прощатись став. Сказав: - Пора мені.
На небі рід уже давно чекає.
Вас вже не втікачами залишаю –
Господарями цього всього краю.
Вони стояли, слухали сумні
З сльозами його мовчки проводжали
Дивились, як туман його сховав,
Вслухалися, як човен відпливав,
Аж доки звук і зовсім не пропав.
Та вірити поляни не бажали,
Що він полишив рід їх назавжди.
Щодня ходили до його хатини,
Несли хто молока, а хто хлібину,
Хто дичину впольовану, рибину.
Просили поміч у часи біди.
Хатинка та розсипалася згодом,
То на тім місці требище звели,
Волхви постійно службу там несли,
Розмову з богом Велесом вели,
Слова його передавали роду.
На тих завітах піднімався рід,
Міста на горах й над рікою зводив.
Князь Кий з братами заснували згодом
І місто Київ, де й осіли з родом,
Закінчивши в Ромейщину похід.
В Почайну – річку, навіть, не ступали.
Хоч плавали, звичайно, у човні,
Але, щоби купатися – ні-ні.
Волхви казали людям, що по ній
У царство мертвих душі відпливали.
Отак було в полян до того часу,
Як Володимир князювати став.
Він віри все по світові шукав.
А якось до Почайни всіх зігнав.
Прийшли якісь попи у чорних рясах
І князь велів зайти у воду всім.
Дружинники у тім допомагали,
Вони списами гострими шпигали
Тих, хто старі завіти пам’ятали.
Та щось змінити не вдалося їм.
Князь всіх велів насильно охрестить,
А ідолів і требища зламати.
Тоді полянам довелось згадати,
Як Велес брався їх попереджати,
Що всіх богів купання може вбить.
І справдились оті його слова –
Старих богів Почайни води змили.
Хоч люди ще таємно їх молили,
В дрімучих хащах требища робили
Та стала віра на Русі нова.
А Велес десь із неба поглядав,
Не маючи можливості змінити,
Дивився, як страждають його діти.
Але старе повинно відступити.
І він про це ще від початку знав.