Востаннє обізвалася струна.
Стих голос кобзаря. Запала тиша.
Лиш було чутно, як він важко дише
Та його пісня в душах ще луна.
Нарешті хтось озвався із юрми,
Що кобзаря півколом оточила:
- Невже така страшна москальська сила,
Що з нею не упорались би ми?
Нема кому очолити народ!
Нема кому його на бій підняти.
Тих москалів же і не так багато…
Чого ж ми зазираємо їм в рот?
- Та справа не завжди у москалях,-
Кобзар нарешті втомлено озвався,-
Й народ би, може, за сокири взявся,
Як то було, коли допік вже лях.
На цій землі страшніші є від них -
То наші доморощені гетьма́ни,
Які за те, щоб вибитись у пана,
Продати ладні і батьків своїх…
- Це про Мазепу?.. – Га?..- сіпнувсь старий
Та впірив у юрбу незрячі очі,-
Хтось ім’я славне очорнити хоче? –
Й підняв кулак погрозливо: - Не смій!
Мазепа – славний України син.
Це – та щуряча старшина полко́ва,
Що за москальські пряники готова
Продати всіх нас!..- як відрізав він. –
Ви про Батурин чули. Ось вона –
Москальська ласка…Ех, коби не зрада,
Ми б москалям дали, звичайно, раду…
Бо ж то була фортеця – дивина…
- А ви тоді в Батурині були?
Нам розкажіть, як саме воно сталось.
Чому столиця москалям дісталась?
Чому так легко взять її змогли?
Старий на мить задумався, зітхнув:
- Зовсім не легко. Аж три дні сиділи.
Нас зброю скласти вмовити хотіли,
Бо Меншиков у розпачі вже був.
Якби не зрада… - вмовк старий на мить,
Напевно, в свої спогади поринув.
Згадав оту жахливу різанину…
Юрба також, чекаючи, мовчить.
- Я в ті часи у сердюках служив.
Коли Мазепа навстріч Карлу вийшов,
То нас усіх в Батурині залишив,
Велів не підпускати москалів,
Поки він разом з шведами надійде
І москалів від міста прожене.
Ми знали, що москаль нас не мине,
Обов’язково покарати прийде.
За зраду, наче, гетьманом царя.
Хто кого зрадив, ще би запитати.
Прийшли свої порядки насаджати
Та чорно в нашім краї витворять…
Дізнались ми, що Меншиков іде,
Веде полки, щоб місто захопити.
В страху збігались, щоб пересидіти
З округи люди. Зачинились, ждем.
Страху нема, бо ж маємо гармат
Десятків кілька та високі стіни.
Тож зайд усяких, як належить, стрінем
Та діждемося гетьмана назад.
Отак, щоправда, думали не всі.
Знайшлись й такі, що від страху аж мліли
Чи вислужитись, може, захотіли
Перед царем. Один із таких псів
Прилуцький наказний полковник Ніс,
Підбурювати козаків узявся,
Аби Батурин не оборонявся –
Ключі від міста москалям підніс.
Кінець поклав тим зрадницьким речам
Полковник Чечель – повелів хапати
І прикувати цепом до гармати –
Хай його долю гетьман визнача.
А Меншиков тим часом надійшов,
Привів полки москальські для облоги.
Чимало тих полків було у нього.
Та ж він ще нашу силу не зборов.
Побачивши міцну фортецю, він
Прислав лакизу здатися вмовляти,
Та відповідь дали ми із гармати
В бік табору з високих наших стін.
Тож москалі до штурму узялись,
З гармат по місту почали стріляти.
Полки свої супроти нас кидати
На стіни. Та ми їм не піддались.
А як піддатись, як позаду нас
Сиділи тисячами про́сті люди,
Що тут жили чи збіглись звідусюди,
Шукаючи рятунку в грізний час.
Дісталося добряче москалям,
Вони все поле трупом устелили,
Та, одкоша діставши, відступили,
Лиш поглядали хижо звіддаля.
А ми раділи – встояти змогли,
Дали добряче москалям по пиці.
Вшиваються нехай хутенько звідси
Туди, звідкіль вони і приповзли.
Раділи ми зарано, далебі,
Бо ж думали, що зрадники всі скуті
І більше зради вже не може бути.
Помилку цю відчули на собі
Вже зовсім скоро. Ніс той уночі
Призвав свого старши́ну Соломаху,
І той, хоча увесь дрижав від страху,
Слова надійно зрадника завчив
Про хід підземний, що в фортецю вів.
Тим ходом він, сволота і пробрався,
До Меншикова чимскоріш дістався,
Який в шатрі у розпачі сидів,
Не знаючи, як би Батурин взяти.
Бо ж, як не візьме, розізлить Петра.
А той, як злий, то вже не вибира -
Розжалує чи може в око дати.
А тут дарунок Бога – зрадник той.
Приніс йому спасіння… На світанку
Полки москальські кинулись в атаку
З одного боку… З нас не знав ніхто,
Що то лиш для відведення очей…
Тим часом москалі підземним ходом
Ввійшли у місто й кинулися сходу
На нас іззаду…Лізли ще і ще.
Як сарана повзли із-під землі
І розповзалися по всьому місту.
Ми намагались їх спинити, звісно,
Та вже й ворота взяли москалі
І в них кінні ввірвалися полки,
Рубаючи наліво і направо.
Чинити опір була марна справа
Та ми його чинили все-таки.
Без бою не здавали жоден дім
І вулиці тоді лиш віддавали,
Коли всі трупом на землі лежали,
Аби живим не втрапить в руки їм.
Я бивсь на площі разом з усіма,
Коли рейтари раптом налетіли…
Удар…В очах зненацька потемніло
І світ навкруг заволокла пітьма.
Прийшов до тями аж під вечір вже,
Лежав внизу, придавлений тілами.
Як зрозумів, нарешті, де я саме,
Молитись став – хай Бог обереже.
Бо те, що бачив і того, що чув
Людина, мабуть, пережить не в силах.
Кричало місто криком, голосило,
Немовби на Суді страшному був.
Ті сердюки, що лишились живі,
Тепер на палях в муках помирали,
Других живих кати колесували,
Вигадуючи муки все нові.
Лилася кров рікою, бо вони
І на колодах голови рубали,
Кололи очі та четвертували,
Нікого не питаючи вини.
Що козаки? Зі зброєю ж були.
А прості люди що катам зробили?
А їх так само били, не жаліли –
Старих, малих – усіх, кого знайшли.
Жінок, зловивши, скопом ґвалтували,
Щоб потім також вбити. Крик стояв.
Я вже і очі, й вуха закривав,
Але, здавалось, що й земля кричала.
Півнеба уже димом затягло,
Горіло місто, поки лиш місцями,
Та чулись крики поміж москалями,
Що спалять все це зрадницьке кубло.
Все більше чулось п’яних голосів,
Адже горілки в місті вистачало,
Чи совість оті зайди заливали,
Бо ж не могли катами бути всі?!
Сам Меншиков на паперті сидів
В високім кріслі й позирав сердито,
Мов не хотів нічого пропустити,
Про що б цареві потім розповів.
І серце не здригалося його,
Як немовлятам голови рубали
Чи голови об стіну розбивали…
Він посміхався радше від того…
Як сутінки вже місто затягли,
Заволокло усе навколо димом,
Я вирішив, що досить того - йтиму
Аби кати, урешті, не знайшли.
Стяг швидко одежину з москаля.
У темряві хто буде придивлятись.
Та й став до Сейму містом пробиратись.
Помітивши десь постаті здаля,
Ховався хутко та перебігав,
Аж поки і до берега дістався.
За Сейм, поки ще темно, перебрався.
В ярку заліг, бо ж зранена нога
Далеко б не дозволила піти.
Як ще із міста вибрався – не знаю.
Сиджу, з кущів на місто виглядаю,
Щоб людям всю ту правду донести.
Ще долітали крики та вогонь
Все вище й вище в небо піднімався.
Здавалося, Батурин весь зайнявся,
Вогненна паща пожира його.
Пустили вранці Сеймом москалі
Плоти, що козаків на них розп’яли.
Аби плоти ті люд весь налякали.
Так Меншиков проклятий повелів.
Я бачив, як повільно ті пливуть.
Дивився, очі відвести боявся.
У тім ярку на все життя поклявся
Нічого не пробачить й не забуть…
Старий замовк. Мовчали всі в юрмі,
Мов уявляли ті страшні картини,
Як у вогні й крові Батурин гине.
Ніхто і слова вимовить не міг.
Аж тут, нарешті, хтось з юрми озвавсь:
- А очі де ви втратили, дідусю?
В Батурині? – Я легко там відбувся.
На нозі рана трохи затяглась.
І я подався по степах на Січ.
Бо де ще міг тоді переховатись.
На північ до Мазепи не пробратись.
А тут сидіти страшно, певна річ.
Всю зиму неспокійно Січ гула.
Крім мене ще прибилися до неї,
Хто врятувався від розправи теї.
Отож козацька вольниця була
Шокована уся вістями тими.
Про помсту аж волали козаки.
І навесні зібралися таки,
Кость Гордієнко отаманив ними.
У березні на волость подались,
Щоб до Мазепи й Карла приєднатись.
Мені ж із ними не вдалось податись,
Бо від гарячки в курені зваливсь.
Не здатний був і вийти, провести.
Два тижні лихоманило й ламало.
Аж потім вже полегшення настало.
Хотів уже і сам слідом іти.
А що в степу робити одному?
Та й на Січі теж справ було багато,
Її ж також хтось мав обороняти…
Із кошовим погодився тому
Лишитися… У травні вість прийшла,
Що Яковлєв полки веде степами,
Щоб силою розправитися з нами.
Келеберда уже з вогнем пішла,
А скоро Переволочну взяли,
Людей побили, чайки попалили.
До Кодака вже скоро підступили,
Все зруйнували, що лише могли.
Де лише запопали козаків,
То про вину ніяку не питали,
А катували й потім убивали,
Бо ж на козацтво злі були такі.
У травні і до Січі підійшли.
Сам кошовий тоді у Крим подався,
Нехай би хан за Січ позаступався,
Тож козаки під наказним були
Якимом Богушем. Толковий чоловік.
Велів одразу рів нам прокопати,
Щоб москалям шляху на Січ не дати.
Поставив гаківниці по цей бік.
Як москалі до Січі підійшли,
То козака Сметану надіслали
І з ним листа та козаків вмовляли
Аби на бік москальський перейшли.
Та запорожці – хлопці геть прості:
Листа того порвали, не читали,
Сметану ж в річці утопили взя́ли –
Зі зрадниками їм не по путі.
Як тільки напосілись москалі
Аби до Січі силою пробратись,
Прийшлося їм з картеччю зустрічатись.
Це ж їм не збиткуватись на селі.
Товклися більше тижня тут вони,
Ніяк не в силах козаків здолати.
Уже обачніш лізли на гармати…
Та й з нашої не краще сторони.
Із тих трьохсот найперших козаків
З півсотні не поранених лишилось.
У мене також куля учепилась…
А москалі настирливі такі.
Їм конче треба було взяти Січ,
Отож ні з чим вони не рахувались.
Тут компанійці в поміч їм примчались.
Гнат Галаган, полковник, звісна річ,
Щоб москалям найкраще прислужитись
(Ще один зрадник на землі моїй),
Наобіцяв козацтву захист свій,
Що цар Петро пообіцяв не мститись.
Зібралися на раду козаки
Аби обговорити – що робити:
Чи здатися, чи то до смерті битись.
Був, зрозуміло, вибір нелегкий.
Молодші прагли битись до кінця.
Ті, що постарше радили здаватись
Та і на царську милість сподіватись.
Нічим скінчилась суперечка ця.
Тож молоді усілись на човни
Та і Дніпром на південь подалися.
А старші вранці москалям здалися.
На милість сподівалися вони
Та ще на жалість, що, коли вже їх
Скарають, то поранених залишать.
Та москалі на Січ ввірвались лише,
То катували і вбивали всіх.
Чомусь той клятий Галаган мовчав,
Хоча й давав своє козацьке слово.
Січ захлинулась тої днини кров’ю.
Москаль так перемогу відзначав.
Рубали голови, здирали шкіру геть,
Тих вішали, а тих четвертували.
А багатьох на палі посаджали.
З вцілілими вони скінчили ледь,
Одразу ж за поранених взялися
І ті вмирали в муках у страшних.
Але ніщо не зупиняло тих.
Тим більш, знайшли корчму, перепилися.
Підвечір запалали курені
І церква. Всі укріплення зламали.
З могил давно померлих діставали,
Щоб поглумитись. Врешті і мені
Настала черга смерть свою прийнять.
Уже москаль ножа націлив свого,
Щоб шкіру,мабуть, здерти із живого.
Я вже зібрався в муках помирать.
Але москаль чи, може, утомивсь
За цілий день творити смертні муки.
Став, подивився та ножем постукав,
Всміхнувся раптом хижо, нахиливсь…
Отак я і лишився без очей,
Хоч, слава Богу, що живий зостався.
Тоді я знову, вдруге вже поклявся,
Що, коли Бог пожити дав іще,
То буду те, що бачив, де бував,
Нести по світу, всім розповідати,
Аби не сміли люди забувати.
В безпам’ятстві народ щоб не пропав.