Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.18
20:12
Коли війна закінчилась, москалі завзято
Узялись про перемоги книжечки писати.
Тонни книжок написали про Московську битву,
Як їм удалося вперше ворога розбити,
Сталінградську, Курську, звісно, про взяття Берліна,
Як поставили фашистів вони на коліна.
Узялись про перемоги книжечки писати.
Тонни книжок написали про Московську битву,
Як їм удалося вперше ворога розбити,
Сталінградську, Курську, звісно, про взяття Берліна,
Як поставили фашистів вони на коліна.
2026.06.18
20:04
Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?
2026.06.18
14:21
Лютує сіре небо грозове.
Живуть під ним приборкані міщани.
Безпосередність малюка Жерве
Зустрілася з підступністю Вальжана.
Знов заглушають Божу благодать
Реальності приземлені куплети.
Нічого не змінилося. Дзвенять
Живуть під ним приборкані міщани.
Безпосередність малюка Жерве
Зустрілася з підступністю Вальжана.
Знов заглушають Божу благодать
Реальності приземлені куплети.
Нічого не змінилося. Дзвенять
2026.06.18
12:57
Ми зійшлися, щоб множився рід,
Щоб зростав український нарід,
Та життя скерувало не так -
Ми злучали котів і собак.
Бо найперше цінує наш рід
Непоганий стабільний дохід,
А як треба продовжити рід -
Щоб зростав український нарід,
Та життя скерувало не так -
Ми злучали котів і собак.
Бо найперше цінує наш рід
Непоганий стабільний дохід,
А як треба продовжити рід -
2026.06.18
11:59
А кого я знайду на забутій стежині?
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.
На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зел
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.
На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зел
2026.06.18
10:15
Кінець! Я все колишнє перезрів.
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
2026.06.18
08:09
Вовк почув від Лиса вість,
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
2026.06.18
03:59
Поганий правнуче!
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
2026.06.17
22:45
Борис Скорбін (1904-1972; народився й провів молодість в Україні)
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
2026.06.17
21:35
неминучість намагається
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
2026.06.17
20:26
Я брав круті пороги без вагань,
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
2026.06.17
13:46
У день сонцестояння,
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
2026.06.17
12:04
Мені часу, напевно, ніколи не стане.
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.
Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.
Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
2026.06.17
09:34
Чумацький шлях як ніч ,як сон
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
2026.06.17
09:11
Безпорадний погляд,
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
2026.06.17
07:36
На столі смачний сніданок
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсянки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсянки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.18
2026.06.15
2026.06.14
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
2026.06.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про росу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про росу
Василько вранці вискочив надвір
В траві пробігтись, поки роси впали.
У місті, де прожив він до цих пір,
Йому таке й на думку не спадало.
Холодних крапель доторки відчуть,
Штанці задравши аж поза коліна.
І він уже б і кинувся, мабуть,
Коли дідусь озвався із-за тина:
- Ти чи надумавсь по траві гасать?
Трава ж холодна, ще простудиш ніжки.
Глянь, як на ній виблискує роса.
Трава просохне, зачекай лиш трішки
Й тоді хоч і качайся вже по ній.
Ніхто і слова супроти не мовить. –
Поправив капелюх великий свій,
Все іще гарний, хоч давно не новий.
- Іди-но, краще, та я розповім
Звідкіль на світі роси узялися.
Василько миттю зацікавивсь тим,
На лавці хутко з дідусем усівся.
А той розправив вуса та й почав
Неспішну мову про події давні.
І знов Василько в дивний світ попав,
Чи то реальний, чи, скоріш, уявний:
- Коли боги були ще молоді
І світ на ноги тільки-но спинався,
Історія ця й сталася тоді.
Спитаєшся – як я про це дізнався.
А мені вітер якось нашептав,
Коли я йшов над річку попід верби.
Він саме над землею пролітав,
Мабуть, містечко приглядав для себе,
Де би йому спокійно відпочить.
Але у вербах зачепивсь за гілля.
Проситися у них став: «Відпустіть!»
Але ті учепились, не пустили.
Я чув, як він у листі шарудить
І борсається, вирватись бажає.
Поміг йому те гілля розчепить,
А він навколо мене все кружляє,
Мов дякує за поміч, а затим,
Як в затінку ми сіли спочивати,
Розговорились потихеньку з ним,
Що там у світі всякого чувати.
Ото тоді від нього я й почув
Історію цю дуже-дуже древню.
Щось, може, з того часу й призабув,
Та основне все ж пам’ятаю певно.
Жив на землі такий от собі День,
Він мав ворота Сонцю відкривати.
Відкриє, сонце вранішнє зійде
І буде землю тут обігрівати.
А День слідкує, щоб як слід було,
Щоб сонечко не збилося з дороги.
Щоб шлях по небу до кінця пройшло
І не спалило, не дай Бог, нічого.
Надвечір День ворота закрива
І йде, другі навпроти відчиняє.
І сонечко на захід відплива
Крізь ті ворота, там обігріває.
А День за ним планетою іде…
Тож в нього часу не було й присісти.
А жив на світі не самотньо День
Адже були у нього жінка й діти.
Хоч жінка вже й померла на той час,
Зоставивши на нього двох синочків.
Були вони маленькі ще якраз,
Бо мали усього по кілька рочків.
Одного звали Ранок, іншого,
Молодшого із них назвали Вечір.
Була живою жіночка його,
То вдома все було на її плечах.
І доглядала діточок вона,
Й наварено було, і все до ладу.
А сонечко ледь вранці вирина,
То чоловіка зустрічала радо…
Та от лишився він на самоті.
Й не знає, що із дітками робити.
Ну, як одні синочки будуть ті,
Як він піде в другу частину світу?
Поки він тут, то може зазирнуть
Хоч на хвилинку, недалеко ж робить.
І нагодує, й може пригорнуть
Своїх синочків, заспокоїть щоби.
А цілу ніч вони сидять одні,
Бо ж нікому за ними подивитись.
Щоб не кидать без догляду синів,
Він вирішив іще раз одружитись.
Була одна знайома в нього Ніч,
Яка давно на нього позирала.
Та він любив дружину, звісна річ,
І на других звертав уваги мало.
Тепер же обернувся, роззирнувсь
І вона перша втрапила на очі,
Така вся чорна, наче упірнув
У темний вир і виринать не хоче.
Тож скоро й одружилися вони.
Вона дітей любити обіцяла,
Неначе рідні то її сини.
Пообіцяла… та не зав’язала.
Робота в неї непроста була,
Як він ворота сонцю відчиняє,
Так вона небом Місяця вела
І зорі начищала, що аж сяють.
Але вона із дітьми півдоби,
А потім батько прибува до хати,
Вона ж простує на той бік робить,
Де Місяць має землю осявати.
Дітей вона любила на словах.
Своїх не мала, а чужі для чого.
Історія для світу не нова
Про мачуху… Була, звичайно, строга.
Не скаже, навіть, лагідне слівце.
Це як з роботи прийде не сердита.
А як сердита… Не дай Боже це,
Тоді вже дістається бідним дітям.
Вони росли дружненькі, бо ж самі,
Трималися один біля одного.
Брат брата із півслова розумів…
Вона ж, прийшовши, починала з того,
Що розділяла по кімнатах їх,
Самим веліла в темряві сидіти.
Ще й накричить, бувало, на малих.
І плакати розпочинають діти.
Спочатку Вечір, бо ж зовсім малий
Ряснії сльози утира на личку.
Сльозами страх прогнати хоче свій.
Вони течуть з очей, неначе річка.
Як отой плач до Ранку доліта,
То в нього теж із жалості до брата
На очі сльози рясно наверта.
І плачуть, доки й мачуха із хати.
Тоді вони усядуться удвох,
Поплачуть гірко, обійнявшись міцно.
З очей покотять сльози, як горох,
Аж зробиться вологою світлиця.
А прийде батько, сльози їм утре
І висушить, обійме, заспокоїть.
З душі дитячу тугу прибере,
Щоб не осіла кривдою гіркою.
І жалко діток, але що робить.
Одних не можна вдома залишати…
Отож відтоді, ледь захолодить,
Почне роса вечірня випадати
На трави рясно. Крапель міріад
У місячному сяйві заблищали.
То плакати почав молодший брат
І його сльози на траву упали.
А потім й Ранок сльози добавля.
Стають на травах роси ще рясніші.
То мачуха прийшла додому зла,
Тому і діти плачуть так невтішно.
Та прийде батько, висушить усі
Ті їхні сльози, обійме, утішить.
Не встигнеш озирнутись – й по росі…
Тож треба трошки почекати лише.
В траві пробігтись, поки роси впали.
У місті, де прожив він до цих пір,
Йому таке й на думку не спадало.
Холодних крапель доторки відчуть,
Штанці задравши аж поза коліна.
І він уже б і кинувся, мабуть,
Коли дідусь озвався із-за тина:
- Ти чи надумавсь по траві гасать?
Трава ж холодна, ще простудиш ніжки.
Глянь, як на ній виблискує роса.
Трава просохне, зачекай лиш трішки
Й тоді хоч і качайся вже по ній.
Ніхто і слова супроти не мовить. –
Поправив капелюх великий свій,
Все іще гарний, хоч давно не новий.
- Іди-но, краще, та я розповім
Звідкіль на світі роси узялися.
Василько миттю зацікавивсь тим,
На лавці хутко з дідусем усівся.
А той розправив вуса та й почав
Неспішну мову про події давні.
І знов Василько в дивний світ попав,
Чи то реальний, чи, скоріш, уявний:
- Коли боги були ще молоді
І світ на ноги тільки-но спинався,
Історія ця й сталася тоді.
Спитаєшся – як я про це дізнався.
А мені вітер якось нашептав,
Коли я йшов над річку попід верби.
Він саме над землею пролітав,
Мабуть, містечко приглядав для себе,
Де би йому спокійно відпочить.
Але у вербах зачепивсь за гілля.
Проситися у них став: «Відпустіть!»
Але ті учепились, не пустили.
Я чув, як він у листі шарудить
І борсається, вирватись бажає.
Поміг йому те гілля розчепить,
А він навколо мене все кружляє,
Мов дякує за поміч, а затим,
Як в затінку ми сіли спочивати,
Розговорились потихеньку з ним,
Що там у світі всякого чувати.
Ото тоді від нього я й почув
Історію цю дуже-дуже древню.
Щось, може, з того часу й призабув,
Та основне все ж пам’ятаю певно.
Жив на землі такий от собі День,
Він мав ворота Сонцю відкривати.
Відкриє, сонце вранішнє зійде
І буде землю тут обігрівати.
А День слідкує, щоб як слід було,
Щоб сонечко не збилося з дороги.
Щоб шлях по небу до кінця пройшло
І не спалило, не дай Бог, нічого.
Надвечір День ворота закрива
І йде, другі навпроти відчиняє.
І сонечко на захід відплива
Крізь ті ворота, там обігріває.
А День за ним планетою іде…
Тож в нього часу не було й присісти.
А жив на світі не самотньо День
Адже були у нього жінка й діти.
Хоч жінка вже й померла на той час,
Зоставивши на нього двох синочків.
Були вони маленькі ще якраз,
Бо мали усього по кілька рочків.
Одного звали Ранок, іншого,
Молодшого із них назвали Вечір.
Була живою жіночка його,
То вдома все було на її плечах.
І доглядала діточок вона,
Й наварено було, і все до ладу.
А сонечко ледь вранці вирина,
То чоловіка зустрічала радо…
Та от лишився він на самоті.
Й не знає, що із дітками робити.
Ну, як одні синочки будуть ті,
Як він піде в другу частину світу?
Поки він тут, то може зазирнуть
Хоч на хвилинку, недалеко ж робить.
І нагодує, й може пригорнуть
Своїх синочків, заспокоїть щоби.
А цілу ніч вони сидять одні,
Бо ж нікому за ними подивитись.
Щоб не кидать без догляду синів,
Він вирішив іще раз одружитись.
Була одна знайома в нього Ніч,
Яка давно на нього позирала.
Та він любив дружину, звісна річ,
І на других звертав уваги мало.
Тепер же обернувся, роззирнувсь
І вона перша втрапила на очі,
Така вся чорна, наче упірнув
У темний вир і виринать не хоче.
Тож скоро й одружилися вони.
Вона дітей любити обіцяла,
Неначе рідні то її сини.
Пообіцяла… та не зав’язала.
Робота в неї непроста була,
Як він ворота сонцю відчиняє,
Так вона небом Місяця вела
І зорі начищала, що аж сяють.
Але вона із дітьми півдоби,
А потім батько прибува до хати,
Вона ж простує на той бік робить,
Де Місяць має землю осявати.
Дітей вона любила на словах.
Своїх не мала, а чужі для чого.
Історія для світу не нова
Про мачуху… Була, звичайно, строга.
Не скаже, навіть, лагідне слівце.
Це як з роботи прийде не сердита.
А як сердита… Не дай Боже це,
Тоді вже дістається бідним дітям.
Вони росли дружненькі, бо ж самі,
Трималися один біля одного.
Брат брата із півслова розумів…
Вона ж, прийшовши, починала з того,
Що розділяла по кімнатах їх,
Самим веліла в темряві сидіти.
Ще й накричить, бувало, на малих.
І плакати розпочинають діти.
Спочатку Вечір, бо ж зовсім малий
Ряснії сльози утира на личку.
Сльозами страх прогнати хоче свій.
Вони течуть з очей, неначе річка.
Як отой плач до Ранку доліта,
То в нього теж із жалості до брата
На очі сльози рясно наверта.
І плачуть, доки й мачуха із хати.
Тоді вони усядуться удвох,
Поплачуть гірко, обійнявшись міцно.
З очей покотять сльози, як горох,
Аж зробиться вологою світлиця.
А прийде батько, сльози їм утре
І висушить, обійме, заспокоїть.
З душі дитячу тугу прибере,
Щоб не осіла кривдою гіркою.
І жалко діток, але що робить.
Одних не можна вдома залишати…
Отож відтоді, ледь захолодить,
Почне роса вечірня випадати
На трави рясно. Крапель міріад
У місячному сяйві заблищали.
То плакати почав молодший брат
І його сльози на траву упали.
А потім й Ранок сльози добавля.
Стають на травах роси ще рясніші.
То мачуха прийшла додому зла,
Тому і діти плачуть так невтішно.
Та прийде батько, висушить усі
Ті їхні сльози, обійме, утішить.
Не встигнеш озирнутись – й по росі…
Тож треба трошки почекати лише.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
