Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.30
21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
2026.01.30
21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуткок у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуткок у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
2026.01.30
15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
2026.01.29
10:42
Із Іллі Еренбурга (1891-1967)
Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вони напали, сказом пройняті,
з азартом вбивць та упиряк;
але таке є слово: «встояти»,
коли й не встояти ніяк,
і є душа – іще не скорена,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про росу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про росу
Василько вранці вискочив надвір
В траві пробігтись, поки роси впали.
У місті, де прожив він до цих пір,
Йому таке й на думку не спадало.
Холодних крапель доторки відчуть,
Штанці задравши аж поза коліна.
І він уже б і кинувся, мабуть,
Коли дідусь озвався із-за тина:
- Ти чи надумавсь по траві гасать?
Трава ж холодна, ще простудиш ніжки.
Глянь, як на ній виблискує роса.
Трава просохне, зачекай лиш трішки
Й тоді хоч і качайся вже по ній.
Ніхто і слова супроти не мовить. –
Поправив капелюх великий свій,
Все іще гарний, хоч давно не новий.
- Іди-но, краще, та я розповім
Звідкіль на світі роси узялися.
Василько миттю зацікавивсь тим,
На лавці хутко з дідусем усівся.
А той розправив вуса та й почав
Неспішну мову про події давні.
І знов Василько в дивний світ попав,
Чи то реальний, чи, скоріш, уявний:
- Коли боги були ще молоді
І світ на ноги тільки-но спинався,
Історія ця й сталася тоді.
Спитаєшся – як я про це дізнався.
А мені вітер якось нашептав,
Коли я йшов над річку попід верби.
Він саме над землею пролітав,
Мабуть, містечко приглядав для себе,
Де би йому спокійно відпочить.
Але у вербах зачепивсь за гілля.
Проситися у них став: «Відпустіть!»
Але ті учепились, не пустили.
Я чув, як він у листі шарудить
І борсається, вирватись бажає.
Поміг йому те гілля розчепить,
А він навколо мене все кружляє,
Мов дякує за поміч, а затим,
Як в затінку ми сіли спочивати,
Розговорились потихеньку з ним,
Що там у світі всякого чувати.
Ото тоді від нього я й почув
Історію цю дуже-дуже древню.
Щось, може, з того часу й призабув,
Та основне все ж пам’ятаю певно.
Жив на землі такий от собі День,
Він мав ворота Сонцю відкривати.
Відкриє, сонце вранішнє зійде
І буде землю тут обігрівати.
А День слідкує, щоб як слід було,
Щоб сонечко не збилося з дороги.
Щоб шлях по небу до кінця пройшло
І не спалило, не дай Бог, нічого.
Надвечір День ворота закрива
І йде, другі навпроти відчиняє.
І сонечко на захід відплива
Крізь ті ворота, там обігріває.
А День за ним планетою іде…
Тож в нього часу не було й присісти.
А жив на світі не самотньо День
Адже були у нього жінка й діти.
Хоч жінка вже й померла на той час,
Зоставивши на нього двох синочків.
Були вони маленькі ще якраз,
Бо мали усього по кілька рочків.
Одного звали Ранок, іншого,
Молодшого із них назвали Вечір.
Була живою жіночка його,
То вдома все було на її плечах.
І доглядала діточок вона,
Й наварено було, і все до ладу.
А сонечко ледь вранці вирина,
То чоловіка зустрічала радо…
Та от лишився він на самоті.
Й не знає, що із дітками робити.
Ну, як одні синочки будуть ті,
Як він піде в другу частину світу?
Поки він тут, то може зазирнуть
Хоч на хвилинку, недалеко ж робить.
І нагодує, й може пригорнуть
Своїх синочків, заспокоїть щоби.
А цілу ніч вони сидять одні,
Бо ж нікому за ними подивитись.
Щоб не кидать без догляду синів,
Він вирішив іще раз одружитись.
Була одна знайома в нього Ніч,
Яка давно на нього позирала.
Та він любив дружину, звісна річ,
І на других звертав уваги мало.
Тепер же обернувся, роззирнувсь
І вона перша втрапила на очі,
Така вся чорна, наче упірнув
У темний вир і виринать не хоче.
Тож скоро й одружилися вони.
Вона дітей любити обіцяла,
Неначе рідні то її сини.
Пообіцяла… та не зав’язала.
Робота в неї непроста була,
Як він ворота сонцю відчиняє,
Так вона небом Місяця вела
І зорі начищала, що аж сяють.
Але вона із дітьми півдоби,
А потім батько прибува до хати,
Вона ж простує на той бік робить,
Де Місяць має землю осявати.
Дітей вона любила на словах.
Своїх не мала, а чужі для чого.
Історія для світу не нова
Про мачуху… Була, звичайно, строга.
Не скаже, навіть, лагідне слівце.
Це як з роботи прийде не сердита.
А як сердита… Не дай Боже це,
Тоді вже дістається бідним дітям.
Вони росли дружненькі, бо ж самі,
Трималися один біля одного.
Брат брата із півслова розумів…
Вона ж, прийшовши, починала з того,
Що розділяла по кімнатах їх,
Самим веліла в темряві сидіти.
Ще й накричить, бувало, на малих.
І плакати розпочинають діти.
Спочатку Вечір, бо ж зовсім малий
Ряснії сльози утира на личку.
Сльозами страх прогнати хоче свій.
Вони течуть з очей, неначе річка.
Як отой плач до Ранку доліта,
То в нього теж із жалості до брата
На очі сльози рясно наверта.
І плачуть, доки й мачуха із хати.
Тоді вони усядуться удвох,
Поплачуть гірко, обійнявшись міцно.
З очей покотять сльози, як горох,
Аж зробиться вологою світлиця.
А прийде батько, сльози їм утре
І висушить, обійме, заспокоїть.
З душі дитячу тугу прибере,
Щоб не осіла кривдою гіркою.
І жалко діток, але що робить.
Одних не можна вдома залишати…
Отож відтоді, ледь захолодить,
Почне роса вечірня випадати
На трави рясно. Крапель міріад
У місячному сяйві заблищали.
То плакати почав молодший брат
І його сльози на траву упали.
А потім й Ранок сльози добавля.
Стають на травах роси ще рясніші.
То мачуха прийшла додому зла,
Тому і діти плачуть так невтішно.
Та прийде батько, висушить усі
Ті їхні сльози, обійме, утішить.
Не встигнеш озирнутись – й по росі…
Тож треба трошки почекати лише.
В траві пробігтись, поки роси впали.
У місті, де прожив він до цих пір,
Йому таке й на думку не спадало.
Холодних крапель доторки відчуть,
Штанці задравши аж поза коліна.
І він уже б і кинувся, мабуть,
Коли дідусь озвався із-за тина:
- Ти чи надумавсь по траві гасать?
Трава ж холодна, ще простудиш ніжки.
Глянь, як на ній виблискує роса.
Трава просохне, зачекай лиш трішки
Й тоді хоч і качайся вже по ній.
Ніхто і слова супроти не мовить. –
Поправив капелюх великий свій,
Все іще гарний, хоч давно не новий.
- Іди-но, краще, та я розповім
Звідкіль на світі роси узялися.
Василько миттю зацікавивсь тим,
На лавці хутко з дідусем усівся.
А той розправив вуса та й почав
Неспішну мову про події давні.
І знов Василько в дивний світ попав,
Чи то реальний, чи, скоріш, уявний:
- Коли боги були ще молоді
І світ на ноги тільки-но спинався,
Історія ця й сталася тоді.
Спитаєшся – як я про це дізнався.
А мені вітер якось нашептав,
Коли я йшов над річку попід верби.
Він саме над землею пролітав,
Мабуть, містечко приглядав для себе,
Де би йому спокійно відпочить.
Але у вербах зачепивсь за гілля.
Проситися у них став: «Відпустіть!»
Але ті учепились, не пустили.
Я чув, як він у листі шарудить
І борсається, вирватись бажає.
Поміг йому те гілля розчепить,
А він навколо мене все кружляє,
Мов дякує за поміч, а затим,
Як в затінку ми сіли спочивати,
Розговорились потихеньку з ним,
Що там у світі всякого чувати.
Ото тоді від нього я й почув
Історію цю дуже-дуже древню.
Щось, може, з того часу й призабув,
Та основне все ж пам’ятаю певно.
Жив на землі такий от собі День,
Він мав ворота Сонцю відкривати.
Відкриє, сонце вранішнє зійде
І буде землю тут обігрівати.
А День слідкує, щоб як слід було,
Щоб сонечко не збилося з дороги.
Щоб шлях по небу до кінця пройшло
І не спалило, не дай Бог, нічого.
Надвечір День ворота закрива
І йде, другі навпроти відчиняє.
І сонечко на захід відплива
Крізь ті ворота, там обігріває.
А День за ним планетою іде…
Тож в нього часу не було й присісти.
А жив на світі не самотньо День
Адже були у нього жінка й діти.
Хоч жінка вже й померла на той час,
Зоставивши на нього двох синочків.
Були вони маленькі ще якраз,
Бо мали усього по кілька рочків.
Одного звали Ранок, іншого,
Молодшого із них назвали Вечір.
Була живою жіночка його,
То вдома все було на її плечах.
І доглядала діточок вона,
Й наварено було, і все до ладу.
А сонечко ледь вранці вирина,
То чоловіка зустрічала радо…
Та от лишився він на самоті.
Й не знає, що із дітками робити.
Ну, як одні синочки будуть ті,
Як він піде в другу частину світу?
Поки він тут, то може зазирнуть
Хоч на хвилинку, недалеко ж робить.
І нагодує, й може пригорнуть
Своїх синочків, заспокоїть щоби.
А цілу ніч вони сидять одні,
Бо ж нікому за ними подивитись.
Щоб не кидать без догляду синів,
Він вирішив іще раз одружитись.
Була одна знайома в нього Ніч,
Яка давно на нього позирала.
Та він любив дружину, звісна річ,
І на других звертав уваги мало.
Тепер же обернувся, роззирнувсь
І вона перша втрапила на очі,
Така вся чорна, наче упірнув
У темний вир і виринать не хоче.
Тож скоро й одружилися вони.
Вона дітей любити обіцяла,
Неначе рідні то її сини.
Пообіцяла… та не зав’язала.
Робота в неї непроста була,
Як він ворота сонцю відчиняє,
Так вона небом Місяця вела
І зорі начищала, що аж сяють.
Але вона із дітьми півдоби,
А потім батько прибува до хати,
Вона ж простує на той бік робить,
Де Місяць має землю осявати.
Дітей вона любила на словах.
Своїх не мала, а чужі для чого.
Історія для світу не нова
Про мачуху… Була, звичайно, строга.
Не скаже, навіть, лагідне слівце.
Це як з роботи прийде не сердита.
А як сердита… Не дай Боже це,
Тоді вже дістається бідним дітям.
Вони росли дружненькі, бо ж самі,
Трималися один біля одного.
Брат брата із півслова розумів…
Вона ж, прийшовши, починала з того,
Що розділяла по кімнатах їх,
Самим веліла в темряві сидіти.
Ще й накричить, бувало, на малих.
І плакати розпочинають діти.
Спочатку Вечір, бо ж зовсім малий
Ряснії сльози утира на личку.
Сльозами страх прогнати хоче свій.
Вони течуть з очей, неначе річка.
Як отой плач до Ранку доліта,
То в нього теж із жалості до брата
На очі сльози рясно наверта.
І плачуть, доки й мачуха із хати.
Тоді вони усядуться удвох,
Поплачуть гірко, обійнявшись міцно.
З очей покотять сльози, як горох,
Аж зробиться вологою світлиця.
А прийде батько, сльози їм утре
І висушить, обійме, заспокоїть.
З душі дитячу тугу прибере,
Щоб не осіла кривдою гіркою.
І жалко діток, але що робить.
Одних не можна вдома залишати…
Отож відтоді, ледь захолодить,
Почне роса вечірня випадати
На трави рясно. Крапель міріад
У місячному сяйві заблищали.
То плакати почав молодший брат
І його сльози на траву упали.
А потім й Ранок сльози добавля.
Стають на травах роси ще рясніші.
То мачуха прийшла додому зла,
Тому і діти плачуть так невтішно.
Та прийде батько, висушить усі
Ті їхні сльози, обійме, утішить.
Не встигнеш озирнутись – й по росі…
Тож треба трошки почекати лише.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
