Ми – шматочки магнітів в пустелі пшеничних пастелей.
Ми – розгублені діти, що клітку спокус розхитали.
Ми фарбуємо стіни тілами п’янких акварелей,
Що по гойдалці часу течуть голубими вітрами.

Не шкодуючи, поле засіємо житом прожитим.
Вранці слухати вийдемо, як дозрівають на гілці
Перші краплі роси, переповнені сонячним світлом.
Хай заграє у венах древлянської крові сопілка!

Я нап’юся наповнюсь тобою по очі, по вінця.
Ти напишеш мене на полотнах розлучень і зрощень.
Щойно сонце під ліжко закотиться жовтим червінцем
Я достигну в тобі, ніби слива, важка і доросла.

Збережи його, чуєш, у небі поранених вражень.
Божевільні світанки нам в’яжуть пов’язки на груди.
Бо крізь хаос в долоні четвертих пере-
завантажень
Ми повинні упасти!
Якщо не в поети,
То в люди…