ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Битва під Заславом в 1491 році
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Битва під Заславом в 1491 році
Було то у часи далекі ті,
Як Золота орда ще панувала.
Хоча і сили тої вже не мала
Та кожен хан, посівши трон, хотів
Знов навколишні землі підкорити,
Що данину відмовились нести.
Ахмат був чи й останній серед тих,
Хто міг би, може, велич відновити.
Але невдало на Москву сходив,
Всю осінь на Угрі дарма простояв
Та й повернувся у Орду без бою.
Накликав тим на голову біди.
Побачивши, що хан Ахмат слабий,
Сибірський хан з ногаями зібрались
Та слабкістю тією й скористались.
Прийшли з-за Волги. Був коротким бій.
Під шаблями лягла орда його.
Самого хана також зарубали.
Ординські землі геть розграбували
Та й подались до стійбища свого.
Сини ж Ахмата, ледве ті пішли,
Взялися дружно битися за владу,
Мутузили один другого радо.
Урешті-решт Саїд і Шейх втекли,
Забравши із собою весь свій люд
Та і на Ворсклі кочувати стали.
Сусідні землі всі пограбували,
Ясир до себе гнали звідусюд.
Дісталися й Поділля, але там
Сам королевич Ольбрахт дав їм чосу.
Скривавили татари рясно роси,
За злочини розплати час настав.
Третина над Мурафою лягла
З орди, яка на здобич сподівалась.
Та по заслугах злодіям дісталось
І кара неминучою була.
Якиїсь царик у полон попав,
Який ордою верховодив тою.
До Ольбрахта приве́ли після бою,
А той із ним валандатись не став.
У очі глянув лише та велів
Отут на місці голову зрубати.
Можливо, інші, коли будуть знати,
Не лізтимуть до нашої землі.
Та рік минув, татари знов прийшли,
Осіли на Поділлі понад Бугом,
Тривогою наповнили округу,
Бо ж і жінок із дітьми привели,
Немов збирались назавжди осісти..
А хто таким сусідам буде рад?
Усядуться, не випреш вже назад
І будуть кожен раз з грабунком лізти.
Тоді оця історія й була.
Звідкіль я знаю? Та, не пам’ятаю.
Багато чув історій в нашім краї,
Що ходять від села і до села.
Отож, стояло між лісів село
При битій та наїждженій дорозі.
Текла в долині річка в верболозі.
Та у той час округу замело.
Бо справа саме на Різдво була.
Село, як і годиться, святкувало.
Ходили в гості, звісно, чаркували,
Звізду носили й коляда була.
Святково веселилося село…
Хіба що на околиці у хаті
Жив парубок Микола нежонатий.
Йому не до веселощів було.
Любив Ганнусю сотникову він,
Вона ж на нього, навіть, не гляділа.
На вечорницях між дівчат сиділа,
А він тулився до півтемних стін
Та все на неї на одну дививсь
В надії, що хоч зрідка оком кине.
Та з нього, мов знущалася дівчи́на.
Й не гляне. А він з того лише зливсь.
Ось і тепер святкує все село.
А він сидить один у своїй хаті,
Хоч хлопці і заходили гукати
Та вирішив не йти комусь назло.
І саме в розпал свята, наче грім
В село юрбою вскочили татари.
Розвіялись умить святкові чари,
Піднявся над хатами перший дим.
Здійнявся крик, як татарва взялась
Ясирити, хто в руки їй попався.
Хто встиг, за шаблю чимскоріш хапався,
Тож веремія у селі знялась.
На сніг найперша полилася кров
Селянська, бо татари не жаліли,
Хто боронився – стрілами побили
І зайнялися грабувати знов.
Усе добро, що у селі знайшли,
Увесь ясир і знайдену худобу
Тягли докупи серед площі, щоби
Його там зарізяки стерегли.
Як до Миколи долетів той крик,
Він похопився, вискочив із хати.
Побачив: почали хати палати,
Вмить зрозумів. Тут бачить – в його бік
Летить уже татарин на коні
І шкірить зуби – здобич відчуває.
Та він Миколу не за того має,
Хоч парубок не був ще на війні
Та миттю з тина вихопив кілок
І, ледь татарин попід тин прискочив,
Кілком вгатив добряче межи очі.
Того ураз, неначе й не було.
Злетів з коня і гепнувся у сніг.
Кінь з переляку кинувся тікати.
Хотів Микола бігти помагати
Та ледве було вигулькнув за ріг,
Побачив, що татар в селі пітьма
І сам ясиром скоро може стати.
Рвонув до лісу…Там перечекати.
Одному сенсу лізти в бій нема.
Хоч за Ганнусю все переживав
Та, як живий, то зможе щось зробити.
А чим поможе, коли буде вбитий?
Отож, здавалось, вибору не мав…
Коли татари із села пішли,
Ясир погнавши. Слідом і Микола.
Ішов та озирався все навколо
Татари щоб помітить не могли.
За день чи два побачив врешті кіш,
Куди вели всю здобич людолови.
Він виявився надто вже здоровий
І з кожним днем ставав все більш і більш.
Бо охопили кляті всю Волинь,
До Любліна далекого дістались
І звідусіль зі здобиччю вертались.
Орда, орда кругом – куди не кинь.
Вночі хотів пробратись між ясир,
Аби свою Ганнусю пошукати.
Та вміла татарва сторожувати…
Метався навкруги, мов дикий звір.
Нарешті бачить, що орда знялась,
Мабуть, усі докупи вже зійшлися,
Забравши здобич, шляхом подалися.
Микола слідом, як пішли, подавсь,
Бо, може, вдасться якось по путі
В ясир пробратись, визволить кохану.
Все сподівався – така мить настане…
Хотів того найбільше у житті.
І так над тим задумувавсь, що раз
Сам у ясир ледь до татар не вскочив.
Брів понад шляхом аж підводить очі,
А тут татари на шляху якраз.
Метнувся в ліс, але стріла метка
Його уже в гущавині дістала.
Татари його в лісі не шукали,
Як він, спливавши кров’ю утікав.
Як вибивсь з сил, під деревом упав,
Себе оглянув,чи серйозна рана.
Татарин, видно, цілився погано,
Бо у плече стрілою і попав.
А був би нижче…Та чого гадать.
Стрілу зламав і витягнув із рани,
Перев’язав білизною старанно,
Прислухався й до шляху став вертать.
Поки вернувся, татарва пропала,
Вже на дорозі й тупоту не чуть.
Нічого…он сліди не підведуть,
Що їх орда старанно протоптала.
Ішов-ішов і знов назад вернувсь,
Немовби, чорт водив його по колу.
«Щось тут не те?!» - майнула думка квола.
Ізнов пройшовся щляхом, роззирнувсь
І зрозумів: хитрує так орда –
Зробила коло, далі розбрелася,
А десь, напевно, у одне зійшлася,
Щоб не знайшла погоня по слідах.
Куди ж пішла? На південь? Мабуть,ні!
Сама ж там всю округу столочила.
Мабуть, тепер на схід поволочилась.
У тій шукає здобич стороні.
Аж чує тупіт багатьох коней.
Хутенько шаснув до густого лісу,
Сховався за гілля, як під завісу
Та й визирає: хто його мине.
Та ж то свої! Женуться по слідах!
Він вискочив зі схованки своєї.
Спинився перед валкою тією,
Що на дорозі грізно вигляда.
Дізнавшись, хто він і що робить тут,
Доправили його до воєводи.
Семен Гольшанский військом верховодив
І Миколай Ходецький. Строгий люд.
Він їм повідав про усе, що знав.
Вказав на хитрість, показав дорогу,
Щоб ту орду догнати була змога,
Бо ж він із батьком в цих краях бував.
Помчало військо скоро по шляху
І справді, біля Горині догнали.
Орда такого, звісно не чекала,
Отож нараз завмерла від страху.
А воєводи розгорнули стрій,
На татарву ударили щосили.
Татари про «аман» заголосили,
Утомлені, не здатні дати бій.
Та сил у них у кілька раз було,
Тож часу не було татар жаліти.
Прийдуть у себе – стане справжня битва.
Поки ж до тями військо не прийшло,
Рубали, не жаліючи, усіх.
Микола також шаблею розжився
І на «аман» ніякий не дивився.
Рубав без відпочинку, скільки міг.
Притиснута до річки татарва
Уже не знала, що його й робити.
Високий берег не перелетіти,
А ворог тут усіх підряд вбива.
Металися під шаблями вони,
Вмираючи й від шаблі, і від страху,
Молилися у відчаї Аллаху,
Просили їм пробачити вини.
Та огризались…Звісно, хто ще міг.
На бій ставали, хоч і не багато.
І сотнями продовжили вмирати,
Лягати трупом месникам до ніг.
Із тої бійні мало хто вцілів.
З півсотні, може, вирвалися з кола
Та кинулись тікати в Дике поле.
Там їм усім мороз могилу сплів.
А вся орда над Горинню лягла
Порубана, посічена шаблями.
Укрила білий сніг кривава пляма
Аж кров струмками в річку потекла.
Микола кінця бою не чекав,
Рубаючи зустрічних він, насилу,
Крізь татарву пробився до ясиру,
Який ніхто вже й не охороняв.
Метався поміж радісних людей,
Шукаючи між них свою кохану.
Хотів у чорні очі її глянуть
І вірив – все одно її знайде.
Так і було. При ханському шатрі
Окремо гарних всіх дівчат тримали.
Вони тепер всі злякані стояли
Й бунчук над ними ханський майорів.
Микола хутко шаблею зрубав
Отой бунчук та озирнувся радо.
Побачив між дівчат і своє Ладо,
В очах якої вогник засіяв…
Побили під Заславлем всю орду,
Всі десять тисяч поле устелили.
Своїх може з десяток положили,
Хоча… для України на біду
Ходецький був поранений в бою
Й помер небавом від тієї рани.
Так львівського не стало каштеляна,
Та він країну захистив свою…
Микола із Ганнусею разом
Знайшли односельчан поміж ясиру,
Вернулися в своє село над Стиром,
Відбудували скоро його знов.
А восени весілля відбули,
Куди односельчан всіх запросили…
А потім довго і щасливо жили,
Адже кохані все життя були.
Як Золота орда ще панувала.
Хоча і сили тої вже не мала
Та кожен хан, посівши трон, хотів
Знов навколишні землі підкорити,
Що данину відмовились нести.
Ахмат був чи й останній серед тих,
Хто міг би, може, велич відновити.
Але невдало на Москву сходив,
Всю осінь на Угрі дарма простояв
Та й повернувся у Орду без бою.
Накликав тим на голову біди.
Побачивши, що хан Ахмат слабий,
Сибірський хан з ногаями зібрались
Та слабкістю тією й скористались.
Прийшли з-за Волги. Був коротким бій.
Під шаблями лягла орда його.
Самого хана також зарубали.
Ординські землі геть розграбували
Та й подались до стійбища свого.
Сини ж Ахмата, ледве ті пішли,
Взялися дружно битися за владу,
Мутузили один другого радо.
Урешті-решт Саїд і Шейх втекли,
Забравши із собою весь свій люд
Та і на Ворсклі кочувати стали.
Сусідні землі всі пограбували,
Ясир до себе гнали звідусюд.
Дісталися й Поділля, але там
Сам королевич Ольбрахт дав їм чосу.
Скривавили татари рясно роси,
За злочини розплати час настав.
Третина над Мурафою лягла
З орди, яка на здобич сподівалась.
Та по заслугах злодіям дісталось
І кара неминучою була.
Якиїсь царик у полон попав,
Який ордою верховодив тою.
До Ольбрахта приве́ли після бою,
А той із ним валандатись не став.
У очі глянув лише та велів
Отут на місці голову зрубати.
Можливо, інші, коли будуть знати,
Не лізтимуть до нашої землі.
Та рік минув, татари знов прийшли,
Осіли на Поділлі понад Бугом,
Тривогою наповнили округу,
Бо ж і жінок із дітьми привели,
Немов збирались назавжди осісти..
А хто таким сусідам буде рад?
Усядуться, не випреш вже назад
І будуть кожен раз з грабунком лізти.
Тоді оця історія й була.
Звідкіль я знаю? Та, не пам’ятаю.
Багато чув історій в нашім краї,
Що ходять від села і до села.
Отож, стояло між лісів село
При битій та наїждженій дорозі.
Текла в долині річка в верболозі.
Та у той час округу замело.
Бо справа саме на Різдво була.
Село, як і годиться, святкувало.
Ходили в гості, звісно, чаркували,
Звізду носили й коляда була.
Святково веселилося село…
Хіба що на околиці у хаті
Жив парубок Микола нежонатий.
Йому не до веселощів було.
Любив Ганнусю сотникову він,
Вона ж на нього, навіть, не гляділа.
На вечорницях між дівчат сиділа,
А він тулився до півтемних стін
Та все на неї на одну дививсь
В надії, що хоч зрідка оком кине.
Та з нього, мов знущалася дівчи́на.
Й не гляне. А він з того лише зливсь.
Ось і тепер святкує все село.
А він сидить один у своїй хаті,
Хоч хлопці і заходили гукати
Та вирішив не йти комусь назло.
І саме в розпал свята, наче грім
В село юрбою вскочили татари.
Розвіялись умить святкові чари,
Піднявся над хатами перший дим.
Здійнявся крик, як татарва взялась
Ясирити, хто в руки їй попався.
Хто встиг, за шаблю чимскоріш хапався,
Тож веремія у селі знялась.
На сніг найперша полилася кров
Селянська, бо татари не жаліли,
Хто боронився – стрілами побили
І зайнялися грабувати знов.
Усе добро, що у селі знайшли,
Увесь ясир і знайдену худобу
Тягли докупи серед площі, щоби
Його там зарізяки стерегли.
Як до Миколи долетів той крик,
Він похопився, вискочив із хати.
Побачив: почали хати палати,
Вмить зрозумів. Тут бачить – в його бік
Летить уже татарин на коні
І шкірить зуби – здобич відчуває.
Та він Миколу не за того має,
Хоч парубок не був ще на війні
Та миттю з тина вихопив кілок
І, ледь татарин попід тин прискочив,
Кілком вгатив добряче межи очі.
Того ураз, неначе й не було.
Злетів з коня і гепнувся у сніг.
Кінь з переляку кинувся тікати.
Хотів Микола бігти помагати
Та ледве було вигулькнув за ріг,
Побачив, що татар в селі пітьма
І сам ясиром скоро може стати.
Рвонув до лісу…Там перечекати.
Одному сенсу лізти в бій нема.
Хоч за Ганнусю все переживав
Та, як живий, то зможе щось зробити.
А чим поможе, коли буде вбитий?
Отож, здавалось, вибору не мав…
Коли татари із села пішли,
Ясир погнавши. Слідом і Микола.
Ішов та озирався все навколо
Татари щоб помітить не могли.
За день чи два побачив врешті кіш,
Куди вели всю здобич людолови.
Він виявився надто вже здоровий
І з кожним днем ставав все більш і більш.
Бо охопили кляті всю Волинь,
До Любліна далекого дістались
І звідусіль зі здобиччю вертались.
Орда, орда кругом – куди не кинь.
Вночі хотів пробратись між ясир,
Аби свою Ганнусю пошукати.
Та вміла татарва сторожувати…
Метався навкруги, мов дикий звір.
Нарешті бачить, що орда знялась,
Мабуть, усі докупи вже зійшлися,
Забравши здобич, шляхом подалися.
Микола слідом, як пішли, подавсь,
Бо, може, вдасться якось по путі
В ясир пробратись, визволить кохану.
Все сподівався – така мить настане…
Хотів того найбільше у житті.
І так над тим задумувавсь, що раз
Сам у ясир ледь до татар не вскочив.
Брів понад шляхом аж підводить очі,
А тут татари на шляху якраз.
Метнувся в ліс, але стріла метка
Його уже в гущавині дістала.
Татари його в лісі не шукали,
Як він, спливавши кров’ю утікав.
Як вибивсь з сил, під деревом упав,
Себе оглянув,чи серйозна рана.
Татарин, видно, цілився погано,
Бо у плече стрілою і попав.
А був би нижче…Та чого гадать.
Стрілу зламав і витягнув із рани,
Перев’язав білизною старанно,
Прислухався й до шляху став вертать.
Поки вернувся, татарва пропала,
Вже на дорозі й тупоту не чуть.
Нічого…он сліди не підведуть,
Що їх орда старанно протоптала.
Ішов-ішов і знов назад вернувсь,
Немовби, чорт водив його по колу.
«Щось тут не те?!» - майнула думка квола.
Ізнов пройшовся щляхом, роззирнувсь
І зрозумів: хитрує так орда –
Зробила коло, далі розбрелася,
А десь, напевно, у одне зійшлася,
Щоб не знайшла погоня по слідах.
Куди ж пішла? На південь? Мабуть,ні!
Сама ж там всю округу столочила.
Мабуть, тепер на схід поволочилась.
У тій шукає здобич стороні.
Аж чує тупіт багатьох коней.
Хутенько шаснув до густого лісу,
Сховався за гілля, як під завісу
Та й визирає: хто його мине.
Та ж то свої! Женуться по слідах!
Він вискочив зі схованки своєї.
Спинився перед валкою тією,
Що на дорозі грізно вигляда.
Дізнавшись, хто він і що робить тут,
Доправили його до воєводи.
Семен Гольшанский військом верховодив
І Миколай Ходецький. Строгий люд.
Він їм повідав про усе, що знав.
Вказав на хитрість, показав дорогу,
Щоб ту орду догнати була змога,
Бо ж він із батьком в цих краях бував.
Помчало військо скоро по шляху
І справді, біля Горині догнали.
Орда такого, звісно не чекала,
Отож нараз завмерла від страху.
А воєводи розгорнули стрій,
На татарву ударили щосили.
Татари про «аман» заголосили,
Утомлені, не здатні дати бій.
Та сил у них у кілька раз було,
Тож часу не було татар жаліти.
Прийдуть у себе – стане справжня битва.
Поки ж до тями військо не прийшло,
Рубали, не жаліючи, усіх.
Микола також шаблею розжився
І на «аман» ніякий не дивився.
Рубав без відпочинку, скільки міг.
Притиснута до річки татарва
Уже не знала, що його й робити.
Високий берег не перелетіти,
А ворог тут усіх підряд вбива.
Металися під шаблями вони,
Вмираючи й від шаблі, і від страху,
Молилися у відчаї Аллаху,
Просили їм пробачити вини.
Та огризались…Звісно, хто ще міг.
На бій ставали, хоч і не багато.
І сотнями продовжили вмирати,
Лягати трупом месникам до ніг.
Із тої бійні мало хто вцілів.
З півсотні, може, вирвалися з кола
Та кинулись тікати в Дике поле.
Там їм усім мороз могилу сплів.
А вся орда над Горинню лягла
Порубана, посічена шаблями.
Укрила білий сніг кривава пляма
Аж кров струмками в річку потекла.
Микола кінця бою не чекав,
Рубаючи зустрічних він, насилу,
Крізь татарву пробився до ясиру,
Який ніхто вже й не охороняв.
Метався поміж радісних людей,
Шукаючи між них свою кохану.
Хотів у чорні очі її глянуть
І вірив – все одно її знайде.
Так і було. При ханському шатрі
Окремо гарних всіх дівчат тримали.
Вони тепер всі злякані стояли
Й бунчук над ними ханський майорів.
Микола хутко шаблею зрубав
Отой бунчук та озирнувся радо.
Побачив між дівчат і своє Ладо,
В очах якої вогник засіяв…
Побили під Заславлем всю орду,
Всі десять тисяч поле устелили.
Своїх може з десяток положили,
Хоча… для України на біду
Ходецький був поранений в бою
Й помер небавом від тієї рани.
Так львівського не стало каштеляна,
Та він країну захистив свою…
Микола із Ганнусею разом
Знайшли односельчан поміж ясиру,
Вернулися в своє село над Стиром,
Відбудували скоро його знов.
А восени весілля відбули,
Куди односельчан всіх запросили…
А потім довго і щасливо жили,
Адже кохані все життя були.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію