Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.20
17:44
…як завжди непостійністю єства
покриті часу всі червневі дні,
тече в них пустотлива каніфоль,
в кору вростають диво скрипалі,
таємний сенс від зібраних речей
несе очам рясний глибокий зміст
і квітне між граніту капріфоль,
покриті часу всі червневі дні,
тече в них пустотлива каніфоль,
в кору вростають диво скрипалі,
таємний сенс від зібраних речей
несе очам рясний глибокий зміст
і квітне між граніту капріфоль,
2026.06.20
13:06
В спіралі скручується час.
Змією обернеться простір.
Який у світі водолаз
Пірне в глибини, як на прощу?
Який у світі чародій
Поверне запахи заснулі?
На сцену вийде лицедій,
Змією обернеться простір.
Який у світі водолаз
Пірне в глибини, як на прощу?
Який у світі чародій
Поверне запахи заснулі?
На сцену вийде лицедій,
2026.06.20
12:39
Кожен ковток – це зустріч
сутностей доторком губ
спраглим, закоханим, дружнім –
творення нових сполук,
сильних, хоча й тимчасових,
повних ваги і смаку,
що стелять у серця основу
радість криштально тривку.
сутностей доторком губ
спраглим, закоханим, дружнім –
творення нових сполук,
сильних, хоча й тимчасових,
повних ваги і смаку,
що стелять у серця основу
радість криштально тривку.
2026.06.20
11:23
Вийшов я в садок фазенди
на гармидер вранці.
Розвелось у нас хвазанів -
самців горлодранців!
І чого ж це у природі
навпаки, ніж в люду?!
І в хвазановім народі -
бачу ту ж невгоду!
на гармидер вранці.
Розвелось у нас хвазанів -
самців горлодранців!
І чого ж це у природі
навпаки, ніж в люду?!
І в хвазановім народі -
бачу ту ж невгоду!
2026.06.20
09:20
залишилося лише тебе хотіти
згадуючи всяке чи важливе
ще стоїть і пил виловлює з повітря
кухоль у якім бувало пиво
часоплин жорстокий і безрадний
зорі падають ніхто їх не підніме
каніфоль свої сердечні рани
змінюється все нещадні зміни
згадуючи всяке чи важливе
ще стоїть і пил виловлює з повітря
кухоль у якім бувало пиво
часоплин жорстокий і безрадний
зорі падають ніхто їх не підніме
каніфоль свої сердечні рани
змінюється все нещадні зміни
2026.06.20
06:30
Навесні стара верба
Запитала в клена:
Ну, не гарна я хіба
В одязі зеленім?
Бо не видно щовесни
Всім, кому цікаво,
В гущі листя кривини
І гілок трухлявих.
Запитала в клена:
Ну, не гарна я хіба
В одязі зеленім?
Бо не видно щовесни
Всім, кому цікаво,
В гущі листя кривини
І гілок трухлявих.
2026.06.19
21:02
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2026.06.19
20:56
За спогадом летять думки
туди, на стежку ту знайому,
туди, де стигнуть колоски
у полі, недалеко дому.
Пшеничне поле. В тихий сум
знов починає огортати.
Це поле в серці я несу,
туди, на стежку ту знайому,
туди, де стигнуть колоски
у полі, недалеко дому.
Пшеничне поле. В тихий сум
знов починає огортати.
Це поле в серці я несу,
2026.06.19
19:13
Колись давно, коли світ ще був молодим і білі хмари називали островами в синьому морі, а не шматками алабамської вати, які хтось (можливо, чорношкірий всезнайка Джо) спересердя підкинув в гору, я познайомився зі старим дідом на ім’я Годі. На відміну від Ґ
2026.06.19
16:39
о серце моє...
1.
пригадую...
це море дотиків
і поцілунків
оооооооооооо
о крила мої
полон обіймів
1.
пригадую...
це море дотиків
і поцілунків
оооооооооооо
о крила мої
полон обіймів
2026.06.19
15:46
Навколо світ - як молитовний спів,
Де кожен подих серце хмелем поїть.
У тихім надвечір'ї між дубів
Застигло літо в золотім спокої.
Таких солодких, трепетних ночей,
Такого шовку у високих травах,
Такого блиску зоряних очей
Де кожен подих серце хмелем поїть.
У тихім надвечір'ї між дубів
Застигло літо в золотім спокої.
Таких солодких, трепетних ночей,
Такого шовку у високих травах,
Такого блиску зоряних очей
2026.06.19
12:50
Закінчився ярмарок. Блазні спочили,
Стоять у чеканні старезних карет.
Вони спромоглися на гордий учинок
І вже декламують прадавній сонет.
Лютують кати у сваволі безчинства.
Замовк неприкаяний ніжний кларнет.
Закінчився ярмарок. Стухлі ідеї
Стоять у чеканні старезних карет.
Вони спромоглися на гордий учинок
І вже декламують прадавній сонет.
Лютують кати у сваволі безчинства.
Замовк неприкаяний ніжний кларнет.
Закінчився ярмарок. Стухлі ідеї
2026.06.19
12:10
Інерційне чекання того, на що чекаєш, здається безкінечною піснею зоряного неба, жодного куплета якої ти можеш не почути. Та твоя наука чекання не знає ні мойр, ні Кайроса, ні Гамлета. Тут не стежать за стрілками годинника. Тут обслуговують той механізм,
2026.06.19
08:19
стояв мовчав дивився
на останній
багряний кленовий листок
на дереві під під’їздом
думаючи про своє
про листок хай останній
який ще
повисить ще нічо ще ого
на останній
багряний кленовий листок
на дереві під під’їздом
думаючи про своє
про листок хай останній
який ще
повисить ще нічо ще ого
2026.06.19
07:02
Вогнем негаснучим москва
Охоплена місцями, -
Лягла завіса димова,
Як Божий гнів, на храми.
Зійшла покара із небес
На москалів за вчинки,
Що спонукали світ увесь
Здійснить переоцінку
Охоплена місцями, -
Лягла завіса димова,
Як Божий гнів, на храми.
Зійшла покара із небес
На москалів за вчинки,
Що спонукали світ увесь
Здійснить переоцінку
2026.06.19
06:21
Жвріє вогник знеднілого сонця за містом -
встигну іще присмалити цигарку думок.
Вітер лабає на кабелях пісню джазисту,
свінг одтанцьовує - скок- йому все - перескок.
Не поспішаю сьогодні. Запаривши м'яти,
ковзаю поглядом з лоджії -з лету птахів.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...встигну іще присмалити цигарку думок.
Вітер лабає на кабелях пісню джазисту,
свінг одтанцьовує - скок- йому все - перескок.
Не поспішаю сьогодні. Запаривши м'яти,
ковзаю поглядом з лоджії -з лету птахів.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.18
2026.06.15
2026.06.14
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
2026.06.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
* * *
І прокинувся я.
Посередині диво – майдану
На камінній плиті
я стояв між юрбою один.
А юрмились навкруг,
як здалося мені, індіяни,
Бо в яскравому пір’ї.
Волали до неба з колін.
«Мабуть, бога молили?!»-
майнула нестримана думка.
Якось дивно велося
мені в гамірливій юрмі.
Не ставало на дибки
від дикого жаху волосся,
Надто було спокійно.
Подумайте добре самі,
Як би вам почувалось,
прокинься ви в тому бедламі?
Та мені видавалось,
що я це все знаю давно.
Височенний поміст
кам’яний підіймавсь перед нами.
Я десь бачив таке
чи у книзі, чи, може в кіно.
Я поглянув угору,
вздовж східців високих камінних.
Що за дивний поміст?
Озирнувся тривожно навкруг.
Індіанці, як перше,
стояли собі на колінах.
Але десь за спиною
вловив краєм ока я рух.
Двоє хлопців міцних
в бойовому кривавому пір’ї
Підійшли упритул,
стали поряд на дві сторони.
На обличчях у них
були маски чи птаха, чи звіра.
Не сказавши ні слова,
вказали нагору вони.
Я увесь задрижав,
відчуваючи серцем загрозу.
Ще раз глянув в юрбу,
мов поради у неї питав.
Та юрма шаленіла :
зойки, вигуки, стогони, сльози.
Над майданом безкраїм
дух кривавого бога витав.
Я відчув те та дивно :
мене це ніяк не спинило
І почався нагору
під хмари нелегкий мій шлях.
Те камінне громаддя
мене дуже швидко втомило,
Серце билося птахой
і рвалось на волю в грудях.
Східці надто круті,
аж у груди впиралось коліно,
Коли я намагався
зробити свій крок черговий.
Та спинятись не можна,
бо двоє ті дихають в спину.
Й озирнутись не можу,
ні мертвий іду, ні живий.
Сил вже зовсім нема,
потом очі мені заливає.
Наче зараз впаду
й покочуся по східцях униз.
Але раптом … кінець,
під ногами вже східців немає.
Я підняв свої очі
і наче до місця приріс.
Бо потвора страшна
свою пащу бездонну відкрила,
Мов хотіла мене,
як комашку ковтнути умить.
Я сіпнувся назад
та ті двоє мене не пустили.
Підштовхнули вперед.
Що мені залишалось робить?
Я ступив іще крок
і зітхнув із полегшенням радо.
Та потвора камінна
розфарбована, а не жива.
Зрозумівши таке,
я привів свої думки до ладу.
З горла витяг нарешті
застряглі від жаху слова.
Чи то стогін, чи зойк
розітнули сполохану тишу.
Як це я? Чи не я?
Не одразу я зміг зрозуміть.
Роззирнувся навкруг,
мить для того була в мене лише
Та найдовшою стала,
напевно для мене та мить.
В напівмороці стін
я побачив жертовне каміння,
Кілька кріпких жерців
розпластали людину на нім
І один із грудей
юнака того серце вже вийняв,
Розпанахавши груди
у нього ножем кам’яним .
Тіло билось в корчах,
серце досі іще тріпотіло,
Кров текла по жерцю
та на те він ніяк не зважав.
Жерці кинули вниз
їм уже не потрібнеє тіло,
Звідки гомін юрби
аж нагору сюди долинав.
Жрець ступив аж на край,
закричав щось мені невідоме
І юрба відгукнулась
шаліючим зойком ураз.
Я завмерлий стояв,
був неначе уражений громом,
Бо уже зрозумів,
що тепер наступає мій час.
Серце стислось у грудях
і ноги не стали тримати.
Я, мабуть весь поблід.
Тут жерці підхопили мене.
І я мовчки пішов,
розумів, що даремно благати
І ця доля жорстока
все рівно мене не мине.
Як в тумані ступав,
думав, кинуть одразу на камінь,
А вони мені кухоль
із пійлом якимсь піднесли.
Як за рятівника,
ухопився за нього руками,
Випив миттю усе
і всі страхи одразу пройшли.
Важко те описать.
Дивне щось відбувалось зі мною.
Я дивився на світ,
наче то не зі мною було,
Як мене підвели,
на каміння поклали спиною
І холодне каміння
аж спину мені обпекло.
Закривавлений жрець
підійшов, нахиливсь наді мною.
Я побачив: усмішка
скривила старече лице.
Це для нього було
добре знаною звичною грою,
Він уже за годину,
напевно забуде про це.
Ніж майнув у руці,
краплі крові, поки ще чужої
Окропили мене.
А душа безталанна моя,
Наче звільнений птах
тріпотіла вгорі наді мною
І чекала удар…
Тої миті прокинувся я.
Посередині диво – майдану
На камінній плиті
я стояв між юрбою один.
А юрмились навкруг,
як здалося мені, індіяни,
Бо в яскравому пір’ї.
Волали до неба з колін.
«Мабуть, бога молили?!»-
майнула нестримана думка.
Якось дивно велося
мені в гамірливій юрмі.
Не ставало на дибки
від дикого жаху волосся,
Надто було спокійно.
Подумайте добре самі,
Як би вам почувалось,
прокинься ви в тому бедламі?
Та мені видавалось,
що я це все знаю давно.
Височенний поміст
кам’яний підіймавсь перед нами.
Я десь бачив таке
чи у книзі, чи, може в кіно.
Я поглянув угору,
вздовж східців високих камінних.
Що за дивний поміст?
Озирнувся тривожно навкруг.
Індіанці, як перше,
стояли собі на колінах.
Але десь за спиною
вловив краєм ока я рух.
Двоє хлопців міцних
в бойовому кривавому пір’ї
Підійшли упритул,
стали поряд на дві сторони.
На обличчях у них
були маски чи птаха, чи звіра.
Не сказавши ні слова,
вказали нагору вони.
Я увесь задрижав,
відчуваючи серцем загрозу.
Ще раз глянув в юрбу,
мов поради у неї питав.
Та юрма шаленіла :
зойки, вигуки, стогони, сльози.
Над майданом безкраїм
дух кривавого бога витав.
Я відчув те та дивно :
мене це ніяк не спинило
І почався нагору
під хмари нелегкий мій шлях.
Те камінне громаддя
мене дуже швидко втомило,
Серце билося птахой
і рвалось на волю в грудях.
Східці надто круті,
аж у груди впиралось коліно,
Коли я намагався
зробити свій крок черговий.
Та спинятись не можна,
бо двоє ті дихають в спину.
Й озирнутись не можу,
ні мертвий іду, ні живий.
Сил вже зовсім нема,
потом очі мені заливає.
Наче зараз впаду
й покочуся по східцях униз.
Але раптом … кінець,
під ногами вже східців немає.
Я підняв свої очі
і наче до місця приріс.
Бо потвора страшна
свою пащу бездонну відкрила,
Мов хотіла мене,
як комашку ковтнути умить.
Я сіпнувся назад
та ті двоє мене не пустили.
Підштовхнули вперед.
Що мені залишалось робить?
Я ступив іще крок
і зітхнув із полегшенням радо.
Та потвора камінна
розфарбована, а не жива.
Зрозумівши таке,
я привів свої думки до ладу.
З горла витяг нарешті
застряглі від жаху слова.
Чи то стогін, чи зойк
розітнули сполохану тишу.
Як це я? Чи не я?
Не одразу я зміг зрозуміть.
Роззирнувся навкруг,
мить для того була в мене лише
Та найдовшою стала,
напевно для мене та мить.
В напівмороці стін
я побачив жертовне каміння,
Кілька кріпких жерців
розпластали людину на нім
І один із грудей
юнака того серце вже вийняв,
Розпанахавши груди
у нього ножем кам’яним .
Тіло билось в корчах,
серце досі іще тріпотіло,
Кров текла по жерцю
та на те він ніяк не зважав.
Жерці кинули вниз
їм уже не потрібнеє тіло,
Звідки гомін юрби
аж нагору сюди долинав.
Жрець ступив аж на край,
закричав щось мені невідоме
І юрба відгукнулась
шаліючим зойком ураз.
Я завмерлий стояв,
був неначе уражений громом,
Бо уже зрозумів,
що тепер наступає мій час.
Серце стислось у грудях
і ноги не стали тримати.
Я, мабуть весь поблід.
Тут жерці підхопили мене.
І я мовчки пішов,
розумів, що даремно благати
І ця доля жорстока
все рівно мене не мине.
Як в тумані ступав,
думав, кинуть одразу на камінь,
А вони мені кухоль
із пійлом якимсь піднесли.
Як за рятівника,
ухопився за нього руками,
Випив миттю усе
і всі страхи одразу пройшли.
Важко те описать.
Дивне щось відбувалось зі мною.
Я дивився на світ,
наче то не зі мною було,
Як мене підвели,
на каміння поклали спиною
І холодне каміння
аж спину мені обпекло.
Закривавлений жрець
підійшов, нахиливсь наді мною.
Я побачив: усмішка
скривила старече лице.
Це для нього було
добре знаною звичною грою,
Він уже за годину,
напевно забуде про це.
Ніж майнув у руці,
краплі крові, поки ще чужої
Окропили мене.
А душа безталанна моя,
Наче звільнений птах
тріпотіла вгорі наді мною
І чекала удар…
Тої миті прокинувся я.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
