І прокинувся я.
Посередині диво – майдану
На камінній плиті
я стояв між юрбою один.
А юрмились навкруг,
як здалося мені, індіяни,
Бо в яскравому пір’ї.
Волали до неба з колін.
«Мабуть, бога молили?!»-
майнула нестримана думка.
Якось дивно велося
мені в гамірливій юрмі.
Не ставало на дибки
від дикого жаху волосся,
Надто було спокійно.
Подумайте добре самі,
Як би вам почувалось,
прокинься ви в тому бедламі?
Та мені видавалось,
що я це все знаю давно.
Височенний поміст
кам’яний підіймавсь перед нами.
Я десь бачив таке
чи у книзі, чи, може в кіно.
Я поглянув угору,
вздовж східців високих камінних.
Що за дивний поміст?
Озирнувся тривожно навкруг.
Індіанці, як перше,
стояли собі на колінах.
Але десь за спиною
вловив краєм ока я рух.
Двоє хлопців міцних
в бойовому кривавому пір’ї
Підійшли упритул,
стали поряд на дві сторони.
На обличчях у них
були маски чи птаха, чи звіра.
Не сказавши ні слова,
вказали нагору вони.
Я увесь задрижав,
відчуваючи серцем загрозу.
Ще раз глянув в юрбу,
мов поради у неї питав.
Та юрма шаленіла :
зойки, вигуки, стогони, сльози.
Над майданом безкраїм
дух кривавого бога витав.
Я відчув те та дивно :
мене це ніяк не спинило
І почався нагору
під хмари нелегкий мій шлях.
Те камінне громаддя
мене дуже швидко втомило,
Серце билося птахой
і рвалось на волю в грудях.
Східці надто круті,
аж у груди впиралось коліно,
Коли я намагався
зробити свій крок черговий.
Та спинятись не можна,
бо двоє ті дихають в спину.
Й озирнутись не можу,
ні мертвий іду, ні живий.
Сил вже зовсім нема,
потом очі мені заливає.
Наче зараз впаду
й покочуся по східцях униз.
Але раптом … кінець,
під ногами вже східців немає.
Я підняв свої очі
і наче до місця приріс.
Бо потвора страшна
свою пащу бездонну відкрила,
Мов хотіла мене,
як комашку ковтнути умить.
Я сіпнувся назад
та ті двоє мене не пустили.
Підштовхнули вперед.
Що мені залишалось робить?
Я ступив іще крок
і зітхнув із полегшенням радо.
Та потвора камінна
розфарбована, а не жива.
Зрозумівши таке,
я привів свої думки до ладу.
З горла витяг нарешті
застряглі від жаху слова.
Чи то стогін, чи зойк
розітнули сполохану тишу.
Як це я? Чи не я?
Не одразу я зміг зрозуміть.
Роззирнувся навкруг,
мить для того була в мене лише
Та найдовшою стала,
напевно для мене та мить.
В напівмороці стін
я побачив жертовне каміння,
Кілька кріпких жерців
розпластали людину на нім
І один із грудей
юнака того серце вже вийняв,
Розпанахавши груди
у нього ножем кам’яним .
Тіло билось в корчах,
серце досі іще тріпотіло,
Кров текла по жерцю
та на те він ніяк не зважав.
Жерці кинули вниз
їм уже не потрібнеє тіло,
Звідки гомін юрби
аж нагору сюди долинав.
Жрець ступив аж на край,
закричав щось мені невідоме
І юрба відгукнулась
шаліючим зойком ураз.
Я завмерлий стояв,
був неначе уражений громом,
Бо уже зрозумів,
що тепер наступає мій час.
Серце стислось у грудях
і ноги не стали тримати.
Я, мабуть весь поблід.
Тут жерці підхопили мене.
І я мовчки пішов,
розумів, що даремно благати
І ця доля жорстока
все рівно мене не мине.
Як в тумані ступав,
думав, кинуть одразу на камінь,
А вони мені кухоль
із пійлом якимсь піднесли.
Як за рятівника,
ухопився за нього руками,
Випив миттю усе
і всі страхи одразу пройшли.
Важко те описать.
Дивне щось відбувалось зі мною.
Я дивився на світ,
наче то не зі мною було,
Як мене підвели,
на каміння поклали спиною
І холодне каміння
аж спину мені обпекло.
Закривавлений жрець
підійшов, нахиливсь наді мною.
Я побачив: усмішка
скривила старече лице.
Це для нього було
добре знаною звичною грою,
Він уже за годину,
напевно забуде про це.
Ніж майнув у руці,
краплі крові, поки ще чужої
Окропили мене.
А душа безталанна моя,
Наче звільнений птах
тріпотіла вгорі наді мною
І чекала удар…
Тої миті прокинувся я.