У козака старого Степана Білонога
Було два гарних сина – Микола і Максим.
Микола літ на двадцять був старший брата свого.
Так склалася вже доля Степана. Справа і тім,
Що, як вони з жоною ще первістка чекали,
Орда прийшла зі степу. Степан в похід пішов.
А там стріла татарська коза́ка і дістала.
Поки він озирався, аби спинити кров,
Аркан його змотузив… Так на галеру втрапив
І двадцять літ, як вічність, з веслом не розлучавсь.
Посивів там до часу, уже й надію втратив…
Та доля посміхнулась, бо «чайки» якось раз
Галеру перестріли одну посеред моря
І браття-козаченьки взяли на абордаж …
Отак і повернувся додому…Хай не скоро.
Вже синові під двадцять. Вже вищий батька аж.
А згодом і Максимко у нього народився.
Хай пізнє та жадане Степанове дитя.
Він з ним іще з малого ледь не щодня возився,
Все приучав до шаблі й козацького буття…
Як захмеліла врешті, повстала Україна,
Пішов Микола з Хмелем пускати ляхам кров.
Лиш зрідка долітали в село вістки́ від сина,
То гарні, то невтішні. Здавалось, Хмель зборов
Ту кляту лядську гідру, аж знову піднялася.
Їй голови рубають та нових нароста.
І татарва «союзна» знов за старе взялася,
Бере, де хоч, ясиру й нікого не пита.
Мабуть, від безнадії, Хмель до Москви звернувся
Аби в борні жорстокій вона допомогла.
Бо ж браття православні… Та ще й не озирнувся,
Як вже московська гідра в країну заповзла.
Хмель думав дати раду…Не вистачило часу.
Помер і залишилась Вкраїна поміж тих
Сусідів, що на неї все позирали ласо.
І не було достойних, щоб зупинити їх.
Бо й самі українці не знали, що робити.
Хмель так заплутав вузол, що на оцій землі
Одні уже з Москвою хотіли ляха бити,
А другі з ляхом разом громити москалів.
А тут ще і старшина із-за своїх амбіцій
Все прагла прислужитись одним чи то другим.
Зіткнулись між собою лобами українці,
Бо де ж би розібратись в тій колотнечі їм,
Як гетьмани метались між Польщею й Москвою…
Мінялись булавою та все кудись вели.
Козаки з ким завгодно готові йти до бою.
Та з ким їм воювати? З ким битися, коли
То ми із москалями, а то вже ляхам служим.
Постійна колотнеча та розберись, піди,
Хто нині тобі ворог, і з ким ми нині дружим.
А при таких порядках недовго й до біди…
У батьковому домі зібралися два сина.
Не часто так бувало, щоб з’їхались разом.
Обидва козарлюги, любили Україну
Та в час такий непевний були не за одно.
Миколу, що із Хмелем пройшов війни горнило,
Був у Сомка на лівім на березі Дніпра,
Від однієї згадки про ляхів аж трусило.
Отож, як Хмель з Москвою єднатися обрав,
Микола свято вірив, що порятунок в тому.
Йому аби з ким-небудь супроти ляха стать…
Максимко ж, коли виріс та вибрався із дому,
До Богуна подався, щоб там козакувать.
Він москалям не вірив ще більше, аніж ляхам,
Бо ж бачив ті порядки, які вони несуть.
Тож сподівавсь, вірив і воював без страху
В надії – Бог і гетьман усе-таки спасуть
Нещасну Україну від заздрісних сусідів.
А вже із ким в союзі – то гетьману видніш.
Виговський з ляхом ладив та й Хмельниченко слідом.
Потрібно виграть часу і станемо сильніш.
Отож вони й зустрілись у батьковій оселі,
Хоч вже багато років стрічатись не прийшлось.
І за столом сиділи від чогось невеселі,
Мовчали досить довго та супились… Аж ось
Не витримав Микола: - То як там твої ляхи?
Юрась їм п’яти лиже й татарам заодно?
Мабуть, під Слободищем наклав в штани від страху?!
Йому ж гетьманувати від Бога не дано!
- Коли б не оті ваші Сомки й Золотаренки,
Іще б Виговський, мабуть, продовжив Хмеля шлях.
За пряники москальські, бач, продались скоренько.
Пора би розібратись тобі в таких речах.
- Москва нам православним у всьому допоможе,
От проженемо разом і ляхів, і татар,
Тоді всю Україну відвоювати зможем.
- Чи не осліп ти, брате, від тих москальських чар?
Москаль про себе дбає, нас прагне прив’язати.
Якщо і допоможе - все потім відбере.
Я хочу Україну свою побудувати,
А не поклони бити перед чужим царем.
- Це твій Юрась будує із ляхом Україну?
Це він із татарвою оберіга її?
Він так скоріш поставить козацтво на коліна…
- Сомко не на колінах перед царем стоїть?..
Якби ото не батько, то,може б, і побились,
Прийшов, нагримав, щоби той припинили спір.
Послухались, замовкли, але не помирились.
Все позирали скоса, неначе дикий звір…
Роз’їхалися скоро і руки не потисли,
Один у Переяслав, а інший у Брацлав…
І знову чорні хмари понад Дніпром нависли,
«Звільняти» лівий берег Юрась якраз почав.
Пішов на Переяслав, узяв його в облогу,
Де наказний козацький Сомко з полком засів.
Зібралося козацтва багато біля нього,
Тож місто він завзято й рішуче боронив.
Та кликав на підмогу полки лівобережні,
А також звав у поміч московськії полки.
Полковники, щоправда, велися незалежно.
Хоча б Золотаренко, діждався аж поки
Прийшли війська московські, тоді аж рушив з ними,
Хоч, начебто, Сомкові який не є – свояк.
Та у скрутну хвилину його, бач, не підтримав.
На його місце мітив, напевно що…Однак,
Сваритися з Москвою йому теж не хотілось,
Тож показав, як вірно він служить і кому.
Московські воєводи, зібравши усі сили,
Пішли на Переяслав у поміч. А, тому,
Дізнавшись цю новину, Юрась облогу кинув
Та поспішив на південь вздовж берега Дніпра.
Сомко ж із москалями вже дихав йому в спину,
Аби не допустити того до переправ.
І їм таке вдалося. Під Каневом навпроти,
Побачивши, що ворог на п’яти насіда,
Велів Юрась козакам узятись до роботи
І табір будувати. Татарськая ж орда,
Уздрівши небезпеку, вмить за Дніпро рвонула,
«Союзників» лишила у битві сам на сам.
А вже полки ворожі і зовсім поряд були.
Юрась велів в атаку летіти козакам,
Аби зірвати наступ ворожої кінноти
І дати час, щоб табір собі добудувать.
Мчать козаки в атаку на ворога…а проти
Такі ж самі коза́ки із криками летять.
Хоч злі були сомківці, звичайно, за облогу,
Але, чим ближче ворог, тим вигуки тихіш.
А раптом брата стрінеш, чи, може, батька свого?
Не ляхи, не татари, а козаки… свої ж!
Зіткнулися дві лави…Чи бились, чи не бились…
Траву потолочили, вдивляючись облич.
Аж тут раптом рейтари московські нагодились,
Ударили щосили під войовничий клич.
І покотилась лава козацькая повз табір,
Рятуючись від шабель, що не жаліли їх.
Хтось, правда, намагався ще захищатись слабо
Та від ворожих щабель попід копита ліг.
У тій гарячці бою Микола мчав по полю,
З рейтарами гнав слідом по луках до Дніпра.
Радів, що із Максимом тут не звела їх доля,
Бо ж він гріха такого на душу би не брав.
Та тільки-но подумав, як бачить раптом брата,
Що на скаку злітає і на землі лежить.
Кінь полетів по полю, Максим збирався встати,
А вже рейтар на нього із шаблею летить.
Микола першим скочив, Максима збив на землю,
Ошкірився рейтару, мовляв, не зачіпай
Мою законну здобич. Той бачить, що даремно,
Помчав по полю далі. -Максиме, не вставай.
Лежи, нехай проскочать подалі ці рейтари.
Хоч ти і зрадник, а́ле, все рівно ж, мені брат.
Отак з своїм Юрасем і дочекались кари!..
- Вам теж за братовбивство Господь воздасть стократ!
- Чи ж я тебе вбиваю? Вже краще сам загину,
Але не дам злетіти тут голові твоїй!
- Мене ти порятуєш, а як же Україна?
- Нічого, живі будем, врятуємо й її!..
Бій скоро закінчився. Хто в полі не загинув,
Той кинувся у річку де скоро й потонув.
До берега дісталась хіба що половина.
Юрась зі старшино́ю до лісу завернув,
А там човни знайшлися, щоб річку переплисти.
У розпачі Хмельницький у Чигирин помчав.
Спочатку від невдачі перелякався, звісно,
Але прийшов до тями і військо знов зібрав.
Тим часом воєвода московський загордився,
Що військо все вороже він до ноги побив.
Тож військом із Приклонським надвоє поділився,
Велів, щоб той на берег на правий переплив
З Золотаренком й вдарив на Чигирин одразу,
Аби добити військо вороже до кінця.
Сам під Лубни подався, де була його база,
Бо, бачте, утомила кампанія оця.
Приклонський перебрався на той бік і подався
На Чигирин. Що бачив, все на шляху палив:
Від Балаклії, й Сміли, і Орловця зостався
Лиш попіл і руїни. Нікого не жалів.
Юрась, однак, на диво, оговтавсь дуже швидко,
Взяв два полки козацькі та ще татар позвав.
І рушив із тим військом за річку Тясмин, звідки
Приходу військ ворожих із дня на день чекав.
Ішло московське військо походом переможним,
Не сподівалось, навіть, ворожих сил зустріть.
Гадали й Чигирин їм узяти з ходу можна
Та добре погуляти. .. І саме у цю мить
Дізнався воєвода, що ворог уже поряд.
Велів ладнати табір рухомий, щоби йти
Так до Дніпра. За нього щоб перебратись скоро
І там підтримку війська великого знайти.
Але не встигли, навіть, той табір укріпити,
Як вдарили козаки, а слідом татарва.
І почали московське те військо молотити.
Здається, і недовго жорстокий бій тривав.
Помчали московити разом із козаками,
Які Москві служили, бігом до переправ.
Покинули гармати та й через воду прямо.
Під Бужином тим літом Дніпро мілкий стояв.
Та втікачів, одначе, то не порятувало –
Топилися від кулі та від татарських стріл.
На той бік перебралось із війська зовсім мало,
Дніпро немов роздувся тоді від мертвих тіл.
Ще багатьох татари собі в ясир забрали.
Кого вхопити встигли, то вже, вважай, пропав.
Та здобичі тієї татарам було мало,
Тож хан свої чамбули навкруг порозпускав.
І почались грабунки не згірш, як і до Хмеля.
Стогнала від розбою сплюндрована земля.
Збезлюдніли містечка, осиротіли села,
Зате орда весела вертала звідтіля…
Максим зі своїм полком також в бою тім бився,
Мчав на московський табір та голови рубав.
Але в гарячці бою усе одно дивився
Аби на брата часом він руку не підняв.
Вже потім після бою від сотника дізнався,
Що тут Золотаренко був із полком своїм,
А брат в полку Сомковім як був, так і зостався.
Тож він на полі бою й не міг зустрітись з ним.
Зрадів, бо ж бачив, скільки козацтва потонуло,
Боявся, щоб в ясир той татарам не попав…
Тут викликав полковник Максима, дав цидулу
Та повелів стрілою летіти в Богуслав.
Максим взяв кілька коней, щоб мчати без зупинок,
Вздовж Тясмина промчався, здолавши тиху Рось,
Віддав у Богуславі цидулу та й у шинок,
Де трохи відпочити з дороги удалось.
Поївши, відпочивши, Максим почав дрімати,
Коли це раптом в шинок юрмою козаки,
Щось весело гигочуть…Максим став дослухатись,
Почувши про сомківців і зрозумів-таки:
Якийсь загін сомківців під Богуслав забрався
Та козаки місцеві, як визнали про те,
Облаву влаштували. Він, врешті, їм попався.
Одних вони побили, для них, мовляв, пусте,
А хто живий лишився, то роздягли до тіла,
Зв’язали та й відвезли над річку в мочарі.
Десь там у очеретах усіх і полишили,
Щоб зрадницької крові попили комарі.
Максим аж похопився, до козаків метнувся
(А що, як там Микола у мочарах вмира?)
Затих весь гурт козацький, на нього обернувся:
Чи часом теж не зрадник штани тут протира?!
Максим, як міг, хапливо, сказав їм про Миколу,
Просив вказати місце, де лишили отих.
Ті, хоч і неохоче, усівшись коло столу,
Розповіли, як краще дістатися до них.
Хоча і пригрозили, якщо когось відпустить,
Окрім свойого брата(коли там справді є),
То його також зловлять і швидко крові пустять.
А гетьман не указ їм. В них старшинство своє.
Максим бігом метнувся до місця над рікою,
Де очерет розрісся і хмари комарів.
Туди-сюди проскочив, бо ж справа нелегкою
Була, знайти нещасних посеред мочарів.
Кричав, щоб відгукнувся Микола, коли є тут,
Аж поки тихий стогін почув з гущавини.
Стрибнув з коня, продерся крізь щільні очерети.
Зрадів й злякався разом із тим – ось де вони!
Розпухлі й посинілі людські тіла лежали
Частково у багнюці у хмарі мошкари.
Такі, що й найрідніші їх, мабуть, не впізнали б.
І лише мертві очі дивились догори.
Один заворушився. Максим метнувсь до нього,
Перевернув на спину: – Миколо, ти живий?
Зрадів: ще не скінчилась Миколина дорога.
Дістав хутенько з торби козацький свій напій,
Дав випити Миколі, розрізав йому пута,
Повідганяв нахабних, розпухлих комарів.
Хутенько зняв сорочку та тіло брата вкутав,
Завдав собі на спину й потяг з тих мочарів…
В гайку, що недалеко розрісся біля річки,
Розвів вогонь. Над братом, як мама, ворожив,
А в того уже й трохи порожевіли щічки,
Вже й усміхався зрідка. Здавалося, ожив.
Возився біля брата, все говорив до нього:
- От, бачиш, ворожнеча до чого привела?
Свої ж брати-козаки дійшли вже до такого,
Що й вражина не кожна такеє би змогла.
Ми маєм бути разом, та чубимось від чогось,
Самі ж свою свободу чужинцям віддаєм.
Нам помочі чекати не треба ні від кого,
Бо, коли всі ми разом – то сила у нас є.
А вороги облудні лиш тим і користають,
Всього наобіцяють, щоб лише нас приспать.
А потім, як худобу звичайну налигають
І будуть в нашім краї, як в себе, панувать.
Нам із тобою,брате, нема чого ділити.
Одна в нас Україна, другої не знайти.
Хіба її не зможем разом ми захистити,
Ворожі всі загрози від неї відвести?!
От відлежися трохи та сили наберися.
Тоді ми сядем разом та й будем мізкувать,
Хто друг нам, а хто ворог – до часу зачаївся,
Аби в своє залізо нас згодом закувать.
Він не змовкав, неначе хотів наговоритись,
Чи братові всі рани хотів тим злікувать…
Незчувся, як татари враз налетіли звідкись,
Відчув аркан на шиї, не встиг і шаблю взять.
Рвонув коня татарин і потягло козака,
В очах зробилось темно, злякатися не встиг.
Не бачив, що зробили із братом-небораком,
І він йому ні в чому допомогти не міг.
Майнула лише думка: « Напевно, брат загинув.
А він тепер в мотузках піде ясиром в Крим.
Хто ж буде рятувати нещасну Україну,
Коли не удалося порятувати їм?»