Вже кілька днів спекотних орда простує шляхом,
Бреде поміж ордою понурений ясир.
Уже нема надії, уже немає страху,
Лиш відчай та розпука у душах із тих пір,
Як, схоплені ордою, людьми уже не бу́ли,
Уже перетворились в худобу чи товар.
Брели по шляху мовчки, немов слова забули,
Лунали лише крики й веселий сміх татар.
Максим ішов між люди такий, як всі – понурий
І роздуми усякі в душі лишали слід.
Оцей наліт татарський життя козаче збурив
І змусив подивитись по-новому на світ.
«А, може, брат був пра́вий? Надійніше з Москвою?
Юрась дарма, напевно, із ляхом замиривсь?
Привів у поміч ляхів, слідом орда з розбоєм
І знову в Крим з ясиром вертають, як колись.
А він же так повірив, що ляхи допоможуть,
Що встане Україна із ними нарівні.
Та ляхам довірятись, а ні на мить не можна.
Не буде кінця-краю проклятій цій війні.
Ех, щоб, хоча би, брата вдалося врятувати!
Він скільки літ із Хмелем із ляхом воював
За вільну Україну. Кров проливав… і нате…
Коли б то все те знати, що нині він пізнав?!.»
Він, навіть, не помітив, як татарва тривожно
Поча́ла озиратись…І раптом вся знялась,
Кудись метнулась степом, лишивши лиш сторожу.
А звідти стрілянина з мушкетів донеслась.
- Коза́ки!!! - зашуміли ясирники від того.
З’явилася надія на визволення в них…
Сторожа позирала тривожно на дорогу.
Максим іще нічого придумати не встиг,
Як поряд стрілянина зненацька пролунала
І татарва із коней попадала умить.
Ясирники, напевно, цього лише й чекали,
Бо кинулись на тих, що змогли ще уціліть…
Отак і опинився козак Максим на Січі,
Вертатись до Юрася в свій полк не захотів.
Бо ляхам помагати чи ж козакові личить?
Проте, чи не запізно оце він зрозумів?!
Тоді ще Брюховецький на Січі верховодив,
Хоча її душею Сірко, насправді, був.
Проти татар козацтво водив він у походи.
Про нього в Україні хіба глухий не чув.
Сірко не був прихильний ані Москві, ні ляхам
Та вів непримиренну з татарами війну.
Ледь про Сірка зачувши, орда дрижала в страху,
Молилась аби часом до них не завернув.
Він воював з Виговським, що з ляхами єднався,
Покинув Хмельниченка, зачувши про Чуднів.
Але й Сомку з Москвою не надто довірявся,
Чим викликав у того, беззаперечно, гнів.
Вважав Сомка з Юрасем призвідцями розколу,
Зібрати чорну раду й прогнати обіцяв.
Юрась із булавою сам попрощався скоро,
У монастир подався і там монахом став.
На гетьманство Тетерю тоді Павла обрали,
Що з ляхами водився. Сомко ж поки сидів,
Хоча старши́на проти весь час інтригувала,
Найперш Золотаренко «підсидіти» хотів.
Москва ж на тому добре у свою дудку грала,
Їй була до вподоби вся колотнеча ця.
Тож стиха колотила старшину, підбирала,
Хто їй поступок більше із них наобіця.
Сомко не дочекався призначення Москвою,
Так «наказним» й зостався. Позбувся булави,
Якої, зрозуміло, був зовсім не достоїн.
Разом з Золотаренком позбувся й голови…
Все це Максим дізнався, вже будучи на Січі,
Куди із України приходили вістки́.
Від того, що творилось, часом впадав у відчай,
Ніяк не міг зробити свій вибір нелегкий.
В шістдесят третім, врешті, зібралась чорна рада.
Як то було Сомкові Сірко і обіцяв.
До булави Сомкові став першим на заваді,
Тож Брюховецький, врешті, там гетьманом і став.
Та ледве той проноза почав гетьманувати,
Забув , хто йому взяти ту булаву поміг.
Про це Сірку прийшлося вже скоро жалкувати,
Що оцю підлу душу розгледіти не зміг.
Бо той злигавсь з Москвою, дозволив військом стати.
Озлились на те ляхи, король війська зібрав
Й подавсь Лівобережжя для себе воювати.
І сил, йому здавалось, на те достатньо мав.
Знов кров’ю захлиналась нещасна Україна,
Яку геть роздирали сусіди на шматки.
Під прапори вставали і батько проти сина,
І брат супроти брата. Стиналися полки,
Які іще із Хмелем в однім строю ходили.
Тепер же бились, наче, закляті вороги.
То не лише Варшава з Москвою сотворили,
Їм так все закрутити було не до снаги.
То все старшина клята, за булаву, маєтність
Звела в бою кривавім своїх проти своїх.
Засліплена забула, що сила наша – єдність.
Роздерла Україну, як ворог би не зміг.
Рік шістдесят четвертий був зовсім неспокійним,
Максимові без діла сидіти не прийшлось.
Тетеря із Чарнецьким й ордою сили кинув,
Їм аж попід Черкаси дістатися вдалось.
Туди їм навперейми Сірко із військом рушив,
Максим із козаками в поході був тому.
Тяжкі думки про брата іще терзали душу,
Хотілося татарам помститися йому.
Із ворогом зустрілись в долині Капустяній,
Затисли запорожців в вузькому місці враз.
І билися козаки, немов в житті востаннє
Та насідали кляті з усіх боків весь час.
Максим уже втомився і шаблею махати
Та не встигав втирати з лиця кривавий піт.
Але не мало військо куди вже відступати,
Отут в оцій долині тепер увесь їх світ.
Закінчувались сили, зникала і надія…
Аж раптом пронеслося: - Сірка погинув брат!
Розкраяла ворожа йому шаблюка шию
І голову на списа враг настромити рад.
Ледь козаки зачули про ту Сіркову втрату,
Озлилися миттєво аж сили додалось.
І довелося ляхам від козаків тікати,
Полишити свій гонор на полі довелось.
А козаки їх гнали і голови рубали…
І їм, і їх татарам, і козакам отим,
Що під хоругви польські з Тетерею устали,
Не бу́ло порятунку, не бу́ло жалю їм.
По бою тім ще довго долиною бродили,
З Сірком взялися разом всі голову шукать.
Та куди кляті ляхи ту голову поділи?
Без голови коза́ка прийшлося й поховать.
Максим у отамана по тому відпросився,
Під Богуслав поїхав теж брата пошукать.
Але також даремно туди-сюди носився,
Ніхто не зміг нічого Максиму розказать.
Весь рік полки Сіркові метались стрімко краєм.
То супроти Тетері, то з ляхами на бій,
А то орду татарську він за розор карає,
Аби сиділа тихо в берлозі у своїй.
Хоч не хотів, з Москвою мав спільно воювати,
Бо справитись самому забракло б йому сил.
Максим все намагався про брата розпитати
Та де, як колотнеча така стоїть навкіл.
То ляхи усім військом дістались аж під Глухів,
То Брюховецький військо на Чигирин привів.
Блукали поміж люду усе чорніші слухи,
Що не могли наснитись і з найстрашніших снів.
Що Богуна поляки «за зраду» розстріляли,
Про спалені містечка і села навкруги.
Чи москалі, чи ляхи – хто гірший з них – не знали.
Одно лиш розуміли – і то, й то вороги.
Згубивши у походах і гонор свій, і силу,
Під Глуховом поклавши багато вояків,
Задумалися ляхи й, нарешті, відступили,
Бо бачили ненависть лише з усіх боків.
Тим часом і в Тетері погані були справи,
Усе Правобережжя супроти піднялось.
Як він не намагався та діла не поправив,
Тож булави позбутись йому теж довелось.
Став гетьман Дорошенко, розумний і амбітний.
Здавалося, у краї настане, врешті, мир.
Гетьманчиків усяких порозганяв він звідти,
Що розплодились в краї, неначе дикий звір.
Сірко вернувсь в Мерефу, Максим на Січ подався.
Затихли трохи ляхи, принишкла татарва…
Аж на Лівобережжі народний рух піднявся,
Який своїм нахабством прискорила Москва.
Бо ж завести хотіла свої порядки в краї,
Чому і Брюховецький немало посприяв.
Він же за вірну службу вже чин боярський має…
Отож народ, нарешті, не втримався – повстав.
Гуртом на Переяслав повстанці подалися
Та місто захопили…Злякались москалі.
Разом із Брюховецьким гасити узялися
Вогонь, що розгорівся ураз на цій землі.
У поміч Дорошенко послав свої загони
І запорожці також не стали в стороні.
Як міг Максим сидіти, коли така нагода,
А, може, долю брата узна десь на війні.
Поки вони збирались та поки шлях долали,
Вже й битва відбулася біля Гельмязова.
Ні ті, ні другі в битві жорстокій не здолали.
Тож москалі з своїми до Переяслава
По битві відступили, повстанці у Піщане.
Куди і запорожці, нарешті, підійшли.
Максим козацький табір з цікавістю оглянув,
Який повстанці хутко над річкою звели.
Поговорив із тими, хто починав повстання.
Дізнався, як же саме воно розпочалось.
Як жадібний полковник Єрмоленко востаннє
Повів їх на Черкаси. Але не довелось.
Хотіли з Брюховецьким також розрахуватись,
Що забагато влади тут москалям віддав.
Та він устиг у Гадяч від гніву заховатись.
Полковником Хоменко, колишній сотник став.
Пішли на Переяслав, скарати воєводу,
Який розсівся, наче його то отчий стіл.
Хоча міські ворота змогли узяти з ходу.
Та гарнізон великий, тож не достало сил.
Тепер он Брюховецький свої полки збирає
Та й москалі, напевно, підмогу нададуть.
Хоч Дорошенко також їм поміч обіцяє
Та, хто зна, чи даремно вони на неї ждуть.
А вранці надійшли вже і гетьманські загони,
По всьому, мали більше, аніж повсталі сил.
Та билися козаки із ворогом до скону,
Ступити ніде було на полі з мертвих тіл.
Хоч билися завзято та не змогли здолати.
Полки на Переяслав гетьманські відійшли,
Повстанцям довелося теж з поля відступати,
Бо другої атаки відбити б не змогли.
А при Золотоноші знов вороги напали,
Затялися, напевно повстання подолать.
І у бою останнім усе-таки здолали
Та й заходились хутко усіх живих хапать,
Щоб, звісно, покарати, аби другим наука.
Максим з товаришами прорвався крізь кільце.
Поки стискали шаблі потомлені їх руки,
Дивитимуться смерті спокійно у лице.
Вже вирвалися з поля, дісталися до лісу,
Як долетіли крики, знайомий голос чуть:
- Ви, прихвосні москальські, ідіть-но всі до біса!
Над козаком над справжнім ніколи вам не буть!
Максим аж зупинився ураз: - Так то ж Микола!
От бісова личина, та ж він живий-таки!
Я ж не покину брата! Тому не буть ніколи!
І кинувся у поміч, а слідом козаки.
У сутичці короткій нападників прогнали,
Миколу прихопили та і гайда бігом…
Вже, як на правий берег дістались, тоді стали
І розпитать спокійно Максим зумів його.
Як там під Богуславом татари полишили,
Не стали зачіпати, бо ж він був ледь живий.
Як доповзти до хати чиєїсь стало сили
І пролежав в гарячці він майже місяць в ній.
- А потім в Переяслав до полку повернувся.
Вважав, що Україні ще має послужить.
Хоча старих ілюзій поки що не позбувся,
Та зовсім по другому навколо став глядіть.
На ту ж саму старшину, що край свій продавала,
Сомки, Золотаренки… усе нові й нові.
Як москалів у краї все більш і більш ставало
Й вели себе, неначе у себе у Москві.
Той самий Брюховецький за клятий чин боярський
Оті статті Московські зопалу підписав.
З москалькою побрався, обласканий по-царськи,
Хіба він Україну тоді на думці мав?
І так уже дістала нас зверхність та старшинська,
Нахабства воєводські, жорстокість тут і там.
Навіщо годувати нам військо те чужинське?
Як Брюховецький хоче, то хай годує сам.
Єрмоленко – полковник, то та іще падлюка,
Визискувач жорстокий, піди ще пошукай.
Отож і довелося нам шаблі брати в руки,
Від наволочі тої щоб захистити край.
З полковником вдалося розправитися легко,
Жаль, Брюховецький в Гадяч сховатися устиг.
А то б він із тим гадом висів теж недалеко…
Московський воєвода також відбитись зміг…
Куди ж тепер нам, брате? Не хочу з москалями,
Із ляхами, сам знаєш, ніколи й не хотів.
І тут Максим озвався: - Ходімо, брате, з нами.
Мені тепер з тобою, здається, по путі.
Йдемо на Запоріжжя, там поки іще воля,
Там люди почувають себе іще людьми.
Побачимо, як саме розпорядиться доля
Та ще за Україну поборемося ми.