Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
уже нема.

То ніч була в кав’ярні на Подолі
під шелест янгольських твоїх запраглих вуст.
Просив не вірити в твою нещасну долю
здоровий ґлузд.

До столу сіла жінка ексцентрична
і, вимінявши пиво на вино,
вона спитала майже істерично:
"Вона – воно?!"

Я розповів, як ми товаришуєм,
і алкоголю темного долив.
Їй це сподобалось, хоч те, що ми віршуєм,
я не вловив…

Вона нас раптом в гості запросила.
Я квіти дарував їй і пісні.
Вона нас дома поглядом скосила,
вже уві сні.

На ранок вона ще була п’яною,
надвечір ще п’янішою була.
Куди б не йшов, то з думкою одною:
"Любов – мала".

Любов жила у жінки на Подолі,
чекаючи, коли я знов прийду.
Вони здружилися у їх нещасній долі –
і на біду…

Коли на призьбу радісно заскочив,
гукаючи в розчахнуте вікно,
мене злякали тої жінки очі –
вони питали знов: "Вона – воно?"

Моя мала любов за три купюри,
за дещо з одягу і за єдину ніч
цю віру відіслала на тортури
і зникла з віч.

Тепер публікуватися не буду,
не буду признаватися ні в чім.
Коли зустрінете мою малу приблуду…
але зачім?

6 червня 1994 р., Київ