Затуляє мене затуманене скло,
Охопила непевність остиглу дорогу.
Притихає незвично прарідне село
І ні птаха, ні страху – не видно нікого.

І за двері набряклі не робиться крок,
Я на стіл опускаю спочити долоню.
Час, як завжди, неквапно тече у пісок
І мені дорікає, і сумно холоне.

Я нікого не бачу. Густющу траву
Помічаю за шибкою, ніби з одчаю.
І з дитинства жебрачку знайому зову,
Ту, яка грошенят ще і досі не має.

Забагато чого просочило пісок.
І невдовзі мої не відчиняться двері.
Безнадійно до скла приліпився листок –
Він утік, опинився в полоні містерій.

А світлини рідні в німоті на стіні
Позирають на мене, гамують як ліки.
І прояснення сходить, і щемно мені,
Що розширився світ і сльозяться повіки.

2021 p.