Тут, крім усіх напастей, іще одна з’явилась.
Озлоблені вернулись до Січі козаки,
За вбивство Дорошенку, оскільки не помстились,
То думали, як справу цю довести таки.
А у мутній водиці завжди знайдеться щука,
Яка з тої нагоди, напевно, скориста.
Хто ж булаву не схоче взять гетьманську у руки,
Коли сірома лише охочого пита.
Був писарем на Січі юнак доволі вчений,
Читати і писати та й мови різні знав.
Петром він ще батьками колись був наречений,
А Суховієм – то вже козацький люд прозвав.
А ще він був племінник покійного Івана,
Того, за кого мстити козацтво поклялось.
Отож, шукати довго не довелось гетьма́на.
Хоча, мабуть, охочих і більше би знайшлось.
Та в війська січового занадто мало сили,
Тим більше – Суховія підтримали не всі.
Тож помочі, як завше, у Криму попросили.
А тим вже Дорошенко і так остобісів.
Татарам було добре, як лихо в Україні,
Тоді їм вільно можна палити й грабувать.
Влаштовує їх добре становище, як нині,
Й одним, і другим можна постійно «помагать».
А клятий Дорошенко все хоче поламати,
Затіявсь зі Стамбулом розмову он вести,
Щоб стала Україна під їх протекторатом.
Готуються вже, певно, договірні листи.
А як же буть татарам? Хто ж дасть їм грабувати
Султанових підлеглих? Ото буде біда.
Тож статися такому ніяк не можна дати,
Пора вже Дорошенка із гетьманства скидать.
А тут є і нагода. Примчали запорожці
Просити допомоги новому гетьману.
А ханові все рівно, буть на якому боці,
Аби на Україні не припинять війну.
Був Суховій не дурень, хоч молодий занадто,
Листи патріотичні навколо розіслав,
Що він про Україну одну лиш буде дбати,
Що ради України своє б життя поклав.
Що треба українцям, нарешті,об’єднатись
Аби прогнати ляхів і клятих москалів,
За шаблі усім разом козацтву треба взятись
І вільно панувати тут на своїй землі.
Листи ті запорожці розвозили полками,
Аби до Суховія пристали козаки.
Де слухали, а де їх стрічали і кілками
Та, все ж, якась частина послухалась-таки.
Тож, замість того, аби змагатись з москалями
І виперти, нарешті із України їх,
Прийшлося Дорошенку знов на степи поглянуть,
Де знову піднімались свої проти своїх.
Сам Суховій не надто велика був загроза,
Але ж із ним татари ще й чимала орда.
І знов на Україні змішались кров і сльози,
І знову братовбивства прийшла у край біда.
Микола був у перших, хто став за Суховія,
Такі потрібні речі умів той говорить.
Із ним в душі козацькій з’явилася надія,
Що той і справу Хмеля зуміє завершить.
Січовики й татари пройшлись Лівобережжям,
Хто сам до них прибився, хто силою прибув.
Орда хапала здобич, палали скрізь пожежі.
А гетьман в Чигирині іще з полками був.
Григорій-брат, що був тут в полках за наказного,
З татарською ордою управитись не зміг.
Подавсь на правий берег також до брата свого.
Один лиш Многогрішний лишився із усіх.
А де узяти сили супроти Суховія,
Тим більше, що вояк він і зовсім ніякий.
Була в нього єдина на москалів надія,
Із ними разом дати орді нахабній бій.
А москалям нічого другого і не треба,
Дали йому у руки, як цяцьку, булаву
І знову лівий берег взялись кроїть під себе,
Цидулу підписавши із «гетьманом» нову.
Ще й гетьманську столицю перенесли у Глухів,
Аби поближче була до їхньої руки.
Не вистачило в нього чинити опір духу,
Чи то, як Брюховецький, вичікував поки.
А Суховій побачив, що проти нього сила –
Піднявся лівий берег та ще і москалі.
На правий перебрався. Але його зустріли
Не надто і гостинно також на цій землі.
В Пилипівку подався він взяти Чигирина,
Але йому фортеця не по зубах була.
Тоді він під Вільшану полки з ордою кинув,
Але і тут на камінь коса його найшла.
Бо корсунський полковник його з ордою стрінув
І стріча Суховію нелегко обійшлась.
А тут ще й нагодився Григорій Дорошенко,
Який з Лівобережжя полки свої привів.
Орді і запорожцям добавив хорошенько.
І Суховій із військом, нарешті, відступив
Під Вільховець, під Канів. Тут ще Сірко з’явився,
Привів він запорожців і власних козаків.
На Суховія дуже вороже він дивився,
Бо той татарські орди у рідний край привів.
Хоча і з Дорошенком Сірко не надто ладив
Та тут рішив підтримать його у боротьбі,
Аби орді татарській «хазяйнувать» завадить
Й тягти із України вервечкою рабів.
Отож, полки з’єднавши козацькі піші й кінні,
Сірко за Суховієм до Канева помчав.
Десь там із Батирчею татари буть повинні,
Бо Суховій на нього надій найбільше мав.
Козацтва залишилось у нього не багато,
Лише заядлі самі. Тож без татар ніяк
Йому би не вдалося і далі воювати.
Тож з ними сподівався відбитися, однак…
Максим із козаками подався у сторожу.
Сірко такі загони повсюди розіслав,
Щоб знати добре сили й розміщення вороже.
Отож загін Максима по полю простував,
Укритім щедро снігом. Адже ж зима навколо.
Лунка стояла тиша, нема слідів ніде.
Крізь сірі хмари сонце ледь проглядало кволе.
Не вірилось, що скоро кривава битва жде.
Згадав, що Канів близько, де стрілися із братом,
Щоправда, то все бу́ло на іншій стороні.
Невже з ним доведеться ізнов до бою стати?
Коли, нарешті, прийде кінець оцій війні?!
Зненацька кінський тупіт порушив зимні чари,
Козаки стрепенулись, дістали шаблі вмить.
З-за пагорба з’явились, немов мана, татари.
Чамбул, якого легко козакам не відбить.
Лишається на полі лиш голови зложити,
Забравши із собою побільше ворогів.
І зав’язалась люта між них кривава битва
І падали на землю у сніг одні й другі.
Все менше залишалось товаришів навколо,
Все меншою надія пробитися була.
Побачити б востаннє іще хоч раз Миколу,
Сказати – не тримає нехай на нього зла.
Тут крикнув хтось: «Козаки!». Максим туди поглянув.
Летів загін маленький, якийсь хорунжий вів.
Такий не допоможе, хіба що смерть відтягне.
І знову хтось із жалем: «Тож Суховієві!»
Татари іще більше на козаків насіли,
Затисли між ордою, не вирватись ніяк.
Козаки Суховія до бою підлетіли,
Спинились, роздивитись, що робиться і як.
Максим впізнав зненацька в хорунжому Миколу,
Не стримався у крикнув: «Миколо!» У ту мить
Здригнувся усім тілом він від різкого болю.
Устиг татарин шаблю під серце устромить…
Микола теж загоном у розвідку подався.
Про ворога дізнатись велів їм Суховій.
Він довго попід лісом, поміж горбів скрадався,
Аж поки не почули десь недалеко бій.
Пізнавши, що татари когось ось-ось здолають,
Помчалися у поміч «союзникам» своїм.
Хоча татари цього не надто полюбляють,
Не хочеться ділити ту перемогу їм.
В останню мить Максима почув він крик, спинився,
Огледівся й побачив, як той з коня летить.
І вже над ним татарин з усмішкою схилився,
Шукаючи, що можна у здобич прихопить.
Тут щось перевернулось в душі Миколи, наче,
Застугонів у серці неімовірний гнів.
Подумав: «Що ж ти робиш між ворогів, козаче,
Хто на очах у тебе узяв і брата вбив?»
На козаків поглянув, що за спиною в нього.
У них в очах питання, відоме і без слів.
Вхопив Микола шаблю: «Хто вірує у Бога,
За мною!» І врубався у лави ворогів.
Бій той тривав не довго, коза́ків було мало,
Отож, один по однім на полі тім лягли.
Микола то не бачив, засліплений від шалу,
Татар він, мов капусту до ніг собі валив.
Але й його, нарешті, дістала шабля гостра,
Упав на тіло брата, востаннє обійняв.
Душа його звільнилась від гніву і від злості,
Він тільки посміхнувся, хоч кров’ю і спливав…
Чим бій той закінчився, брати уже не взнали…
У битві Суховія Сірко ущент побив,
З орди чотири тисячі на полі тім поклали,
Сам Суховій заледве втекти із поля вспів.
Січовики, Сірка лиш на полі бою вздріли,
Не захотіли битись, до нього перейшли.
Здавалось, Україна єднає знову сили…
Але, насправді, мрії примарними були.
Миколу і Максима смерть, врешті, замирила
Та інших замирити ще довго не могла.
І в лютій колотнечі вражда перетворила
В Руїну Україну…Так воля й не прийшла.