Іде Горою чинно Святослав,
Хоча йому всього п’ять літ від роду
Та дивиться уже на всіх спогорда,
Бо ж такий юний, а вже князем став.
Вже й військо в бій з древлянами повів,
І списа кинув, щоб той бій почати.
Тож має відповідно і ступати…
Хоч як би з задоволенням хотів
Пробігтися по вулиці, як всі,
Собак через паркани подражнити.
У Ручаї скупатися сходити.
Та матері перечити не смів.
Та і кормилець Асмуд повсякчас
То супить брови, скоса позирає
І все повчає, більш турбот не має,
Як князь повинен вестись кожен раз.
От і тепер слідом за ним іде,
Ступає чинно, як йому й належить,
За кожним кроком Святослава стежить
І тільки на якиїсь промах жде,
Аби тихенько так прошепотіти:
«Не можна, тобі, князю, так чинить!»
Дитячі мрії обірве умить.
А як воно малому не хотіти?
Нарешті до узвозу підійшли,
Що круто до Подолу опускався.
Тут шлях вже добре з’їжджений звивався,
Яким воли на Гору віз тягли.
Спинилися, щоб віз той пропустить
І Святослав у Асмуда спитався:
- Чому узвіз цей Боричевим звався?
Хто був той Борич? Що він міг зробить,
Щоб залишити в пам’яті ім’я?
- Не знаю, княже. Боричів та й годі.
Чомусь так прозивають у народі.
А чому – то не можу відать я.
Спитай у няньки Вісти, бо ж вона
З полян місцевих, тож і має знати
Чому узвіз так стали називати.
Хоча, можливо і вона не зна…
Увечері, вкладаючись вже спати,
Спитав у няньки Вісти Святослав
Про те, на що він цілий день чекав:
- Чому узвіз той Боричевим звати?
Всміхнулась нянька лагідно йому,
Присіла поряд на високе ложе:
- Ти бач, на батька зовсім і не схожий.
Той би ніколи не спитав: «Чому?»
Живе, мабуть, полянська кров в тобі,
Бо ж Святославом недарма назвали.
Про Боричів схотів, щоб розказала?!
Що ж, я ще не забула, далебі
Історію, хоча вже досить давню,
Яка ще досі між полян живе.
Чому народ узвіз той так зове?
Бо ж Борич – чоловік був справді славний.
Було то у далекі ті часи,
Коли поляни на горах сиділи,
Лиш землями навколо володіли
Й були, неначе кістка в горлі всім.
Древляни їх постійно діставали,
Мовляв, їх землі древні зайняли.
Ще руси нагодитися могли
І всіх підряд,не дивлячись хапали…
- Як руси? Чи ж поляни теж не русь?
Їх же усі он руссю прозивають?!
- Ні, адже різних вони предків мають.
Про русів говорити не берусь,
А наші предки з заходу прийшли,
Колись давно в цих землях оселились.
За що древляни, врешті і озлились,
Бо ж, справді, їхні землі зайняли…
Окраїнні…Тоді іще Дніпро
Не був шляхом отим з варяг у греки,
Яким спуститись аж до моря легко,
На лодіях доставити добро.
Були ж поляни мудрі і тямущі,
Жили особно на горах оцих.
І звичаї були хороші в них,
Від предків ще зосталися, тому що.
Вони і тихі, й лагідні були,
Поштиві до жінок своїх. Жінками
У них було заведено так само.
А всі навколо, наче звір жили,
Бо вічно один одного вбивали,
Нечисте їли. І весіль у них
Теж не бувало (от великий гріх)
Дівчат для себе просто умикали
Коло води. Отак от і жили.
Радимичі і в’ятичі, бувало
Срамні слова перед батьків вживали
І перед невістками теж могли.
А у полян було все по-людськи:
Весілля, як ще предки заповіли,
По наречену хлопці не ходили.
Приводили увечері батьки
В дім жениха. А вранці ще несли
Їй придане, яке повинні дати…
Ой, щось не те взялась розповідати…
Так от, поляни на горах жили.
По смерті Кия, рід його тримав
В полян княжіння. Але його діти
Та і онуки,ніде правди діти,
Ніхто завдатків Києвих не мав.
Тож рід ослаб й сусіди почали
Його постійно зусібіч тіснити.
Доводилось їм на горах сидіти,
Де хоч би захиститися могли.
Довкола ж гір болота і бори.
Звірина всяка в тих борах водилась.
Отож поляни звіром тим живились,
Спускаючись на лови із гори.
Але життя на місці не стоїть.
Лише звірини роду було мало,
Їм хліба, перш за все, не вистачало.
Без нього важко родові прожить.
Де велелюдний унизу Поділ,
Було болото з хащами густими.
Поляни, врешті зайнялися ними,
Дерева стали вирубать навкіл,
Пні корчувати та палити їх
Аби золою землю удобрити.
Березозоль зоветься саме звідти,
Весняний місяць, перший з поміж всіх.
Бо ж тих беріз найбільше і було.
Так от, поля ті скоро засівали,
А вже на осінь вдосталь зерна мали,
Щоб плем’я вдовольнитися могло.
Потроху так й очистили Поділ,
Між сім’ями всі землі поділили…
- Так от, чом він так зветься? Зрозуміло!
- Лежи спокійно, княжичу… Наділ
Отам, як тільки спустишся узвозом,
Дістався сім’ї Борича тоді.
Він, як і всі, теж на Горі сидів,
Туди із поля урожай і звозив.
Але на своїм полі молотив.
Те місце зветься Боричевим током.
Отам, в кінці узвозу правим боком.
Ти, певно, там із Асмудом ходив?!
Так от, той Борич тихим був таким,
Хоч силу мав велику від природи.
Його комусь здолати було годі.
Ніхто тому й не зачіпався з ним.
Але і він нікого не чіпав,
Хазяйнував, як водиться, у себе,
Допомагав комусь, коли потреба.
За те і рід його весь поважав.
Було б все добре та сусіди злі
Життя тоді полянам не давали.
То хліб уже дозрілий відбирали,
А то й самих хапали, взагалі.
А особливо ласі до жінок,
Що рід полянський славився од віку.
Полянську мати було в радість жінку,
Яка і в господарство, і в танок.
А князь… А той лиш на Горі сидів
Та в небезпеку тільки супив брови.
Хіба що виїжджав коли на лови
І всю дружину чималу водив.
Одного літа й сталася біда.
Князь знов на лови у ліси подався.
З дружинників з десяток десь зостався,
Околиці з дитинця оглядав.
Настала жнивна у полян пора.
Жінки у полі хліб серпами жали,
Снопи в’язали, в копички складали.
А Борич своє поле вже зібрав
Та саме заходився молотить,
Заввиграшки великим ціпом правив,
Робив, вже видко, свою звичну справу,
Лише пилюка навкруги стоїть.
Жіночий зойк зненацька пролунав,
А слідом всі жінки теж закричали
Та й до узвозу утікати стали,
Немов якиїсь дикий звір напав.
Але то був не дикий звір якраз.
Древляни раптом вискочили з лісу
Й хапати молодих дівчат взялися.
А ще загін напереріз помчавсь.
Мабуть, усіх рішили захопити,
Які тоді на полі тім були.
Жінки втікали, як лише могли.
Чоловіків не було захистити.
Та Борич, тільки крики ті почув,
Одразу зрозумів, що саме сталось.
Йому часу втекти іще зосталось,
Бо він же поряд із узвозом був.
Але тікати він не захотів.
Коли древляни перші вже надбігли,
Перед жінками до узвозу встигли,
То він важенним ціпом їх зустрів.
Став молотити, наче ті снопи.
Кого вдавалось ціпом тим дістати,
Не міг вже довго після того встати.
А Борич, не спиняючись, лупив.
Древляни сторопіли: як же так –
Та ж їх багато, полянин – єдиний.
Вони ж його скрутити вмить повинні,
Але не в змозі й підступить, однак.
Літає ціп, лиш пилюга стоїть,
Кому під нього втрапити охота?
І дядько – і юрбою не збороти,
Тож змушені скоріше відступить.
Та клятий молотар не відстає,
Женеться слідом й ціпом знай молотить.
І кинулись древляни до болота.
Можливо, там для них спасіння є.
Жінки узвозу саме досягли,
А гурт древлян женеться вслід за ними,
От-от уже останніх і затрима,
Голосять десь вже ті, що не втекли.
Іще наддати й здобич у руках…
Аж раптом дядько з ціпом перед очі.
Жінок, напевно захистити хоче.
Вони ж у переможних ще думках
Від здобичі, що легко їм дісталась,
Поки по полю гнали жіночок,
Не бачили, здавалося, нічого,
Тож легко подолати сподівались.
А Борич став, узвіз весь перекрив
Своїм важким та досить довгим ціпом.
Хто налетів під той удар зослі́пу,
Одразу носом землю і прорив.
Хтось спробував проскочити убік
Та й там добряче ціпом тим отримав.
Стоїть один із ціпом перед ними,
Розлючений страшенно, наче бик.
Не підступитись і не обійти.
Дарма на легку здобич сподівались.
Дружинники узвозом вже спускались.
Самим тепер скоріше би втекти.
І кинулися ті, що на ногах
До лісу знову, облизня піймавши.
А Борич, свій важений ціп піднявши,
Пішов знов лупцювати по снопах…
Бо ж скромний був, не думав, що вчинив
Якиїсь подвиг. Наче, звична справа…
Але народ ім’я його прославив.
Із тих часів узвіз, що боронив
Той славний Борич – Боричевим став,
А його поле – Боричевим током.
Там він древлян намолотив нівроку…
А Святослав вже міцно в ліжку спав.