Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.07
02:25
Присвяти мені вірш-епітафію, рідний мій січню!
Нас було колись троє січневих. Лишився один.
Та життя стало чорним, гірким і нестерпно-трагічним,
А вінець йому - спомин і безліч стареньких світлин.
Не рятує ні сніг, ні коріння твоє королівське,
Вже
Нас було колись троє січневих. Лишився один.
Та життя стало чорним, гірким і нестерпно-трагічним,
А вінець йому - спомин і безліч стареньких світлин.
Не рятує ні сніг, ні коріння твоє королівське,
Вже
2026.01.06
19:13
Він робив морозиво зі снігу
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
2026.01.06
15:10
Не обрані. Покарані. Наш крах -
Душа під шаром надтонкої шкіри.
Тому щасливі ми хіба що в снах,
Для нас там грають фантастичні ліри.
Зустріли ніч самітниця й монах...
Сонети - дві симфонії зневіри.
Приречене мовчання на вустах,
Душа під шаром надтонкої шкіри.
Тому щасливі ми хіба що в снах,
Для нас там грають фантастичні ліри.
Зустріли ніч самітниця й монах...
Сонети - дві симфонії зневіри.
Приречене мовчання на вустах,
2026.01.06
13:29
Хлопчик Ейф.
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
2026.01.06
11:10
Так шкода витрачати час
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.
Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.
Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
2026.01.06
10:10
Занурююся, звично, у добро,
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.
А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.
А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
2026.01.06
04:50
Вечір.
Ваш корпоратив.
Всі чекають
Дивних див,
Хоч і знають:
Див нема.
Просто грудень
Ваш корпоратив.
Всі чекають
Дивних див,
Хоч і знають:
Див нема.
Просто грудень
2026.01.05
22:03
А тактика стратега – діло темне,
тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.
***
А ніж розпочинати рокіровку
тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.
***
А ніж розпочинати рокіровку
2026.01.05
21:23
Терпіння випурхнуло з дому
І прямо з хати в небеса…
Мені однаково від злому,
І там, і тут, мене нема.
На небесах вже однодумці…
А я туди і не спішив…
Блукаю... Наче у відпустці
У ній охоче ще б грішив…
І прямо з хати в небеса…
Мені однаково від злому,
І там, і тут, мене нема.
На небесах вже однодумці…
А я туди і не спішив…
Блукаю... Наче у відпустці
У ній охоче ще б грішив…
2026.01.05
21:12
ей караване мене забирай
у португалію в еспанський край
андалузію і житні поля
прагну зустріти й стрічатиму я
хутко забирай мене
відси караване
у португалію в еспанський край
андалузію і житні поля
прагну зустріти й стрічатиму я
хутко забирай мене
відси караване
2026.01.05
19:46
Деінде, мабуть, так, але не в Єрусалимі,
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим називають люди.
Готові і щулитись вони, і закрива
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим називають люди.
Готові і щулитись вони, і закрива
2026.01.05
19:10
Із Леоніда Сергєєва
А першими зникнуть опасисті, –
не тому, що багато їдять,
а тому, що вони – опасисті,
і їх відразу з’їдять.
Руді повиводяться другими.
А першими зникнуть опасисті, –
не тому, що багато їдять,
а тому, що вони – опасисті,
і їх відразу з’їдять.
Руді повиводяться другими.
2026.01.05
15:45
Книга, що стала повітрям
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
2026.01.05
12:18
Замок.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.
2026.01.05
12:17
В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
2026.01.05
11:35
Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.
Я прокинуся в лісі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Вірші
/
Чорнобильський біль
Чорнобильські сомнамбули
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чорнобильські сомнамбули
Ніхто нічого ще не знав
ні сном - ні духом
про те, що дехто вже сконав.
Земля їм пухом.
Ми йшли на зоряний парад
Хрещатим Яром,
несли червоний транспарант.
Собі ж на кару.
Дурна отара чи табун
з розв’язки казки.
Не Перемоги День то був,
а День Поразки!
Палав багряний рубікон
серед опали.
Радянський зраджував закон,
а люди – спали.
Та враз прокинулись! Віват!
Ось Незалежність!
Але лишився Бюрократ!
От, обережність!
Чим старший чин, чим вищий ранґ –
тим зрада вища!
Радіоактивний бумеранґ
ще ближче свище.
Хоч офіційно, на словах,
«пожежа згасла» –
під бутафорський саркофаґ
підлито масла.
Для можновладця – час майнув,
мов листя з вільхи –
він потерпілих обманув,
забравши пільги.
Щороку довшають ряди
на кладовищах.
Байдужа влада до біди
доб’є, донищить!
Сумні сомнамбули повзуть
по коридорах,
роками витяги несуть
про тяжкохворих.
А що ж герої? Взагалі:
вони ж – «халява»!
Їх, мов немає на землі.
Яка їм «Слава!»?
А як згадати, скільки душ
потруїв атом!?
І скільки їх тягло той гуж,
лише сказати!?
А хто пішов у лабіринт,
як слід не взувся,
накинув щось – і до сих пір
не повернувся!.?
Чи радіація у них
імен питала?
Вона пронизувала всіх
і всіх ковтала!
Хіба герої не вони,
хіба чужинці?
Вони – народові сини
і Українці!
А брита зграя розбишак
на іномарках
та їхній вибраний вожак –
лише припарка.
Тому, шукаючи людей,
які в законі,
ми не знаходимо ніде
закону в зоні…
Десь на отруєній землі
стоять оселі,
в які вертає звідусіль
тьма самоселів.
На це один «значний орел»
складав куплети:
«Якщо ти, братцю, "самосел" –
то й сам – осел ти!»
То ж зона, звісно, пролягла
не на Поліссі –
а в годівниці для орла
в безхмарній висі.
Там він сидить, немов пахан,
і корчить лоба:
«Хто? Самосел? Якась блоха!..»
А скрізь – жалоба.
Попід Чорнобилем святим –
старі хатини,
не сплять, і стовпчиками дим
у небо лине.
Там хлипнуть двері, там млинці
спекла бабуся.
Я сяду теж на ослінці,
перехрещуся.
Я запитаюся про час
після гонитви.
Нехай тоді звучить для нас
лише молитва.
Стара: «Вже вечір, – відповість. –
Мені смеркає.
Людина в цьому світі – гість,
чогось чекає.
Мені не жити вже ніде́.
Мені вже – вечір»…
І мирно руки покладе
життю на плечі.
Сонливі тонкощі чудні
Полісся звіє.
Цей вечір скрався і мені.
Це сутеніє.
6 липня 2003 р., Богдани́
ні сном - ні духом
про те, що дехто вже сконав.
Земля їм пухом.
Ми йшли на зоряний парад
Хрещатим Яром,
несли червоний транспарант.
Собі ж на кару.
Дурна отара чи табун
з розв’язки казки.
Не Перемоги День то був,
а День Поразки!
Палав багряний рубікон
серед опали.
Радянський зраджував закон,
а люди – спали.
Та враз прокинулись! Віват!
Ось Незалежність!
Але лишився Бюрократ!
От, обережність!
Чим старший чин, чим вищий ранґ –
тим зрада вища!
Радіоактивний бумеранґ
ще ближче свище.
Хоч офіційно, на словах,
«пожежа згасла» –
під бутафорський саркофаґ
підлито масла.
Для можновладця – час майнув,
мов листя з вільхи –
він потерпілих обманув,
забравши пільги.
Щороку довшають ряди
на кладовищах.
Байдужа влада до біди
доб’є, донищить!
Сумні сомнамбули повзуть
по коридорах,
роками витяги несуть
про тяжкохворих.
А що ж герої? Взагалі:
вони ж – «халява»!
Їх, мов немає на землі.
Яка їм «Слава!»?
А як згадати, скільки душ
потруїв атом!?
І скільки їх тягло той гуж,
лише сказати!?
А хто пішов у лабіринт,
як слід не взувся,
накинув щось – і до сих пір
не повернувся!.?
Чи радіація у них
імен питала?
Вона пронизувала всіх
і всіх ковтала!
Хіба герої не вони,
хіба чужинці?
Вони – народові сини
і Українці!
А брита зграя розбишак
на іномарках
та їхній вибраний вожак –
лише припарка.
Тому, шукаючи людей,
які в законі,
ми не знаходимо ніде
закону в зоні…
Десь на отруєній землі
стоять оселі,
в які вертає звідусіль
тьма самоселів.
На це один «значний орел»
складав куплети:
«Якщо ти, братцю, "самосел" –
то й сам – осел ти!»
То ж зона, звісно, пролягла
не на Поліссі –
а в годівниці для орла
в безхмарній висі.
Там він сидить, немов пахан,
і корчить лоба:
«Хто? Самосел? Якась блоха!..»
А скрізь – жалоба.
Попід Чорнобилем святим –
старі хатини,
не сплять, і стовпчиками дим
у небо лине.
Там хлипнуть двері, там млинці
спекла бабуся.
Я сяду теж на ослінці,
перехрещуся.
Я запитаюся про час
після гонитви.
Нехай тоді звучить для нас
лише молитва.
Стара: «Вже вечір, – відповість. –
Мені смеркає.
Людина в цьому світі – гість,
чогось чекає.
Мені не жити вже ніде́.
Мені вже – вечір»…
І мирно руки покладе
життю на плечі.
Сонливі тонкощі чудні
Полісся звіє.
Цей вечір скрався і мені.
Це сутеніє.
6 липня 2003 р., Богдани́
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : "Перґаменти", стор. 10–14Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
