Кульгаючи, маленький Ярослав
Піднявся врешті-решт на забороло,
Став до бійниці, роззирнувсь навколо,
Неначе щось там унизу шукав.
Боліла досі ще йому нога,
Що вивихнув якось, з коня звалився.
Чи костоправ у чомусь помилився,
Чи то причина тому є друга,
Та біль в нозі ще й досі не здолав,
Отож весь час доводиться кульгати.
Пішов би, може із братами грати.
Вони пішли, а він не наздогнав.
Тож в теремі доводиться сидіть
Або тихцем піднятися на стіни
Та з висоти на пагорби й долини
Хоча би одним оком поглядіть.
Цікаво ж…Он звивається Ручай,
За ним стоїть висока Щекавиця.
От би туди забратись, подивиться!
А там Поділ, за ним ріка Пучай
Або Почайна, як її ще звуть.
А там безмежні луки Оболоні.
Вони туди уже ганяли коней.
А, може, скоро знову поженуть?
Хоча, поки не стихне біль в нозі,
Йому до коней мати не дозволить.
А то б промчав він на коні по полю…
Тепер хіба що верхи на лозі.
- Вітаю, княжич. – голос пролунав
І Ярослав на нього повернувся.
Дружинник батьків йому усміхнувся,
- Ти,бува, часом тут не заблукав?
Цікаво, правда? Я люблю і сам
Отак іноді над бійницю стати
Й життя внизу бурхливе розглядати,
Хоча, здається, все знайоме там.
Я ж тут усе навколо обходив,
У кожну шпарку зазирнув, напевно.
І пам’ятаю всі легенди древні,
Що ними дід мене нагородив.
- Ти скрізь бував? Скажи, а що отам
За Щекавицю? Я не був ні разу.
- Там Юрховиця. Онде, бачиш, зразу
Видніється. Я піднімався сам
Багато раз… Он шлях на Вишгород
Іде повз Щекавицю й Юрховицю.
А далі ще горби…Не видко звідси,
Дорогожичі їх прозвав народ.
- Дорогожичі? Дивно якось так!
Якась не наша назва видається.
- Ні, княжичу, то лише так здається.
Слов’янська назва взагалі…однак…
Історія то давня, взагалі…
Як хочеш, тобі можу розказати.
- Розказуй, бо ж цікаво мені знати,
Що тут було колись на цій землі.
- Ну, слухай. Це було у ті часи,
Коли твій прадід Ігор краєм правив.
В походах бойових зажив він слави,
Але древлянські болота й ліси
Його згубили. Ти це добре знаєш.
Княгиня Ольга мстити почала,
Війну вона з древлянами вела,
В надії, що убивців покарає.
А, поки колотнеча йшла лиха,
Поки слабкою була княжа влада
І не могла ще татям дати раду,
Їх розвелось до біса на шляхах.
Було купцям у Київ не пройти,
Лунав їх хижий посвист звідусюди.
Боялись, навіть з міста вийти люди,
Не те, що там товари провезти.
А скоро і під Києвом самим
Купці з товаром стали пропадати.
Хотів був воєвода раду дати,
Велів весь час дружинникам своїм
Об’їзд робити по шляхах навкруг,
Влаштовувати засідки на татів.
Та зарізяк тих не зумів піймати.
Чи в Києві у них багато вух,
І все, що воєвода замишля,
Одразу татям тим стає відоме?
Метався воєвода без утоми,
Але ховала всі сліди земля.
Якось купець до Києва прибивсь,
Увесь побитий, ледве тягне ноги.
Сам воєвода прилетів до нього,
Розпитувати спішно заходивсь
Й почув таке: - Ми з Вишгорода йшли,
На київську дорогу повернули.
Уже здалеку й Гору видно було.
Вже пагорби одесную були,
Ошую тягнулися боло́та,
Дорога поміж ними йшла вузька.
Як раптом посвист пролунав зблизька
І виросла навкруг юрба голоти,
Але усі при списах, при мечах.
Ми, навіть, зброю ухопить не встигли,
Отак в заціпенінні і застигли.
І вийшов чоловік один, почав
На наш товар спідлоба позирати.
Щось мурмотів собі: «Дорогожич!»
Що саме означала його річ?
Чи звуки він не здатен вимовляти?
Того я був не здатен зрозуміть.
Стоїть юрма, поки нас не чіпає.
А той неспішно між возів ступає
І щось своє під носа бурмотить.
Аж доки й близько біля мене став.
«Дорого жичь тепер! - почав казати,-
Доводиться отак-от заробляти».
А далі руку догори підняв
І вся юрба накинулась на нас.
Мене важким чимсь вдарили добряче.
Що було далі – я уже не бачив…
Прийшов до тями через якийсь час.
А справа вже надвечір аж була.
Ми ж думали устигнути до ночі…
Коли, нарешті, я розплющив очі,
То і зоря вже вранішня зійшла.
Я аж по саму шию у воді
Лежу на чомусь, що втонуть не да́ло.
Мабуть, всіх до болота повкидали,
Щоб зовсім не лишилося слідів.
Якимось чином вибравсь та й подавсь
До Києва. Не вбили, слава Богу.
Що ж чиниться у вас тут на дорогах?
Чому не прийме застороги князь?..
Чутки умить розбіглись поміж всіх
І скоро люди з жахом шепотіли,
Що таті на горбах отих засіли
І Дорогожич перший поміж них.
Десь там у хащах є його лігво́,
Куди він все багатство своє зносить.
І сотні люду утопив він досі
В болоті дорогожицькім його.
Чутки ті і до князя надійшли.
А князеві було сім літ від роду.
На його захист сподіватись годі,
Надії на княгиню лиш були,
Але вона в древлянських десь лісах,
Їй не до Дорогожича якогось.
Помститись би за чоловіка свого,
Що вже на то чека на небесах.
А Святослав, хоч зовсім і малий,
Та в Новгороді встиг покнязювати,
Велів кормильця Асмуда позвати,
Провідавши, мерщій у свій покій.
- Що будемо з цим, Асмуде, робить?
Що то за тать під Києвом з’явився?
Де він з своєю зграєю укрився?
Потрібно їх усіх переловить!
- Та ж воєвода вже не спить ночей,
Все лиху тому хоче раду дати.
Та ж татю хтось дає, напевно знати,
Бо ж він умить ховається з очей.
- Хто ж він такий, той Дорогожич є?
- Я думаю, із в’ятичів він, може.
Чи то радимич. Також дуже схожий.
Вони ж ведуть походження своє
Від ляхів. Тож і вимова така.
А більше що я можу ще сказати?
- Та ж треба їх всіх хутко пов’язати!
- Так, звісно. Але ж справа нелегка.
Вже ж воєвода пробував, однак…
- А ми ту зграю на живця піймаєм!
- Їх на живця піймати?! Ну, не знаю…
- Зате я знаю. Зробимо отак…
Вночі таємно з Києва в човнах
До Вишгорода вої подалися.
З них декілька купцями одяглися.
Для Вишгорода то не дивина.
Чимало тут стрічається купців,
Дніпром приходять, Прип’яттю, Десною,
Бува, стає і пристань затісною.
Отож не надто виділялись ці.
Скупили миттю всякого добра,
Вози добряче крамом тим набили
І валку ту на Київ спорядили,
Вже як вечірня надійшла пора.
Проїхались, щоб бачили усі
Велику валку і малу сторожу.
Повільна валка, тож зуміє кожен
Їх по вечірній обігнать росі.
Самі ж, коли заїхали у ліс,
Увесь товар, що на возах тих мали,
У криївку хутенько поскладали,
Дружинники уклались в кожен віз,
Що їх у лісі до тих пір чекали.
«Купці» вози знов затягли рядном,
Щоб в очі не кидалося воно
Та знов на Київ валку ту погнали.
На ранок оболоні досягли,
Дорога йшла поміж високі лози.
Здіймалась пилюга за кожним возом,
Адже давненько вже дощі не йшли.
Пройшли вони Ситомлю бродом та
Ступили на оту вузьку дорогу,
Затиснуту горбами із одного,
З другого – непрохідні болота.
І тут почувся раптом хижий свист.
Немов мана з’явились збройні люди
І оточили ті вози з усюди.
Тут невисокий чоловік на зріст
З юрби з’явився. Перед возом став,
Поглянув на «купців» недобрим оком,
Пройшов вздовж валки нешироким кроком:
- Ех, дорого жичь нині!- проказав.
Але підняти руку вже не встиг,
Бо раптом вої із возів з’явились
І татів всіх рубати заходились,
Ніхто й порятуватися не зміг.
Усі понад дорогою лягли.
Сам Дорогожич бився дуже люто,
Тож довелось мечем його проткнути.
Живим, на жаль, узяти не змогли.
Поставили там митницю з тих пір
Аби була під наглядом дорога
І всі купці спокійно б мали змогу
Проїхати до Києва. А бір,
Який ото за пагорбами був
В народі Дорогожич і прозвали.
Там довго люди ще скарби шукали,
Що тать своїм розбійництвом здобув.
Та, щоб знайшли, того не чув я ще.
Можливо, й досі десь в землі таяться
І знайденими бути не бояться,
Бо чарами закриті від очей.