- Дідусю, ти все знаєш, розкажи,
Звідкіль ця назва дивна узялася –
Шулявка.? Я в учителя питався,
То він мені повідав, що тут жив
Якийсь Шуліка. Птах чи то людина?
Я так від нього і не зрозумів.
Можливо, ти би краще пояснив ?!
- Ну, що ж, онучку. Назва, справді, дивна.
Та тут шуліка зовсім не при чім.
Походить назва зовсім від другого.
Я чув колись давно від діда свого
(А він тут знав усе про кожен дім)
Історію про парубка одного.
Хоча було це гай-гай як давно,
Та ж збереглось між люди, все одно.
Тож звали Шелва парубка отого.
Був він, говорять, печенізький син.
Привів раз воєвода із походу
Рабиню з сином (рік, хіба, від роду)
Й віддав княгині у служниці він.
Жили вони, як слуги, на Горі.
Як син підріс, приставили до справи.
Він знався з кіньми, управлявся справно,
Бо ж печеніг, хоч в Києві і ріс.
А то був час, як славний Святослав
Уже змужнів й дружину став водити.
Йому хозар вдалося покорити
І вже похід в Болгарію почав.
Скорив болгар, з ромеями, однак
Війна його занадто затяглася
І він, тим часом, з силами збирався,
Бо поступитись не хотів ніяк.
Дружину всю із Києва забрав,
З племен підвладних воїв теж закликав.
Тож силу згуртував собі велику.
Але забув, з ким, власне, справу мав.
Це він «Іду на ви!» попереджав,
Щоб ворог міг, як слід підготуватись.
Куди йому з ромеями змагатись,
Із тою найпідлішою з держав,
Яка, щоб свого в світі досягти,
Могла таємно вбити, підкупити,
Підступно в спину вдарити. Зробити
Все, що завгодно, й так перемогти.
Тож, поки князь в Болгарії сидів,
Ромеї печенігів підкупили
І на столицю княжу натравили,
Яка була беззахисна тоді.
Про те, що суне зі степів біда,
На щастя, вчасно в Києві дізнались,
Тож усі люди на Горі сховались.
І, коли місто облягла орда,
В поживу їй хати пусті дістались,
Які вона пустила за вогнем.
Та Київ їм не взяти одним днем,
Хоч не багато воїв там зосталось.
Тож вони місто щільно облягли
Так, що ні вийти, а ні вість послати.
А люду в місті збилося багато
Та їжі і води не запасли.
Княгиня Ольга з внуками також
Сиділа на Горі у тій облозі.
Із міста з ними вибратись не в змозі,
Сиділа в княжім теремі. Отож ,
Надія лиш на поміч в них була.
Та хто ж поможе, коли князь далеко?
Але ж, на жаль, людина не лелека,
Щоб долетіти в ті краї могла.
Іще є Претич. За Дніпром сидить.
Та, знову ж, вістку як йому послати?
Хоч сил у нього також не багато,
Та ж, може, щось придумає зробить?!
Зібралась рада в княжім терему
Та стала про те думати-гадати,
Як за Дніпро їм звістку передати,
Як пояснити Претичу тому:
Якщо до ранку щось не здума він,
Тоді ворота прийдеться відкрити.
В полон підуть і мати, й княжі діти…
Бо ж втримати не зможуть довго стін.
Та хто ж піде, як печенігів тьма?
Крізь їхній стан пройти ніхто не зможе.
І раптом тут з’явився хлопець гожий:
«Я передам, як іншого нема!»
Зашепотіли радники: «Хто ж то?»
Але княгиня його ж добре знала:
«То Шелва… з моїх конюхів. – сказала,-
Він зможе то зробити, як ніхто!
Бо ж печеніг і мову їхню зна».
У темну ніч, як місяць хмари «з’їли»,
Мотузкою зі стін його спустили,
В руках його вуздечка лиш одна.
Поки спускавсь тихенько він з гори,
Уже й зоря ранкова наступила.
Пішов він станом печенізьким сміло,
Біля багать спинявся, говорив,
Чи хто коня не зустрічав його?
Так потихеньку до Дніпра дістався.
А там…ніхто ж на те не сподівався,
У воду кинувсь. Кинулись бігом
Хапати печеніги свої луки,
Пускати стріли, гамір підняли.
Але дістати так і не змогли.
А хлопець плив…Уже втомились руки.
Та зносить вниз проклята течія,
А ще до того берега далеко.
Нелегко було хлопцю, ой, нелегко.
Та знав, що там на стінах десь стоять
І дивляться з надією на нього…
Аж тут почувся плюскіт вдалині,
Дружинники з’явилися в човні
Та й повезли до воєводи сво́го.
Все йому Шелва хутко розказав.
Став воєвода думати-гадати,
Як хоч сім’ю би княжу врятувати,
Бо, як поверне в Київ Святослав,
Тоді вже всім дістанеться від нього,
Погубить за таку провину їх.
Та ж воїв зовсім мало мав своїх,
Не мав прогнати печенігів змоги.
Отож, надумавсь, врешті, на таке,
Щоб в лодіях до берега пристати,
Лише княгиню й княжичів узяти
І на цей бік…Завдання нелегке.
Та гучно в труби повелів трубити,
На воду свої лодії спустив
Й через Дніпро до Києва поплив…
І важко печенігам зрозуміти,
Щоб хтось слабкий отак би себе вів.
Мабуть, то Святослав уже вертає.
А він такий, що жалості не знає.
Тож за ордою слід аж задимів.
Поки пристали берега човни,
Лиш вогнища по всім Подолі тліли.
Ворота місто радісно відкрило.
Як печеніги, думали й вони,
Що Святослав до Києва верта,
І,що загроза, врешті відступила.
Княгиня радо Претича зустріла.
Ледь він її розпитувати став,
Як в лодіях тривогу підняли,
Бо печеніги поряд знов з’явились.
Хоча ішли неспішно, сторонились.
Ні, ці напасти точно не могли.
Спустився Претич з воями з Гори.
Наблизились до нього печеніги,
За кілька кроків знічені застигли
Й один, напевно, хан, заговорив:
«А ти не князь?» «Ні, воєвода лиш.
Мене послав князь наперед в сторожу.
Він сам тут з військом скоро бути може». –
І цим злякав він хана іще більш.
«Будь мені другом!» - той пробелькотів.
«Хай буде так!» - і Претич вслід озвався,
Дарунками із ханом обмінявся
Й той до своїх раденький полетів.
Здавалось, час з полегшенням зітхнуть,
Адже зняли облогу печеніги.
Та порадіти в Києві не встигли,
Бо ж вісті від сторожі грізні йдуть.
Не подалась в степи свої орда,
Сторожа їх за Либіддю блукає.
Мабуть, чи князь повернеться, чекає.
А, як не верне князь – тоді біда.
Та як же князю вістку передать,
Як він далеко, десь аж за Дунаєм?
Сидять знов Ольга й радники, гадають,
Кого з тією вісткою послать.
Аж Ольга: «Може, Шелва знов піде?»
Веліла звати отрока негайно.
Побігли слуги, привели зі стайні,
Сказали, що княгиня його жде.
Сказала Ольга отроку тоді:
«Ти й так зробив для Києва багато,
Поверне князь, за те ти будеш мати.
Та треба знов зарадити біді.
Не кинув спроб проклятий печеніг,
Щоб стольний град зненацька захопити.
За Либіддю он тупають копита.
Боюсь, вдереться знову на поріг.
Просити хочу послугу одну:
Не зміг би ти відправитись, юначе
До князя за Дунай. Якщо побачиш,
То передай йому цю новину.
А ще скажи такі слова мої:
«Ти, княже, землі все чужі шукаєш,
Свою ж полишив зовсім і не дбаєш.
А твою матір і дітей твоїх
Ледь не взяли набігом печеніги.
Ще й досі он над Либіддю стоять,
Пожадливо на стольний град глядять,
Готуються до нового набігу.
Якщо не прийдеш й не оборони́ш,
То прийдуть й візьмуть. Чи не жаль старої
Твоєї матері і ма́лих діток тво́їх?
Чи ж отньої не жалко сторони?»
«Зроблю, княгине!» – мовив у отвіт,-
Прошу лиш коней дати у дорогу,
Щоб мчати без зупинки мав я змогу».
«Можливо, ще і воїв взяти слід?»
«Ні, не потрібно! Хай не зна орда.
Одному легше крізь степи проскочить.
Та й печенігом видаватись хочу,
Так вісника ніхто і не вгада».
«Ну, що ж – княгиня, - так тому і буть.
Візьми коней у стайні скільки треба.
В дорогу наготують все для тебе.
І ще оце узяти не забудь!»
Вона із шиї ладанку зняла.
«Покажеш це, щоб князь тобі повірив!
Бо ж вештається різний люд допіру!
Йому ж ця річ знайомою була!»
Вночі, узявши чотирьох коней,
Навішавши поклажу на одного,
Подався Шелва в нелегку дорогу,
У голові тримаючи одне,
Чого він, навіть, сам не розумів,
Звідкіль і знав. Як на шляху не збитись,
Як по зірках у темряві дивитись.
Тому в степу він і не заблудив.
І печенігів легко обманув,
І вовчій зграї у степу не дався.
Щоправда, із одним конем зостався
Та в руський стан, урешті, завернув.
Князь справу знав, порядок був кругом,
Його сторожа здалеку спинила.
До князя, звісно, зразу не пустила,
Чи не шпигун? Бо хто там зна його?
Та ладанку він князю передав
Й став незабаром перед очі князя.
Послухав мовчки, не спинив ні разу…
Послухавши, наказ негайно дав
Дружину по тривозі піднімати.
Все військо воєводам залишив,
А сам у стольний город поспішив
Аби від печенігів рятувати.
А Шелва степом поряд з князем мчав.
Хоч бачив: сили в Святослава мало
Та віри і надії додавало,
Що князь і сам би всю орду прогнав.
Так і було. Ледь в Київ прибули,
Поцілував князь мати й свої діти.
Велів спокійно в Києві сидіти,
А сам, зібравши все, що лиш могли
З найближчих міст, напав на печенігів
Й такої прочуханки їм дали,
Що ті ховались, де лише могли.
Порятувався той, хто швидко бігав.
А, повернувшись в Київ, Святослав
Покликав Шелву, став його питати,
Щоб той хотів за свої вчинки мати.
І Шелва сам по тому вільним став,
І його мати також вільна стала.
А ще князь Шелві землі наділив.
Під Києвом. Отам, де між полів,
На Білгород дорога пролягала.
Над озером над Надовим село,
Що Шелвовим відтоді зватись стало.
А ще там лісу гарний шмат стояло,
Хоч ліс – то надто б голосно було.
Не ліс, не бір, а так собі – боро́к.
Оскільки його Шелвові віддали,
Його ім’ям відтоді і назвали.
В літописах, затертих до дірок
Ці назви і донині збереглися.
Що сталось далі – то ніхто не зна.
Та ж вік минув – тому й не дививна.
І древній Київ за часи змінився.
Нема ні лісу, ні того сільця.
«Шелвів боро́к»– то щось незрозуміле.
Тож на Шулявку і перекрутили.
Тому і зветься так місцевість ця.