Сидять бабусі в тихому дворі
На лавці, гомонять поміж собою.
Одягнуті у теплому обоє,
Що дивно виглада о цій порі.
Та ж старість – то потрібно зрозуміть.
Уже тії енергії немає,
Що молодому тіло зігріває,
Тож одягом доводиться і гріть.
Обговорили вже, здається, все.
Знайомих і сусідів обсудили
І мовчки лиш дивилися, сиділи,
А раптом чорт когось ще принесе,
Щоб і про нього теж поговорити.
Але, на диво, пусто навкруги.
Щось вигадати ще – не до снаги.
Та й мовчки теж не хочеться сидіти.
От раптом стрепенулася одна:
- Маріє, хочу вже давно спитати.
Ти ж корінна, здається. Можеш знати…
- Так, я, Галино, справді, корінна.
Іще бабуся Настя тут жила,
Покійниця. Хай, царство їй небесне.
Немов на автоматі помах хресний
І звично очі до небес звела.
- Отож. А я ж приїжджа, із села.
Тож мало що про цю місцевість знаю.
Чому її так дивно називають?
Га? Бабин яр? Чи баба тут жила,
Якась відома? Чому ж без ім’я.
Чи то бабів старих отут багато,
То через те і стали називати?
От що тебе спитати хочу я.
Марія раптом, наче розцвіла:
- Що ж, недарма бабусю я згадала,
Бо то ж вона мені розповідала,
Коли була я ще зовсім мала,
Про отой яр. Ще й досі пам’ятаю,
Хоч літ і літ відтоді вже пройшло…
То все віки й віки назад було
І починалось не у цьому краї.
То час був, як ще правила орда.
Татарські беки у степах сиділи,
А ми їм, клятим, данину платили.
Бо, коли не заплатиш – то біда.
Тим часом піднімалася Литва
Та теж на наші землі позирала,
Потроху у татар тих відбирала
І край під нею скоро оживав.
Так от, жили в місцевості одній
Донька із батьком. Матір поховали
Ще як вона життя дитині да́ла.
Погорювавши певний час по ній,
Узяв дитину батько та й подавсь
У степ на південь. Десь понад рікою
Поставив хатку. Та й жили обоє.
Він полюванням, бджолами займавсь,
Що потім їхав в місто, продавав,
Аби якусь копійку з того мати.
Та став і доньку до того привчати.
Бо ж у степу прожити (хто ж не знав),
Багато чого треба було вміти.
І як від людолова вберегтись,
І як містечко затишне знайти,
Щоб небезпеку в нім пересидіти.
І з лука влучно вцілити, й з ножем
Вправлятись гарно, і сліди читати.
Та й шаблею уміти помахати.
То все тобі життя убереже.
То ж він дитину також всьому вчив.
Як піднялася – вже багато знала,
Вже батькові у справах помагала.
А він, на неї дивлячись, радів.
Татари поки не чіпали їх,
Хоча постійно шастали навколо.
Але на то воно і Дике поле,
Там можна заховатись від усіх.
Ховатись можна… та не назавжди.
Якось вернувся батько з полювання
Весь у крові. Тримався з сил останніх,
Криваві залишаючи сліди.
Вона його ледь в хату затягла,
Спинити кров даремно намагалась…
А скоро й сиротою вже зосталась.
Могилку обрядила, як змогла…
Та поклялася на могилці тій
Знайти убивцю батька й покарати.
Але зосталась жити в тій же хаті.
Хоч і самотньо, але звично їй.
Якось, в степу, шукаючи сліди,
Наткнулася на сакму нешироку.
Пройшла орда, хоч невелика, боком
На південь. Подалась слідом туди,
Щоб наміри ординців зрозуміти.
Проїхала версту чи, може, дві
Й почула раптом стогін у траві.
Під’їхала поближче поглядіти
Й уздріла: гарний парубок лежить
З стрілою в грудях, уже ледве дише.
Татарин, видно, встрелив та й полишив,
Побачивши, що вже тому не жить.
Вона хутенько сплигнула з коня,
Стрілу зламала, витягла із тіла,
Пов’язкою тугою кров спинила.
Ледь спромоглася на коня піднять
Та і до хати хлопця привезла.
На диво, не помер він по дорозі.
А потім кілька днів жила в тривозі,
Ходила біля хлопця, як могла.
І скоро вже до тями він прийшов,
Почав поволі з нею говорити,
Хоча було їй важко зрозуміти,
Адже текла у ньому ляська кров.
Тож мови української не знав,
Вона ж лише татарську трохи вміла.
Отож, по-українськи говорила,
А він по-ляські їй відповідав.
І звали того хлопця Домінік,
Був гарний з виду, тож і закохалась.
Як виходить то, може, сподівалась,
Для неї буде гарний чоловік.
Та доля знов круг пальця обвела.
Раз полювала й чорний дим уздріла
Звідтіль, де Домініка залишила.
Помчала швидко, як лише могла,
Картину щоб побачити страшну.
Таки знайшли татари її хату,
Товклося навкруги їх не багато.
Та що одній їй затівать війну?
Палала хата, Домінік стояв
Під деревом й татари, наче грали,
Із луків в нього на скаку вціляли.
Якби був не прив’язаний, вже б впав.
І гнів її нестерпний охопив,
Не знати як вмить вихопила лука.
Самі собою все робили руки.
Ординець жоден і не зрозумів,
Звідкіль на них упала ця біда.
З десяток уже корчилися в муках,
А інші, хоч також тримали луки,
Рвонули в степ і зникли без сліда.
Зосталася могилка ще одна
І з батьковою поряд. Потужила,
Усе, що мала цінне прихопила
Та й подалась світ за очі вона…
Якось, бредучи степом понад яром,
Почула крики й брязкіт бойовий.
Наблизилась тихенько. Що за бій?
І бачить, що розбійників отара
Напала раптом вершників кількох.
А ті здаватись видно не спішили,
Пробитися крізь татів тих хотіли.
Та досі залишились лиш удвох,
А інші вже побитими лежали.
Продовжували таті насідать.
«Несправедливо! Треба поміч дать!»
І знову стріли пісню заспівали.
Незрима смерть взялася їх косить.
А таємниця додає лиш страху.
Рвонули в різні боки бідолахи
І у яру в кущах пропали вмить.
Ті двоє озирнулися кругом,
Шукаючи, звідкіль прийшла підмога.
Юнак із луком вийшов на дорогу,
У поводі веде коня свого.
- Як тебе звати, чоловіче добрий?
- Я – Домінік, - той голосом тонким
І чемно поклонився в пояс їм.
- Ти, - старший каже,- парубок хоробрий.
Не побоявся купи зарізяк.
Куди прямуєш сам-один у полі?
Відповідає той: - Шукаю долю.
Але ще поки не знайшов, однак.
- Ходім із нами, раз такі діла.
Я тобі винен за спасіння, тому
Відмови ти не знатимеш ні в чому.
Бач, мо́я охорона полягла,
Тож будеш охоронцем при мені.
Я бачу, що ти парубок нівроку.
- А хто ти є? Бо ж я не знаю поки.
- Князь Володимир. Мабуть, чув…чи ні?
Отак у чоловічому вбранні
За парубка її тоді прийня́ли
І охоронцем княжим вона стала.
За ним слідком носилась на коні.
А час тоді якраз гарячий був.
Литовський Ольгерд у похід зібрався
І степ собі забрати сподівався.
До Києва спочатку завернув,
Зібрав князів українних полки
І рушив далі ворога шукати.
Могутні беки мали проти стати,
Що з силами збиралися поки.
Ті Хаджибей, Дмитро і Кутлубей
Тоді якраз Поділлям кочували,
Ледь не всім полем Диким панували,
Могутніми вважаючи себе.
Отож, почувши про литовську рать,
Зібрали все, що під рукою мали
І зустрічати ворога помчали
Аби урок йому хороший дать.
На річці Сині Води і зійшлись
Оті дві сили. З ранку і до ночі
Кривавим потом заливало очі,
І крики, й стогін навкруги неслись.
Здавалося, орда бере своє,
Ось вже вона литовців оточила.
Уже потроху тане їхня сила,
Ще трохи і орда усіх доб’є.
Та раптом розпрямились, наче лук
Полки литовські, вдарили щосили
І пів орди на землю положили,
А другі, шаблі випустивши з рук,
Вдались до втечі. В колотнечі тій
Був парубок (чи дівчина) із князем.
Не відступився у бою ні разу.
Коли потроху став схилятись бій
У бік литовців, ледь біда не сталась.
Зламалась шабля в князевих руках.
А навкруги ж одні ординці, страх.
Побачили таке, гуртом напались.
Та кинувсь хлопець їм напереріз
І блискавкою шабля замигтіла.
Поки татари справитись зуміли,
Литовці вже їх потіснили скрізь.
Хоча до хлопця шабля дотяглась
І він упав ординцям попід ноги.
Піднятися уже не було змоги.
Отак на полі тому і зоставсь…
Прийшла до тями вже на возі. Там
Лежали ті, хто мав тяжкії рани.
Була вже перев’язана старанно.
І кінь її ішов при возі сам.
Під’їхав князь, всміхнувся і сказав:
- То ти дівчина? Чому ж не сказала?
- А щось би це змінило, якби знали?
- Та ні. Щось я не з того розпочав.
Ти ж мене двічі врятувала. То ж
Усе життя тобі я вдячний буду.
Повір, того ніколи не забуду.
Подумай добре, моя мила, що ж
Ти би хотіла. Все то будеш мати…
Ось на капшук спочатку золотих.
Ти будеш мати, скільки схочеш їх…
Але пробач, спішу, бо справ багато.
Ото найменше, що вона бажа,
Щоб хтось вершив за неї її долю.
Вона так звикла до свободи в полі.
Хоч, може, князь по іншому вважав.
Тож, трохи лиш оклигавши, вона
Взяла манатки, на коня й гайнула,
До Києва дорога повернула.
Хоч їхала дорогою одна,
Ніхто її ні разу не спиняв.
Вже аж під самим Києвом над яром
Побачила якиїсь шино́к ста́рий.
Один як перст понад шляхом стояв.
Заїхала. Шинкар - старезний дід,
Нагодувавши, став її питати.
Сказав, що шино́к хоче вже продати,
Бо на покій в такому віці слід.
А їй набридли вже блукання ті.
Свого кутка схотілось врешті мати.
Надумалась шино́к той купувати,
Були ж оті князівські золоті.
Шинкаркою й зробилася вона.
Шлях був проїжджий, їхало багато,
Хтось залишався і заночувати,
Хтось тільки аби випити вина.
Велися справи легко, як на те.
Хоч сподівалась, як набридне, кине.
Та вже життя й на другу половину,
А кинути все - діло не просте.
Жила сама, хоч клеїлись бува,
Щоб у шинкарки стать за чоловіка.
Та, як згадає того Домініка,
То зразу «жениха» і відшива.
Шинок завжди в порядку в неї був.
Старий, ще дідів, розвалила скоро,
Новий уже відкрила на ту пору.
Такий гарненький, хто б не завернув.
І, хоч усякий в ньому люд бував,
І напивались, що і ніг не чули.
Але у неї все спокійно було,
Бо, як гостинністю хто зловживав,
Вона на місце ставила умить,
Бува, могла й урізати по пиці.
А вже кулак у неї, наче з криці.
Торохне так, що той буян лежить.
Як її звали, то ніхто не знав,
Шалена баба, звали поміж люду,
Ще Бісовою прозивали всюди.
Тож той шино́к так кожен й називав.
Вона крутого норову була,
Нікому спуску зовсім не давала,
Але гостинно в себе всіх приймала,
Отож торгівля її справно йшла.
Зачули й таті про шинкарку… та,
Дізнались, що сама вона у шинку,
Пограбувати захотіли жінку.
Подумали, що справа то проста.
Ввалились в шинок, вигнали усіх
Та стали з неї грошей вимагати.
Вона ж не стала слухати багато.
Зірвала шаблю зі стіни і тих,
Хто ото в двері вискочить не в змозі,
Взялась манерам вихованим вчить,
(А шаблею ж уміла володіть)
Й поклала в купу прямо на порозі.
Тож як було Шалена не казать.
Ніхто й не зазіхав уже відтоді.
Усякий тать отой шино́к обходив,
Бо із такою краще справ не мать.
Отак життя в шинкарстві і пройшло.
Жила самотньо, той шино́к тримала
Аж доки і старою зовсім стала.
Й нікого зовсім поряд не було.
Кому добро нажите все лишати?
Згадала все, що за життя було,
Чим її серце цей весь час жило
Й надумалась усе заповідати
В домініканський монастир. Чому?
Мабуть, кохала того Домініка,
Хоч і не став для неї чоловіком,
Та своє серце віддала йому…
Уже й її, і шинку не було
Та яр, де той шино́к колись знаходивсь
Так Бабиним і звався у народі.
Того ніщо змінити не змогло.