У Малині, у теремі своїм
Мал – князь древлянський над столом схилився.
Сидів, здавалось, у куток дивився,
Не знаючи, як раду дати тим
Думкам, що в душу принесли неспокій.
Як поступити? Як йому чинить?
Чи брати меч і вражу кров пролить,
Чи далі жити, як раніше, поки
Боги його до себе не позвуть?
Раніше він би, навіть не вагався,
Він би за меч без роздумів хапався.
А нині що? Дається вже, мабуть
Взнаки сидіння тут багатолітнє.
Та і сім’я: і діти, і жона?
Він відповість, а в чому їх вина?
Теж все життя під наглядом сидіти
Чи теж померти під чужим мечем?
Хто зна, що краще? Він іще з малого,
Крім Малина не бачив більш нічого.
А якась туга у грудях пече.
Були колись часи і у древлян,
Коли вони цим краєм володіли,
Ще й на сусідів, на полян ходили
І з гордістю сліди носили ран.
Та, як поляни з русами зійшлись,
Вже його роду не до того стало.
Діди постійно боронитись мали.
Де руси на їх голову взялись?
А, як Олег у Києві засів,
Той коршун дикий, ладний все хапати.
І дід Яртур мав проти нього стати,
Щоб до древлянських не пустить лісів.
Та марно. В лютих січах коршун той
Зламав древлянську мужність і відвагу,
Упали родові величні стяги,
Не зміг тих русів зупинить ніхто.
З тих пір вони ходили в данину
В древлянські землі, як додому в себе,
І брали все, що було до потреби,
Хоч мали чорну куну брать одну
Від диму. Та хто ж скаже їм про те,
Коли тепер на їхнім боці сила.
Терпіли люди, данину носили
Та сподівались: молодь підросте
І знову зможе зброю в руки взяти,
Щоб вигнати находників отих.
Та скільки літ прийшлось терпіти їх?
Лиш коли дівся десь Олег проклятий
І замість нього Ігор князем став,
Вже підросли батьків загиблих діти,
Навчилися мечами володіти,
Лише чекали – хто би їх позвав.
Підняв Нискиня – батько Мала меч
Й повів народ супроти супостатів.
Йому вдалося русів тих прогнати
З лісів древлянських. Голови із плеч
Летіли і у русів, і в древлян.
Та руська рать, як невмирущий змій,
Дві голови з’являлись по одній.
Чи їх плодила матінка-земля?
Здолали, врешті. Іскоростень впав.
Нискиню, як призвідника, скарали
Та іще більшу данину наклали,
Ніж то Олег її до цього брав.
А Мала, хоча вік маленький мав,
У Малині оцьому посадили
Та витикатись в світ заборонили,
Аби повстання нове не підняв.
От і сидить він тут вже стільки літ.
Хоч попервах, як юність нуртувала
Й шалена сила виходу шукала,
Готовий був зірватися в політ
Аби його сторожа не спинила,
Та полетіти в Іскоростень, де
Народ древлянський свого князя жде.
Та час уже геть висотав всі сили.
Та проти і старійшини були,
З якими мав таємні перемови.
Ризикувати не хотіли знову.
Під русами вже вік свій прожили.
Напевно, звикли як і він, до того,
Чи то боялись, що проллється кров
І рід не зможе відродитись знов.
А з Києва не зароста дорога.
Як тільки починається зима,
То князь з мужами, а то воєвода
Із гридями кормитися приходять.
І тоді спасу вже від них нема.
Древляни, наче кари, зиму ждуть
І по крупинці данину збирають.
Самі, бува, від голоду вмирають,
Бо ж руси їм спокою не дадуть,
Як, не дай Боже, куна хоч одна
Не зійдеться у їхньому рахунку.
Вивозять, кляті, чималенькі клунки.
А він мовчить, хоча і добре зна…
Аж стукіт тихий. Посланець примчав,
Старійшини із вісткою прислали.
Вже данину всю Свенельдові дали,
Як того договір і вимагав.
Аж слідом Ігор із мужами йде
І данини теж вимагає дати.
А де ж йому тепер ті куни взяти?
А він не дослухається, не жде,
Бере усе й насилля чинить тим,
Хто власний дім береться захищати.
Що може він старійшинам сказати?
Він в цім питанні не порадник їм.
Князь без дружини – то іще не князь.
Як без дружини силу ту спинити?
А, потім? Потім що? А жінка, діти?
Чи вже запізно? Може в інший раз?
З тим і відправив посланця. Тепер
Сидить оце у теремі й гадає,
Як він із тим всім учинити має.
Десь у душі ще голос не помер,
Який ночами спати не дає:
«Ти князь, народ свій маєш захищати!
Один раз жити, раз і помирати!
В тім головне покликання твоє!»
Хоч як він прагнув голос той приспать,
Як не хотів до нього дослухатись.
Та раптом зрозумів: що має статись,
Того уже даремно оминать.
Він князь. Нехай дружини і нема,
Та ж є народ – то головна опора.
А із народом ворога поборем.
Не може бути вічною зима…
Та чи піде його народ за ним?
Чи вже забувся, навіть, не признає?
Чи правильну дорогу обирає…
І всю дорогу сумнівався в тім.
Коли прибув у Іскоростень він,
Старійшини похнюплені сиділи,
Один одному в очі не гляділи,
Мовчали в сутінках похмурих стін.
А на майдані гамірна юрма,
Мабуть, на їхні рішення чекала.
Напевно, Мала вони не впізнали,
Бо ж Ігор його в Малині тримав.
Хто ж, крім старійшин, бачить його міг?
Ввійшов в світлицю, озирнувсь навколо.
І обізвалось в грудях серце болем,
Немов, не просто перейшов поріг,
Через межу якусь переступив
І вже назад ступити він не зможе.
Але того показувать не гоже…
І, наче загорівся враз від слів:
- Ти вчасно, князю. Бо нова біда.
Зібрав князь Ігор все, що зміг зібрати
Й подавсь на Київ. Та жадоба клята…
Мужам своїм всю данину віддав,
А сам надумавсь знову повернуть
І ще зібрати, бо здалося мало.
Що нам робити? Як чинити, Мале?
Всміхнувся Мал: - А як тут можна буть?
Як вовк тягати візьметься овець,
То витягає всіх, якщо не вбити.
Отак і нам слід з князем тим зробити,
Бо ж він нас всіх погубить накінець!
І далі слів і слухати не став,
А вийшов зі світлиці перед люди:
- А хто зі мною русів бити буде?
І натовп, мовби князя упізнав,
Враз сколихнувся, і мечі знялись:
- Веди нас, княже! Всі з тобою підем!
Від відчаю в очах немає й сліду.
Мал пильно у ті очі подививсь
І, наче сили від того набравсь,
Якої ще не відчував у тілі.
Й, радіючи тій неймовірній силі
Прошепотів полегшено: - Я – князь!