це місто бездонне, це місто до сліз трагічне,
серед залізного руху твій вдих здається останнім.
скинь строгу хустку з очей і не ходи непомічена,
тут достраждали авени, тут вже спіткнулись каїни.

бідні жебрають хліба й багаті мріють про Захід,
тут потяги сильні гуркочуть і спраглі не мають міри,
тут серце твоє тріпоче серед міського трафіку,
тут посмішка стане схожа на дикі оскали звірів.

хто ти у цьому місті? хто ти у цій країні?
хто тобі завтра видасть від спраги справжнісіньку посвідку?
тільки й того що плечі обгорнеш русими римами…
тільки хіба й лишаться стигми в’язкого досвіду.

це місто виживе, певно, це місто, звичайно, потрібне,
це місто ковтає юних, а вони як рицарі в латах.
це місто ворожить грошима і ніколи не має міри,
коли ти стоїш рішуче, то вкриє старими дахами.

потрібно набратись терпіння, щоб очі твої не погасли
і сонце своє тримати вище чим стелиться небо,
і не втрачати віри і мислити поза часом,
щоб місто оце стожильне лицем повернулось до тебе!

але ще гучніше твій голос лунає над мікрофоном,
але ще скоріше мотається нитка з артерії сонної.
мама твоя не почує як ти молишся Богу…
місто—твоя перемога! без крапки... без міри... без коми!