а вона не доїла вечері, а вона не доспала ночі,
а вона у своїй постелі їла ягоди оті вовчі…
а у неї порізане серце пелюстками його симфоній,
хіба очі про це розкажуть, хіба очі її бездонні.

це, можливо, ілюзія це, можливо, травневі дотики
від юнацьких красивих мрій до невигаданої еротики.
але їй так хотілось повірити у його освідчення каре,
розуміла, що це не іграшки, відчувала—напевне карма.

Відкидала убік Стендаля, не хотіла читати Канта,
і торкався її волосся день розчуленим інтригсантом.
І всміхалась вона приємно, і ставала до всіх привітна,
вона мріяла, як вже завтра може зими його відігріти.

І казала собі самій:
—Чом це в річку два рази не входять?
Це якісь мудреці старі навигадували погоди…
І ставало від того тепло, що в якімсь однім межичассі
знову світить його вогонь із весняних її фантазій.

і вона розчиняла вікно, і ковтала запах каштанів,
він у кожному русі був, серед дій, обіцянок , планів.
Київ їй ворожив усю ніч, Київ мружився знов травнево,
то ж не стань їй останнім Каєм… то ж не дихай на кришталеве…