Цей кредит Віолі був потрібен як повітря, мов ковток прохолодної води посеред Сахари влітку опівдні. Від позитивного вирішення фінансового питання фактично залежала доля фірми, на якій після закінчення вишу вона працювала уже п‘ять років.
Тиждень тому один необачний крок керівника підприємства поставив його на межу банкрутства. Необхідно було терміново поповнювати обігові кошти, розмір яких упав практично до нуля.
– Треба їхати на південь. Там левова частка наших потужностей, – якось приречено сказав їй бос, запросивши напередодні до себе в кабінет. – Інакше – банкрутство, потрібно буде починати все спочатку. Сьогодні це можеш зробити тільки ти… – закінчив він майже прохально.
Відмовити вона не могла. Залишатись без такої роботи не хотілося. А ще учора, перед самим від‘їздом, головний інженер попередив, що буде дуже непросто.
– Людина-кремінь, – коротко охарактеризував він начальника кредитного відділу досить відомого регіонального банку. – Не бере і не дає. Навіть керівництво його побоюється, а що стосується питань кредитування – просто зубр. Навіть колеги по роботі за очі називають його «містер параграф». Для нього жодних авторитетів не існує.
Тому переважну більшість часу в купе спального вагона швидкого потягу, що мчав зі столиці в південному напрямку, вона сиділа мовчки, заглибившись у свої вельми непрості роздуми, які грозовими хмарами нависали над її русявою голівкою. Численні намагання сусіда розважити Віолу бесідою щоразу розбивались об холодний мовчазний погляд великих блакитних очей супутниці.

* * *
В приймальні було порожньо. Секретарка зміряла Віолу пронизливим поглядом, від якого, незважаючи на середину літа, їй захотілося укутатись у щось тепле. Вислухавши коротку інформацію щодо причин візиту, юна фурія розтанула за дверима з табличкою: «Начальник кредитного відділу Мовчан О.М.» Невдовзі вона повернулась і поважно повідомила, що Олег Михайлович зайнятий підготовкою нагальних документів, прийняти її зможе лише хвилин за десять-двадцять. Всім своїм виглядом довгонога церберка давала зрозуміти цій симпатичного вигляду відвідувачці про своє переважне становище.
– Гаразд, я зачекаю, – доброзичливо промовила Віола, попередньо зібравши залишки всієї своєї сили в кулак. Оскільки інших варіантів поведінки у неї наразі не було, традиційна для подібних випадків посмішка лише на мить прикрасила її гарненьке обличчя.
Десь за пів години мелодійно обізвався дзвінок внутрішнього зв‘язку. Секретарка не зволікаючи підняла трубку, після чого неохоче запросила її до кабінету свого патрона. Молода жінка пружиною підхопилася зі стільця і, прихопивши свою елегантну сумочку багряного кольору та паперову течку, рішуче ринулась вперед.
Переступивши поріг, Віола несподівано зупинилась майже на півкроці – мило посміхаючись, їй назустріч ішов високий симпатичний чоловік років сорока, одягнений у легкий світлий костюм і літні туфлі, в тон паскові з крокодилячої шкіри. Верхній ґудзик його оливкової сорочки був розстебнутий, а шикарну картинку «прикиду» довершував вишукана краватка кремового кольору.
Помітивши вагання відвідувачки, Олег Михайлович по дорозі узяв один зі стільців, які довгою шеренгою вишикувались вздовж стіни його немаленького кабінету, і люб‘язно запросив панянку присісти до масивного приставного столу зі світлого ясеня.
Сказати, що Віола дещо розгубилася – не сказати нічого. Вона була просто спантеличена, оскільки розраховувала побачити такого собі коротконогого фінансового монстра передпенсійного віку, з такими ж короткими товстими пальцями і лисиною, одягненого в чорний костюм та білу сорочку, з великим животом і подвійним підборіддям. А цей ще досить молодий, стрункий, мило посміхається і смачно пахне Gucci. Тут домашня заготовка не спрацює – миттєво сяйнула бентежна думка, яка завертілася дзиґою в голові, доки вона відповідала на привітання господаря кабінету, поволі звільняла свої гарні незасмаглі руки від багажу і сідала на елегантно підставлений ним стілець.
– Уважно слухаю вас, – долинуло до її акуратних вушок, прикрашених натуральними перлами розміром з добірну горошину кожна, коли Олег Михайлович присів на своє місце. Його голос звучав щиро і приємно. Чомусь це ще більше хвилювало Віолу.
– Моє ім‘я Віо… – не встигла вимовити вона, поступово приходячи до тями.
– Я знаю, – коротко кинув банкір, не давши їй закінчити. – Мені телефонував ваш бос, – продовжив він, побачивши німе запитання в широко відкритих жіночих очах.
– Тоді мені і додати нічого. Ви все знаєте… – з погано прихованим розчаруванням тихо промовила вона.
– Не все. Тільки про факт і мету вашого візиту, – вів далі чоловік. – Що стосується обсягів, термінів та інших подробиць угоди – сподіваюсь отримати інформацію з ваших уст. Особливо хотілося б почути переконливі аргументи щодо її особливої привабливості для нашого банку, оскільки внесення коректив до кредитного плану в такі короткі терміни майже неможливе.
Його конкретність і діловий підхід тільки зміцнили думку Віоли про те, що взяти фортецю сходу, таким собі кавалерійським наскоком, їй не напевне не пощастить. Невідкладно був потрібен якийсь нестандартний хід, що хоча б урівняв її шанси, якщо вже не надав переваги.
– Ви-бач-те, щось мені зле… – тихо вимовила жінка майже по складам і несподівано схилилась над столом. – Мабуть це наслідки не досить комфортної дороги, спеки та моєї неадаптованості до південних широт, – продовжувала вона так же неголосно і повільно.
– Викликати швидку? – стурбовано запитав Олег Михайлович і його рука повільно потяглася до телефонного апарату.
– Ні-ні, не треба! Гадаю буде досить склянки води… і невеликого відпочинку, – після нетривалої паузи втомлено, але уже енергійніше, закінчила Віола.
Банкір піднявся з крісла і мовчки дістав з мінібару пляшку прохолодної мінералки, налив у пузатий кришталевий келих і простягнув жінці. Зробивши кілька маленьких ковточків, та взяла свою сумочку, неспішно підвелася на високі гострі підбори і, забувши на столі папку, невпевнено побрела до дверей. Уже біля них вона раптом зупинилася, ніби щось пригадуючи.
– Вибачте, а ви не могли б мені допомогти? – несподівано повернувшись і уважно подивившись прямо в очі Олегу Михайловичу, майже благальним тоном запитала Віола.
– Вас провести? – підхопився він. – Чи викликати таксі? – в його тенорі не прозвучало жодної фальшивої ноти.
– Ні… – дещо зам‘ялась жінка. – Справа в тому, що я вперше у вашому місті, а сьогодні у мене день народження… Чи не могли б ви скласти мені компанію увечері? Не хочеться одній відзначати таку подію…
Фактор несподіванки спрацював бездоганно. Олег настільки не очікував такого крутого повороту, що не одразу визначився зі своєю відповіддю. Він повільно обвів поглядом гарну фігуру відвідувачки, обриси якої досить чітко проглядались крізь легку, напівпрозору сукню, її довгі, стрункі ноги, взуті у відкриті світлі туфлі на високих шпильках.
– Гаразд, – несподівано навіть для самого себе тихо промовив він. – Тільки до двадцятої я буду зайнятий. Нагальні виробничі справи, – ніби вибачався чоловік. – Якщо вам підходить такий варіант, зателефонуйте, – закінчив уже впевненіше і простяг Віолі свою візитку.
– Дякую, обов‘язково! – усміхнулася та своєю чарівною посмішкою і, взявши візитівку, пташкою випурхнула з кабінету, мимоволі ставлячи під загрозу весь подальший хід щойно вигаданої багатоходівки.
Її спасла лише випадковість – Олег настільки був приголомшений несподіваним розвитком подій і своєю нерішучою поведінкою, що спочатку не звернув на те належної уваги, як і на теку з документами, ніби випадково залишену іменинницею на його столі.

* * *
Вісім годин інтенсивної роботи пролетіли майже непомітно. Сьогодні Олегу було необхідно закінчити фінансовий звіт за минуле півріччя і підготувати пропозиції по збільшенню ефективності використання кредитних коштів на другу половину року. Тому після зустрічі з Віолою він закрився у себе в кабінеті і попросив секретарку ні з ким його не з‘єднувати, а у обід обмежився чашкою кави з чорним шоколадом. Навіть генеральний не турбував його, знаючи, що то все, чим він міг сьогодні допомогти своєму «кредиторові». Саме так називав він Олега, коли почувався у доброму гуморі.
Вдруге перевіривши основні цифри і викладки на екрані монітора, той полегшено зітхнув. Окрім нього в будівлі банку залишалася лише охорона. Настінний годинник показував за пару хвилин двадцяту. Випроставшись у кріслі, Олег закрив очі і подумки поринув у лазурову глибину Червоного моря. Як же він скучив за його підводними красотами!
Несподівано цю коротку медитацію перервав дзвінок мобільного. І хто б то міг бути у такий час, – майнула думка.
– Добрий вечір, – почувся зі слухавки приємний жіночий голос. – Як ви?
– Все добре, – відповів він неспішно, намагаючись пригадати, кому належить той дещо знайомий голос невідомого абонента.
– У вас не змінились плани щодо відзначення мого дня народження?
Нарешті Олег пригадав ранковий візит незнайомки зі столиці і дану їй обіцянку скласти компанію на вечір з нагоди уродин цієї юнки.
– Ні, домовленість залишається в силі, – бадьоро кинув він. – Куди мені під‘їхати за пів години? – поцікавився в свою чергу.
– Давайте зустрінемося у «Білім парусі», – пролунало зі слухавки і розмова обірвалася.

* * *
Увійшовши до великої зали ресторану через пів години, Олег побачив Віолу у протилежному куті, неподалік сцени. Вона сиділа за столиком одна у вечірній сукні вишневого кольору. Темно-червоні туфлі на високій шпильці доповнювали вбрання, яке завершувала багряна сумочка, котру він уже бачив зранку. Довге русяве волосся було акуратно укладене майстром своєї справи.
Безперешкодно подолавши практично порожню залу, чоловік галантно привітав юну іменинницю букетом білих троянд. Вона виглядала так, ніби за якийсь десяток годин з нею нічого і не трапилось. Мила посмішка сяяла на її дитячому обличчі, а зачіску, з лівого боку, прикрашала невелика рожева троянда.
– Дякую, – приємно посміхнулась вона. – Я уже ризикнула зробити замовлення, – дещо грайливо завершила білявка.
– Тоді я «пла-чу», – посміхнувся їй у відповідь Олег, сідаючи напроти і характерною вимовою мабуть натякаючи на неоднозначність цього дієслова.

* * *
Приємно-витончена бесіда на абстрактні теми під смак шампанського і морепродуктів, кави і солодощів тривали уже пару годин. Час від часу цю насолоду порушувала людина-оркестр, яка з огляду на порожній зал сильно не напружувалась, виконуючи по одній пісні на кожні пів години. Як би там не було, але під час третього танцю, незважаючи на справну роботу кондиціонерів, Віола поскаржилася на задуху.
– Як ви дивитеся на те, аби гайнути до моря? – раптом запитала вона таким спокусливим тоном, що відмовити їй було майже неможливо. – Хочеться трохи освіжитись, – закінчила уже з нотками прохання в голосі, коли музика зовсім стихла і вони повертались до столика.
– Сьогодні день несподіванок не закінчується і плавно перетікає у ніч сюрпризів… – повільно промовив Олег, дещо вагаючись. – Гаразд, – раптом рішуче закінчив він і покликав кельнерку для розрахунку.
Хвилин за п‘ятнадцять вогні міста корабелів залишилися позаду спортивного авто, яке мчало до моря свого господаря з прекрасною незнайомкою у елегантному вечірньому платті вишневого кольору і букетом білих троянд на колінах.

* * *
За приємного розмовою година дороги промайнула непомітно. Невдовзі вони звернули з траси і перед капотом автомобіля показалось неймовірних розмірів свічадо, у невеличких хвилях якого виблискували близнюки місяця та зірок. Коли авто стрімкою польовою дорогою стало спускатися до берега, у Віоли перехопило дух і вона заплющила очі, міцно уп’вшись своїми тендітними пальчиками у підлокітники.
За якийсь десяток метрів до води Олег зупинив автомобіль. Від крайки моря капот машини відділяла кількаметрова смужка піщаного пляжу. Навкруги не було ні душі. Тільки різнокольорові сигнальні вогні теплоходів на рейді нагадували двом нічним шукачам пригод про те, що вони все-таки не одні у цьому королівстві води і піску.
– Прошу пані, – промовив чоловік, вимкнувши запалення.
– Дякую, – відкривши очі і загадково посміхнувшись, відповіла жінка. – А в мене немає купальника… – грайливо додала вона.
– Тоді пропоную уявити, що ми попали до раю, – посміхнувся у відповідь Олег. – До земного едему, – поспішив додати він, помітивши певне збентеження на обличчі Віоли.
– Тобто? – зробила вигляд, що не зрозуміла вона, але з цієї миті залишки її невпевненості ніби рукою зняло.
– Скористаємося шатами Адама і Єви, оскільки я теж не розраховував на нічне купання, а пляжні магазини, як бачите, уже зачинені, – пожартував чоловік.
– Якось незвично… Нічне купання у морі та ще й оголеною… Зі мною таке вперше, – якось загадково продовжувала жінка уже для годиться.
– Не переймайтесь, уявіть себе русалкою, знімайте одяг зі свого боку авто і хутчіш у воду! Я відвернуся, – переконливо запропонував вихід із ситуації Олег і, не чекаючи відповіді, повернувся спиною до Віоли та став знімати сорочку, бо свій піджак кинув на заднє сидіння ще при виході з ресторану.
Одягнувши морський костюм пращура людства, він не став очікувати на супутницю і з розгону кинувся у хвилі, аби нарешті відкрити свій цьогорічний купальний сезон. Вода приємно освіжала. Енергійно пропливши кілька десятків метрів від берега, він занурився з головою, зробив під водою кульбіт і, виринувши на поверхню, повільно поплив у зворотному напрямку. На березі, у місячному сяйві, було видно стрункий силует Віоли, яка нарешті розібралась зі своєю вечірньою сукнею, зачіскою та іншими атрибутами жіночих приваб і неспішно йшла в його напрямку. Розпущене русяве волосся спадало на мармурові плечі. Елегантною ходою вона поволі занурювала своє красиве дівоче тіло у сріблясті хвилі, доки вода не сягнула її невеликих чарівних грудей, а потім поплила йому назустріч.
– Ну, просто русалка, – лише і встиг подумати Олег, перш ніж пучина пристрасті поглинула їх обох.
То було щось неймовірне. Принаймні для Віоли, яка народилася і жила далеко від моря. На добру годину вони забулися і забули про все та всіх. Для цього обом не потрібно було докладати великих зусиль, оскільки лише сивий Нептун з певною мірою заздрості спостерігав за тим неземним дійством, а казкова морська стихія тільки підсилювала русалчині чари.

* * *
Додому Олег повернувся на світанні. Швидко змивши залишки морської солі і русалчиних парфумів, він одразу ж поринув у задзеркалля, яке чекало на нього за порогом спальні. В уяві пропливала нічна гладь південного моря, що сріблилася неповторними переливами під сяйвом зоряного неба, теплі оксамитові хвилі і вона, чарівна русалка, німфа, морська богиня, що так несподівано виринула у нього по курсу, вмить заполонивши собою всесвіття.
Але зумер будильника телефону був невблаганним. Уже о шостій він нагадав своєму господареві, що пора підійматися. Робота не чекатиме і Олег підхопився як зазвичай.
Навіть ранками він не дозволяв собі розкоші марнувати час. Коротка, але інтенсивна, зарядка, водні процедури, легкий сніданок – і в дорогу. Доки вулиці міста ще не заполонили чотириколісні мурахи з логотипами «Toyota», «Hyundai», «Chevrolet» та інших відомих і не дуже марок. В половині на восьму він мав уже бути на робочому місці. Тим більше сьогодні, коли на нього чекав такий відповідальний день і такий приємний вечір.
Нарада відбулася в штатному режимі. Олег доповідав у її другій половині. Запитань по звіту не було. Кредитна програма на друге півріччя теж не викликала зауважень, якщо не зважати на здивування генерального, яке він висловив запитанням: «Олеже Михайловичу, а чому таке несподіване збільшення об‘єму кредитних коштів і включення до списку дебіторів маловідомої, хоча й столичної, фірми?»
Добре, що зранку він устиг оформити весь пакет документів, мабуть невипадково залишений Віолою учора на його робочому столі. Але завдяки своєму великому досвіду, високому професійному рівню і бездоганній репутації, Олегу все-таки удалось переконати раду директорів у необхідності схвалення цих змін, хоча об‘єм додаткових кредитних коштів і складав майже п’яту частину їх загального обсягу. За двадцять років його роботи в цьому банку таке сталося вперше.
Тільки надвечір серед вчорашніх дзвінків чоловік зміг відшукати номер телефону Віоли.
– Вітаю, дорога! Вибач, тільки-но звільнився. Як ти? – радісно запитав він.
– Все гаразд, любий. Як наші справи? – в свою чергу поцікавилась вона.
– Якнайкраще, мені вдалося переконати раду. Твоє питання вирішено позитивно!
– Щиро вдячна, – якось несподівано буденно пролунало з трубки і це не змогло залишитися поза увагою Олега.
– Ми з тобою сьогодні зустрінемося? – уже не так піднесено поцікавився він.
– Не знаю, – з деякою затримкою нерішуче відповіла Віола. – Зателефонуй мені хвилин за десять, – долинуло зі слухавки і зв‘язок знову обірвався.
Ці десять хвилин показалися Олегові вічністю, перед очима миготіли картинки попереднього дня, особливо ночі. Він намагався відшукати причину несподіваної зміни настрою його русалки. Пригадалася така ж раптова зміна її поведінки учора, коли він повідомив про труднощі в отриманні кредиту, а також збіг приїзду німфи з її днем народження, несподівана пропозиція нічної подорожі до моря і, звичайно ж, морська феєрія.
Чітко в означений час він зателефонував знову. Замість Віоли чийсь неприємно-казенний голос повідомив: «Абонент знаходиться поза межами досяжності. Зателефонуйте пізніше». Мабуть помилився номером, – подумав Олег і набрав знову – відповідь була аналогічною. Автоматично хотів було зробити третю спробу, але в останню мить його палець раптом завмер над зеленою клавішею. Підійшовши до робочого столу, уважно подивився на свіжу кредитну справу і відкрив папку.
Погортавши папери, банкір зупинився на копії паспорта представника позичальника. З фото на нього дивилося уже знайоме обличчя з грайливою, чарівною посмішкою. Дієва жіноча зброя, – промайнуло в голові. Але що це? – увагу привернула дата народження, зокрема число. Воно не співпадало ні з вчорашнім, ні з сьогоднішнім, та й од назви місяця повіяло зимовою хугою. Олег приголомшено опустився у крісло і ще довго сидів за столом, підперши обома руками опущену голову. Перед його очима серед сріблястих хвиль теплого моря час від часу зрадливо мелькав русалчин хвіст.

* * *
Незважаючи на розуміння очевидного, Олег ще протягом року час від часу набирав номер Віоли, та безуспішно – абонент був поза зоною, а то й просто не брав трубку. Поступово номер її телефону загубився серед численних своїх братів.
Однак доля не розвела їх назавжди. Десь через пару десятків років, коли він пішов на пенсію та пригадав своє минуле захоплення, вони таки зустрілися. Правда ця зустріч сталася віртуально, в безмежній мережі світової павутини. Віола сама відшукала Олега. Спочатку вона інкогніто читала твори майстра та писала на них захопливі коментарі, але поступово той вирахував особу їх автора.
Час від часу він пригадував їх єдину і таку яскраву зустріч. Русалка! – посміхався він сумливо в уже посивілі козацькі вуса. А зовсім недавно Олег несподівано отримав листа наступного змісту:
Думками повертаюсь у минуле
і спогади торкаються чола.
Ту неймовірну силу не забула,
вона мене до тебе привела.
Закутана у мрії і кохання
лише тобою марила-жила.
Свої надії, віру, сподівання
у юнім тихо серці берегла.
Воно тоді так солодко щеміло
і тануло від погляду твого!
Все промайнуло, цвітом облетіло,
але не гасне у душі вогонь…
Життя дивує нас своїми несподіванками! Що нам готує день грядущий?. – знову філософська усмішка визирнула з-під вусів майстра.

26-29 травня 2021