Сидить невеселий Сашко за столом
І ложкою нехотя кашу гортає,
Бо, бач, апетиту у нього немає,
А баба Одарка, напевно, на зло,
Примушує снідати, а то гуляти,
Сказала, не пустить. І що тут робить?
І каша кілком ця вже в горлі стоїть.
І хлопці не згодяться довго чекати.
Отож і сидить, кашу ту огляда,
Неначе то ворог у нього найперший.
Сказати – поїв. Та ж бабусі не збрешеш.
Поки не побачить – то дозвіл не дасть.
Аж ось і бабуся: - Ну, що ти сидиш?
Поїв би уже. То ж смачна така каша.
Це ж вам не міська ота хімія ваша.
То ж гречка! Давай же, онучку, поїж!
Сашко чи з цікавості, чи, щоб якось
Відвести увагу бабусі, спитався:
- То гречка? Ти ба! А я й не здогадався.
А звідки прозвання це дивне взялось?
Із Греції кашу, чи що, привезли?
Чи греки найбільше її полюбляють?
Всміхнулась бабуся: - Хто знає?! Хто знає?!
Говорять, часи то далекі були.
Та ти, давай – їж потихеньку, а я
Тобі розкажу, як мені розказала,
Коли стільки літ, як тобі оце мала,
Давно вже покійна бабуся моя.
Сашко набрав гречки, до рота поклав
Та й нехотя став її ротом ганяти.
Мовляв, бач, я ж їм. Давай хутко казати,
Бо в мене багато попереду справ.
- Було то давно, - почала вона річ,-
Тоді ще татари степами ганяли
І пращури наші спокою не мали,
Бо ж, хто його знає – удень чи на ніч
Ускочить та дика орда у село,
Почне всіх підряд до ясиру в’язати
І вже не побачиш ні рідних, ні хати.
Тож жити у ті часи страшно було.
Жила тоді, кажуть, в одному селі
Красуня Оксана. Було їй п’ятнадцять
Та хлопці уже почали увиваться.
Ходили круг хати, бо ж кожен волів
Аби лиш до нього вона посміхнулась,
Аби лиш йому своє серце дала…
Але…в одну нічку все перевернулось,
Зі степу біда у село те прийшла.
Ускочила раптом орда серед ночі
Та стала хапати усіх у ясир.
І не оминула вона жоден двір,
Забрала усіх, хто потрапив на очі.
Між ними й Оксану. Мурза ледь уздрів
Красуню таку поміж всього полону,
Коня зупинив біля неї з розгону,
У очі заглянув й, мов закам’янів.
Велів він її на коня посадити,
Щоб ноги в дорозі не збила часом,
Весь час навкруг неї крутився він псом,
Хотілось йому лиш на неї глядіти.
Вона ж все ридала за домом своїм,
За мамою й татом, що там залишились,
Бо ж між полонених так і не зустрілись,
Мабуть, довелося загинути їм.
Аж за Перекопом орда розбрелась,
Забрав кожен здобичі власну частину.
Мурза ж, крім усього, забрав і дівчину,
Яка йому кращою в світі здалась.
У власний гарем він її поселив,
Нехай невеликий, не ханові рівня.
Але похвалитися мав чим, все рівно.
Тепер же чекав у надії, коли
Привикне Оксана, лить сльози не стане,
Всміхнеться йому і його покоха.
Бо доля інакше чекає лиха…
А поки дівчина на нього й не гляне.
Все плаче сидить та шепоче собі:
- Вернутись до дому, до мами, до тата,
Хоч пташкою, цвітом, комашкою стати
На рідній землі опинитись аби.
І так день по дні її в плачі минають.
Вже висохла вся і поблідла краса.
Лиш очі свої зводить у небеса.
Мурза і робити чого вже не знає.
Надумавсь бабусю до неї прислать,
Що в нього у полі до того робила,
Вона в Україні колись давно жи́ла,
Можливо, вона зможе раду їй дать.
Бабуся, і справді, вспокоїла скоро,
Підсіла до неї, злегка обняла,
Щось їй шепотіти тихцем почала
І, наче, дівоче утишилось горе.
І сльози з очей перестали текти,
Хоч посмішка так на устах й не з’явилась.
Здавалось, вона ожила, оживилась.
Мурза ж собі місця не може знайти,
Так хочеться йому Оксану обняти
Та страшно: а раптом розплачеться знов.
А він же отримати хоче любов,
Наложниць і так може вдосита мати.
Тож, щоби вспокоїти шал у грудях,
Надумав на лови, тим часом, податись,
Чого по аулу без діла тинятись?
А там допоможе, можливо, Аллах.
Ледь тупіт копит над аулом затих,
Схопилась Оксана, бабусі шепоче:
- Ну, що утікаєм? - А ти того хочеш?
-Питаєшся. Звісно. Найбільше з усіх
Моїх то бажань. Дуже хочу додому.
Усе тут не те. І повітря, й вода.
Десь там, може, мама мене вигляда.
Готова я бігти туди без утоми.
Хутенько зібрались, з аулу пішли
Так, щоб їх ніхто із місцевих не бачив.
Бабуся ж піввіку жила тут і, значить
Стежки тут усі їй відомі були.
Поки повернувся із ловів мурза,
Вони й Перекоп вже тихцем проминули.
Позаду лишились татарські аули.
Та стала збиратись над ними гроза,
Як вістка про втечу мурзи досягнула.
Дізнавшись про те, відшукати велів.
Тих, хто не устежив – скарав – не жалів.
Загони ж у пошуках степом майнули.
Оксана й бабуся вже ледве бредуть,
Вже сили немає і спрага вже мучить.
Десь там попереду Дніпровії кручі.
Та вже сумніваються, що і дійдуть.
Й шепоче Оксана: - Хоч птахом яким,
Хоч цвітом, хоч звіром, комахою, навіть
Вернутися хочу до рідного краю.
Не хочу померти у краю чужім.
То й сили дає їм з бабусею йти,
Долати безлюдні, безводні простори.
Аж тупіт погоні вчувається скоро.
Оксана знов: - Боженько, не допусти!
До рідного краю дозволь повернутись!
Не дай людоловам схопити нас знов.
Аби той мурза клятий нас не знайшов,
Я ладна й на квітку якусь обернутись.
І раптом дідусь перед ними стоїть.
Звідкіль і узявся, з повітря з’явився.
На дівчину пильно отак подивився,
Рукою махнув і Оксана умить
На зерня малесеньке перетворилась.
Бабуся те зерня у руку взяла,
До серця поклала і там берегла…
Погоня ж на мить біля неї спинилась.
Та бачать татари – бабуся одна,
Стара вже і сива, кому і потрібна.
А їм молоду треба зовсім і видну.
Усім зрозуміло, що то не вона.
Штовхнули її на прощання у плечі,
Аж впала на землю. Орда подалась.
Бабуся на ноги тихцем піднялась,
З землі підхопила свої бідні речі
Й пішла…В своє давнє забуте село
Над річкою Россю прийшла ще не скоро.
Спинилася біля найпершого двору,
Бо далі іти уже й сил не було.
Спросила води у господарів та
У ямку зернятко мале посадила,
Гарненько водичкою тою полила.
Сказала тихенько: - Нехай пророста.
Та так і померла на рідній землі.
А з зернятка того рослина зродилась.
І цвітом духмяним та білим укрилась,
Якого й не бачили досі в селі…
- А гречка ж чому? – тут Сашко обізвавсь.
Бабуся всміхнулась: - Із часом поволі
Вона розрослася навколо у полі,
Бо ж вітер насінням, за звичкою гравсь.
Розносив усюди, тож і розрослася.
А влітку від цвіту такий аромат,
Що бджоли злітаються, мовби у сад,
Вони ж до такого страшенно як ласі.
А якось у серпні, ще сонце пекло
На Київ селом ішли греки-монахи.
Підвечір спинились спочити над шляхом.
А їжі з собою у них не було,
Бо ж шлях був далекий. Що мали – то з’їли.
Побачили кущики з зерням кругом,
Зібрали у горщик великий його,
Вогонь розвели та і кашу зварили.
А з каші такий аромат, що бігом
Навколишні збіглися аби спитати -
Що то. А монахи дали скуштувати…
То ж гречкою й зватися стала з того.
Сашко так заслухався, що, непомітно
І кашу всю з’їв. Не повірив і сам.
А потім побіг уже гратись, а там
Чекали на нього друзяки. Бо ж літо.