та перша боялася признаватися, що розлучена,
намагалася засвітити у венах погашені ліхтарі,
ніколи не ховалася у квартирі, як у перламутровій мушлі,
поки сама не побачила, як він відчуває нову секретарку на її директорському столі.

він, навіть ,допомагав їй збирати домашні речі
у глухій тиші, яка могла б перерізати горло найхолоднокровнішому кату,
відвіз дітей до батьків, щоб ті не розпізнали протяги у їх складнопідрядних реченнях,
перший час кидав за квартиру, так, як старі картярі кидають нещасливу карту.

хто вона була та дівчинка із західних країв, із синьою крижиною замість серця?
кажуть, що народила йому доньку, навчилася засмажувати курку і читати його, як журнал.
кажуть, що тій першій його глибокий слід заходить у сни, як морська риба заходить у верші,
кажуть, що вона, як рухлива шхуна, ще й досі не торкнулась осіннього дна.

хоча, можна було уже давно спитися, або поставити на житті жирну крапку,
злитися із юрбою міста, втопитися сумнівами у ямищах стічних канав,
її сріблястий лайнер заходив сміливо світанками на нову героїчну посадку,
у небі складних соціальних мережах лишав для нього червону стрічку листа:

—Я живу. Віриш? Я— море... Під моїми ногам тонни солі і сильна вода.
Ти поміняв шило на мило, але це вже сам розбирайся, чому ти дощем ллєшся по ржавих ринвах…
Усі жінки одинакові: люблять квіти… дратуються від неуваги і очі запалюють,
тим, хто боронить їхніх дітей, хто не соромиться ставати, хоч раз на одне коліно…
Хто сідає на руку так , як сідають приручені голуби на площі Святого Марка в Італії.

То ж іди до неї… Порадуй їй душу, хоч якимись витратами…
І, напевне, знай, що я не так вже й багато втратила.