вона занотовувала кожну їхню розмову у вірші,
усе його розпатлане життя, що він прожив без неї,
наче, хотіла зрозуміти, які його корабрлетрощі стали найгіршими,
наче, намагалася йому молитвами докупи кості ужалені склеїти.

його колишня дружина, яка літала відьмою над дахами,
потай пила вино, потай виціджувала з нього кров і гроші
і спала з іншими, поки він самотнім птахом задихався її гріхами
і забував витягувати безкарні слова, а згадував істини Божі:

його діти-- дорослий син, що живе у Польщі,
старша донька, яка вбралася у письменницьку камізельку,
наймолодша, без якої він ставав, як гранчак без спирту--порожнім.
увесь його сніг на скронях, як руки у виловленого потопельника.

його кров має температуру сорока градусів,
її можна було підпалювати і підливати у вогнища,
алкоголь невід’ємно приносить короткочасні радощі…
а потім лишає попіл .. а далі.. перетворює в хтозна що …

вона хотіла бути до нього ближчою і тому тягнулася...
як дерево тягнеться до неба.
вона затуляла його спину від смерті густими віршами...
для того, щоб їх чути не треба вух і сигналів антени.
йому завтра іти на війну, а їй лишатися із дощами...