Посміхаючись сонцю, посміхаючись небу…
Наче сонця маленькі вони всюди цвітуть.
Вони радують серце, тож цвітуть не для себе.
Коли вже їх побачив, то не зможеш забуть.
«Чорноока Сюзанна» їх, бува називають,
«Сонячний капелюшок» - іще можна почуть.
Але і наукову вони назву теж мають.
Їх «рудбекія» вчені поміж себе зовуть.
Звідки назва ця дивна в ції квітки взялася?
Чув історію давню. Розкажу вам. Так от,
Та історія, наче, в ті часи відбулася,
Як жили іще гноми – той маленький народ.
Вони були трудящі, у землі все копались.
Самоцвіти шукали, камені для прикрас,
Та найперше, звичайно, відшукать сподівались
Золото під землею. Тож трудились весь час.
Рили ходи підземні, довгі-довгі тунелі
Так, що в них заблукати дуже легко могли.
Що знайшли, доправляли до своєї оселі
Та ховали надійно, щоб чужі не знайшли.
Якось гномів сімейка відкопала десь жилу,
Там було чималенько золотої руди.
Працювали із ранку, й на обід не ходили,
Лиш холодної пили із джерельця води.
А надвечір високу гірку вже накопали,
Притомилися, звісно, сил не мали зовсім,
Що й руду ту надійно в лісі не заховали.
Не хотілося, навіть, ворушитися їм.
Уляглися під кущик та і міцно поснули
У надії, що завтра всьому раду дадуть.
Але тут лісоруби саме з лісу гайнули,
Скоротити дорогу сподівались, мабуть.
Тягли в возиках дрова, що за день нарубали,
Гомоніли між себе про тяжкі все часи.
Аж тут місячні зайці у кущах застрибали.
Що ж то може блищати, як немає роси?
Зупинились поглянуть і ураз заніміли:
- Та ж то золото, братці! Хтось, мабуть, заховав!
Всі кущі навкруг себе мимохідь огляділи,
Чи господар багатства під кущами не спав.
Та не видно нікого…А вже жадоба душить.
А вже серце тріпоче. А вже очі горять.
І не хочеться, наче, їм гріха брать на душу.
А вже з возиків руки стали дрова скидать.
Поскидали ті дрова, золото підібрали
Та хутчій подалися, щоб ніхто не спинив.
Дома вже розділили і в садках закопали
Та і спати вляглися аж щасливі вони.
Уночі від тривоги враз прокинулись гноми.
Чи не з золотом, часом, якась сталась біда?
- Йди-но ти, подивися, - наказали одному.
Той пішов, а від купи не зосталось й сліда.
Розлютилися гноми від нахабства такого.
Хто ж посмів обікрасти? Як його покарать?
Стали пропонувати один перед одного
Різні способи кари. – Можем, братці, узять,-
Наймолодший промовив,- всіх їх перетворити
В камінь. Хай бовваніють, наче пострах усім.
- Ні, - промовив постарший, - так не треба робити.
Треба так, щоб надовго пам’яталося їм.
Тож давайте руду ту в глину ми перетворим.
Як дістануть, поглянуть – розчаруються вмить.
Будуть довго ходити із своїм отим горем:
Наче ж золото брали, а там глина лежить.
- Ні, - промовив найстарший,- в мене інша ідея.
А давайте на квіти перетворим руду.
Будем знати, по-перше, хто руди вкрав тієї,
А по-друге, злодюги, як ті квіти знайдуть,
Не лише розізляться, що їх теж обікрали,
А ще й будуть боятись, що ми знаємо все:
Що вони, не хтось інший, сюди руки приклали.
Хай життя все нікчемне їх від страху трясе.
А всім людям порядним, благородним і чесним
Будуть квіти ті радість і утіху нести.
Підніматися стануть із землі кожну весну
І до осені, навіть, жовтим цвітом цвісти.
На тому й порішили. Вранці злодії встали,
А на місці в садочку, де сховали руду,
Ще не знані їм квіти раптом порозцвітали
І над ними роями уже й бджоли гудуть.
Такі квіти красиві - люди всі любувались,
Але злодії натяк лише бачили в них.
Наче, в променях сонця чорні душі, здавалось,
Їхні душі сховатись не могли від усіх.
З того часу злодюги вже спокійно не спали,
Озирались, ходили то туди, то сюди…
А «рудбекія» - квітку ту відтоді назвали,
Адже вона, і справді, народилася з руди.