Останній погляд на життя колиску,
На яблуні і вишні, рідну хату.
О доленько моя, цей шлях неблизький
Сльозами вистеляю винувато…

Колись давно наказував нам тато
Учитися, щоб не волам хвости крутити,
Людиною поміж людей ставати,
Забути про корів, село і жито.

Не мозолясті, мати чисті руки,
В теплі сидіти у холодні зими…
Я не забула батьківську науку,
Що через долю всю пройшла незримо.

Усі роки я рвалася додому,
До саду і до вулиці своєї.
Таке близьке все, рідне і знайоме,
І навіть кущик, що стирчав із глею.

Тут виростали мамині онуки,
Дідусь катав їх на велосипеді.
Від щастя скрізь літали рідні руки,
Бо хто б їх краще за рідню догледів…

Кричала мовчки з болю наша хата,
Грудневий дощ все стукався у шибку!
А ми на цвинтар проводжали тата…
Портрет, вода у склянці… зверху скибка.

Спинився час для мене і для мами,
Для рідної сестри і наших діток…
Матусині страшні кардіограми…
Колгосп, концтабір нею пережито…

І залишилась хата сиротою,
Стогнала з муки грозами, вітрами.
Незатишно було із самотою,
Закриті двері їй були за брами.

А як вона завжди чекала Паски,
Коли за стіл сідала вся родина!
Сміялась тихо шибками від ласки,
І це була для всіх свята година…

Пройшли роки, уже немає мами,
Із татом разом у одній могилі…
А хата прожила життєву драму,
Далеко всі, що так її любили…

Стою в дворі і гірко, тихо плачу,
Бо розумію – зустріч ця остання.
Життя моє, де мала щастя, вдачу,
Не порівняти із оцим прощанням…
04.06.21