За сім кілометрів від наших Пісок знаходиться село Дяківка, звідки родом моя бабуся Євдокія, Водя, мама моєї матусі. Щороку на свято Вознесіння, Вшестя, як у нас казали, ми ходили в гості до рідної сестри моєї бабусі - Даші Негрій. Це свято завжди буває влітку у четвер. Перед цим мама готувала подарунки для тітоньки і сестри, тобто бабусі Даші і тьоті Каті.

Бабуся після війни залишилася вдовою з трьома доньками - Галиною, Вірою і Катериною. Галина в свій час виїхала до Ташкента, вийшла заміж за яврея, як казали у нас, а він любив курятину. Тоді в Ташкенті з цим було не дуже і бігати за курками для чоловіка тітка не схотіла і розлучилась з Борею. Одружилась з іншим Борею, з яким прожила все життя, працюючи медсестрою. Віра поїхала у шістнадцять років до сестри і вискочила заміж за перса. Сама була дуже вродливою, а вже які красені сини виросли у неї! Так і залишилась у Ташкенті назавжди. А от наймолодшій Катрусі не поталанило. Вона довго дівувала, потім вийшла заміж за сусіда, у якого померла дружина і залишився синочок. Вона народила своєму Миколі ще двох синів. Так і прожила у добрі і злагоді до його смерті. Зараз доживає одна у своїй хаті, нікуди не хоче їхати.

І ось вранці ми з сестрою причепурилися і чекаємо матусю, коли вона вийде з хати. Мама у білій хусточці, у святковому вбранні, худенька, тоненька, мов стеблинка, виходить із біленьким вузликом на вулицю. Нам подобається, що наша мама така гарна, чиста, світла, здається, якщо підніметься вітерець, то мама пір’їнкою злетить над полями. Ми обидві тримаємо її за руки, щоби відчувати її тепло і любов. Вона рідко буває влітку вдень вдома, бо щодня працює в колгоспі на ланці. Приходить з роботи і кидається до порання по господарству. Потім готує вечерю і вкладає нас спати. У неї не вистачає часу на спілкування з нами. А ми дуже скучаємо за нею.
І от зараз мама повністю належить нам аж цілих сім кілометрів, а загалом цілий день! Ми можемо говорити з нею, щось запитувати, сміятися. На вулиці сяє сонечко, ми ідемо стежкою серед пшеничних полів, які переходять у житні, ячмінні. Над головами пурхають злякано птахи, неначе ми потривожили їхній спокій. На небі немає жодної хмаринки, світ пахне цвітінням жита і пшениці, поміж ними ростуть сині волошки і сокирки. Мама не дозволяє нам топтати хлібне поле, ми ідемо рядком – попереду скаче біловолоса і синьоока Віруня, за нею іду я, а позаду нас іде, чи летить, наша рідна матуся.
Коли ми виходимо на шлях, то знову беремо матусю за руки і так ідемо втрьох. Підходимо до місточка через невеликий потічок і піднімаємося по крутій дорозі вгору. Зліва залишається Заярівка, а ми повертаємо вправо – на Дяківку.

Село велике, вулиці широкі, хати біленькі стоять в охайних садочках, в яких багато квітів. Біля кожного двора стоїть лавочка, а біля неї добре витоптана земля, видно, що люди тут часто відпочивають. Проходимо мимо дворів, де ростуть спориші, гусятник, калачики. Далі проходимо великий вигон, де пасуться корови і гуси. Біля дворів сидять святково вдягнені люди, ми вітаємося з ними, вони щось запитують у матусі і ми далі летимо. Не стомилися нітрохи, ми ідемо до чогось невідомого, до спілкування з рідними, до перевірки бабусиного саду і городу, до походу до криниці, яка знаходиться далеко внизу від хати.

Підходимо до бабусиного двору, біля якого під вікнами росте високий в’яз і високий кущ бузку. Матуся відчиняє хвіртку і ми потрапляємо до великого чистого подвір’я. Заходимо до сіней, які пахнуть пирогами і ковбасами, смаженим м’ясом. Мама відкриває двері і ми потрапляємо до бабусиної хати.

Висока стеля, широкі вікна з вишитими фіранками, а на підвіконнях стоять і горять квітами калачики і сережки. Вся долівка застелена домотканими полосатими килимками. На дерев’яних диванах теж постелені килимки. Ліжка покриті вишитими накидками, а на кожному з ліжок є гора величезних вишитих подушок, що нагадують кораблі. Посередині вітальні стоїть стіл, заставлений їжею, яка накрита рушниками.

Нас обнімає бабуся і її донька Катерина, мамина двоюрідна сестра. Бабуся то плаче, то сміється від радості, притискуючи нас до себе. Після вітань і обіймів переходимо до столу. Тітка Катерина знімає рушники і перед нами постає святковий стіл. І м’ясо, і ковбаси, і відварене сало, холодець, смажена капуста, квашені огірки і помідори і пиріжки! Великі, що ледве поміщаються у мамину долоню. Пиріжки з обов’язковою святковою начинкою у наших селах – це з білою чи чорною кашею. З білою кашею – це з пшоном, солодкі. А з чорною – це з відвареною гречкою, змішаною зі смаженим салом і цибулею. Жодне свято у нас не відбувається без отаких пирогів. Ще були пироги з квасолею, з грушами, тобто сухі груші відварювали, товкли з цукром і робили з ними начинку для пирогів. На столі ще стояла у мисці сметана, вона була дуже густа і смачна, ми їли її ложками. А потім ще був кисіль, узвар… Яке щастя було нам, дітям!

Після обіду, коли мама, тітонька і бабуся обговорили всі новини родинні і сільські, ми всі виходили до двору. Заглядали у сараї, у повітку, потім виходили в сад, оглядали городину, обговорювали майбутній урожай. І потихеньку спускалися з крутої гори, на якій стояло село, донизу, де в кінці кожного городу стояла криниця. А за нею у заростях тік невеликий потічок, у якому вода була прозорою і холодною. Було трохи лячно серед дерев і кущів. А на другому боці потічка недалеко було село Карпилівка, звідки діти ходили до дяківської школи.

Я завжди дивувалась жителям Дяківки, у яких на вулицях не було колодязів, а воду вони брали з криниць, які були далеко внизу. Моя бабуся Водя казали, що дівчата з інших сіл не хотіли іти заміж за дяківських хлопців, бо попробуй на коромислі наносити води для господарства, але ж влітку ще можна якось змиритися. А уявіть собі весна і зима. Слизько, а вода потрібна. Це вже зараз скрізь по селу колодязі, в кожному подвір’ї своя вода.
Жаль тих жінок, які жили віками там і носили воду на собі в усі часи. А відра були дерев’яні, важкі, та ще й вода. Нелегка жіноча доля. Але жили і працювали, народжували діток, поралися по господарству, вишивали, ткали.

Далеко після обіду зі сльозами нас проводжали бабуся і тітонька. Мама знову несла вузлик із пирогами і ще з чимось. Ми з Вірою мовчали від вражень. Ми відчували, що нас там дуже любили. Матуся спочатку була засмучена, а потім ми стали розмовляти з нею, запитувати про тіток, які жили у Ташкенті. Ми ішли через поля і наші серця і душі, наші маленькі тіла наповнювались якоюсь празниковою радістю, чимось невимовним, але таким, що відчутне тільки душею.

Наша матуся світилася добром і ласкою, а ми були щасливі ЦІЛИЙ ДЕНЬ у свято ВОЗНЕСІННЯ бути з нею! Ми, сільські діти, днями не бачили мами і тому цей день щорічно ми дуже чекали. І тому нині я згадую моїх рідних, які відлетіли за обрій життя.

10.06.21