Пісок і гори. Спека не спада.
Він – хлопець із далекого Полісся,
Все умовляв себе, що не боїться.
Є автомат, у флязі є вода.
Він брів один. Піт очі заливав,
У чоботях кирзових мліли ноги.
Пустеля. Ні стежини, ні дороги.
Куди іти – то він і сам не знав.
В грудневу ніч в казармі підняли,
Не пояснивши, в літаки загнали
І у це пекло на Землі послали.
Хоча би попередили були.
Що міг він знати, зовсім молодий
Про скорпіонів, змій та інші речі,
Про той тягар, що упаде на плечі?
Сказали лиш: «Обов’язок це твій!»
І зразу в бій. Він в армії не встиг
І автомата добре потримати.
Куди там ще навитися стріляти?
А тут стріляв, кудись в атаку біг.
Стріляв і все боявсь, що попаде,
А сам з дитинства ще крові боявся.
Що вб’ють – чомусь не сподівався.
Здавалось, гра якась навколо йде.
А потім вибух поряд і провал.
Прийшов до тями – навкруги нікого.
Оглянув тіло – начебто нічого.
Оглянувся – он гори, перевал.
Десь там свої. Чому його лишили?
Якісь думки крутились в голові.
Та він пішов. Натерті до крові,
Боліли ноги. Полишали сили.
Хотілось пити, але він беріг
Краплини життєдайної вологи,
Бо тут знайти її немає змоги,
Хоч он в горах іще біліє сніг.
Але до них йому ще йти і йти.
Чи стачить сили? Чи впаде й не встане,
І на людей востаннє не погляне?
Хто здатен тут сліди його знайти?
Закинутий у цей далекий край,
Відірваний від близьких і родини,
Від рідної далекої Вкраїни,
Йшов, а пісок рипів йому: «Вмирай!»
За що вмирати? Він іще й не жив.
Хто його в цій чужій країні кинув,
Ще молодого, зовсім ще дитину?
А сам у кабінетику сидів,
Розпоряджався долями чужими:
Кому померти, а кому ще жить.
Дійшов хлопчина чи десь там лежить,
Так і не дочекавшись другу зиму?
Там, де зостались тисячі других,
У цинкових вернувшись домовинах?
Господь, я вірю, покарає винних
За їх тяжкий неімовірно гріх.