в якійсь кав’ярні, десь опісля четвертої,
вона, як дика кішка, починає ставати відвертою:
—Ти—ідіот! Дурень! Бездушний! Ти, взагалі, без мене не проживеш!!!
із- за сусідніх столиків починають випливати погляди, наче рибини із верш.

і вона кидає йому в обличчя коштовну каблучку…
та котиться під стіл і тишу німу озвучує…
він— видний чоловік за сорок п’ять, а може й більше…
тримається спокійно, пригадуючи, що подібне уже відбувалось минулого тижня.

на ній—сукня кольору сірого металу, тонка перетинка камінчиків на босоніжках…
густі хвилі волосся по спині, у очах—валети і королі…
вона грюкає дверима, як грюкають нахабні грабіжники…

до нього підсідає дівчина теж білява, молодша років на двадцять,
повільно розглядає каблучку, крутить її у тонких і рожевих пальцях,
і закупиливши пухку губУ,
починає теж показувать свою кров голубу:
— Це, мабуть, ви їй подарували?
внутрішні егоїзм висне у погляді, як на дереві лінивець-коала:
—Так.— відповідає, розглядаючи свіже обличчя
і розквітає, наче індійський павич.

дівчина приносить шампанське,
грає із себе наївну дитину… запалює сигарету,
так, наче, вперше тримає її в руках…
одягає каблучку і ще довго на пальці вертить...
облизує вершкове морозиво на губах.
цікавиться—чому він з нею не пішов?...
чому вона там нервує в машині, кладе на серце червоний шов?...

і попереджає, що ось-ось прийде її мама,
яка теж завжди сама—на цім життєвім екрані,—
постукає у прозору вітрину вікна.

—Я знаю, що розлючені дружини її коханців кидаються подарунками...— міркує цинічно,
як тільки уміє міркувати молода та самовпевнена дівчинка…

жінка у срібній сукні із тонкою перетинкою камінчиків на босоніжках
повертається до зали…із свого надуманого вокзалу,
споглядає здивовано за тим, які тут лузаються горішки,
пускає сльозу і показує тест з двома пророчими смужечками:
— Бач, вагітна….
її стукання серця, як удари грому опісля четвертої по обіді…
здається відлунюють у кожному камінчику її босоніжок,
наче страждання Сангіти.

тут з’являється мама дівчинки у прозорій вітрині вікна,
мала забирає короткий плащ і злощасну каблучку…

чоловік нагадує чорний слід, який залишає згоріла трава,
стає винним… мідним… беззвучним…

можна уже б зупинитися, але є одна деталь,
це були рідні сестри, а каблучка—дешева емаль,
яку жінка у срібній сукні із тонкою перетинкою на босоніжках
купила сама…

така історія… хоч пиши про все це книжку.
мораль одна— отак гартується вбивча сталь…