П'ять недоспаних хвилин,
Як половина непрожитого життя,
Якою мірою ви вимірюєте сенс мого існування
На фоні цього чудового погожого дня,
З його спекотними кілометрами і
Повітрям іще ненародженого дощу,
Котрий очікує запахів вечірньої бузини,
Щоб насититися ними і, в свою чергу, наситити землю
Вологими сльозами розтопленого відчаю
Веселих білявих хмаринок, які зненацька
Вбралися в траур своїх змарнілих обличч...

В очікуванні запахів бузини, що ніби проклюнулася зі сну,
Який я не встиг додивитися на екрані під заплющеними повіками,
Серед стомленого марева своєї свідомості,
Загорнутої у численні слої вовняної ковдри
І гарячого поту на спині та скронях,
Ніби я знову проживав цей розжарений день,
Добуваючи небесну руду, поміж трав і бур'янів,
Аж доки моє тіло не ставало коричневим
Від невидимого сонячного пилу.

Так як би я знову згдував усі свої вислови,
Які починалися із "не" чи "проти",
Ніби те, що так і не збулося могло іще колись до мене прийти
У бузинових запахах вечірнього сонця,
У краплях дощу після палючої спеки,
У невимовних образах кольорових снів...
Якби ж то, тільки можна було доспати ті п'ять хвилин,
Які вартують половини життя,
Ніби частинка палючого сонця,
Дорівнює спекотному літу на чорній планеті
Умитій холодним вечірнім дощем.