Гуляли мама з донькою якось
Маленьким сквером, що на Оболоні.
День ясним, тихим видався сьогодні.
Вже сонечко високо піднялось
І пригрівало. Та поміж дерев,
Що оце саме рясно квітували,
Вони лиш ніжний доторк відчували
Тих променів. І відчуття бере,
Що у раю розквітлому гуляєш.
Так хороше і легко на душі,
Що, хоч берися та пиши вірші,
Усе на те навколо надихає.
- А хто оце? – запитує донька,
На пам’ятник указуючи, - Дивно,
Він виглядає зовсім і не гнівним,
Хоча й меча тримає у руках.
- То, доню, Михаїл – архістратиг –
То наш небесний покровитель міста.
- Так. Нам у школі говорили, дійсно,
Про нього. Та учитель не устиг
Багато нам про те розповісти.
А ти, матусю, може більше знаєш,
Чом саме він наш Київ захищає?
Адже немало є других святих.
- Так трапилося, доню, що його
Найпершим місту в поміч запросили,
Коли при Володимиру хрестили.
В літописах ти не знайдеш того.
Було то в час, як Володимир взяв
У греків Херсонес і там хрестився.
А, в Київ повернувшись, заходився
Хрестити Русь. Найперше наказав
Дружинникам кумирів всіх звалити,
Що в капищі стояли на Горі.
Дружинники їх витягли з воріт
І заходились молотами бити.
Все на очах розгублених киян,
Які у стра́ху на таке дивились,
Щоб боги і на них не розізлились
Від завданих кумирам їхнім ран.
Чекали, що ударить грім з небес
І спалить всіх: і винних, і невинних.
Й поваляться на землю древні стіни,
І зникне Київ під землею весь.
Та поки тільки гупання неслось
Та цюкання сокир, які рубали
Кумирів дерев’яних, доки й впали.
Високе в небо полум’я знялось.
То дерев’яні ідоли горіли.
А люди кари ждали від богів,
У небеса даремно поглядали .
Та боги, мов розгублені, мовчали,
Не падав на людей небесний гнів.
Та раптом з жаху охнула юрма,
Коли з воріт кінь витягнув Перуна.
Він за хвостом коня узвозом суне
І слідом хмару пилу підійма.
Кінь протягнув кумира крізь юрму
До Ручая. Надбігли слідом слуги,
Ще більшу учиняючи наругу
Не ідолу - Перуну самому,
Коли взялися палицями бити.
А дерево стогнало і гуло,
Неначе йому боляче було.
Юрба ж нічого не могла зробити,
Бо ж поряд он дружинники стоять
З мечами, миттю голову зрубають.
Тому кияни дивляться й ридають,
Не кидаються бога захищать.
Нарешті, вдовольнивши свою лють,
Вхопили слуги Перуна і в воду,
В Ручай і, щоб минути перешкоди,
Відштовхують від берега, женуть
Вниз до Дніпра. Юрба слідом іде,
Усе ще сподіваючись на диво.
Що все для них закінчиться щасливо,
Перун, нарешті, кривдників знайде.
І там, де нині Видубичі є
Те диво сталось. Ідол зупинився,
Чи чимось під водою зачепився.
Здавалось людям, навіть, устає.
І закричали люди: «Видибай! –
До нього,- Боже, видибай, помстися!
На нас усіх нещасних подивися
Та кривдників, нарешті покарай!»
І ідол, наче ті слова почув,
Став підніматись, хоч і через силу,
Хоч слуги його палицями били
Аби він знову у Дніпро пірнув.
Але зробить нічого не могли.
Куди з Перуном їм самим тягатись?
Юрба у гніві стала насуватись,
Вже й кулаки озлоблено звели.
І тут єпископ грецький Михаїл,
Який приїхав з Херсонеса з князем,
Щоб Русь хрестити, всіх навколо вразив.
Перехрестив він ідола й що сил
Гукнув: - Архангел, поможи здолати!
І тої ж миті, наче із небес,
З’явився воїн, в сяйві злата весь,
З мечем в руці. Юрба застигла раптом.
А він у сяйві сонячному взяв,
Мечем торкнув Перуна й той у воду
Звалився знову на очах народу
Й Дніпро по хвилях вниз його погнав.
А слідом слуги хрестячись пішли
Аби його аж до порогів гнати.
Юрба ж не стала далі проводжати,
Усі і так налякані були.
А воїн раптом розвернувся й зник,
Немов його і не було ніколи.
Зашепотів між себе люд навколо:
«А хто то був? Що то за чоловік?»
Єпископ на той шепіт повернувсь:
«Архистратиг то Михаїл був, люди.
З ним Божа сила скоро тут пребуде».
А потім навкруг себе озирнувсь:
«На цьому місці храм йому воздвигну!
Щоб пам’ятали про подію всі.
Стояти буде тут у всій красі
І свідчити, як тут диявол згинув!»
Так Видубицький виник монастир
Святого Михаїла… День по тому
Князь Володимир повелів усьому
Чесному люду із Подолу й гір
Зійтися на Почайні. Хто не прийде,
Той буде князю ворогом тоді.
І люд зійшовся, надто не радів,
Але й не плакав. Бачив: за всі кривди,
Що були заподіяні богам,
Ті, навіть, пальцем не поворухнули.
Злякалися? Слабкі занадто були?
Тож і прийшли до річки берега́.
Тим більше, що архангел Михаїл
Перуна легко переміг в двобої.
Тож мовчки охрестилися водою,
На спротив не було вже у них сил…
- А Михаїл приходив лише раз? –
Спитала донька, - Чи таке ще було?
- Звичайно, доню, люди вже й забули.
Минув із тих подій чималий час.
Архистратиг, хоч місту помагав,
Та після того не з’являвсь на очі.
Ішли роки, змінялись дні і ночі,
Аж доки час тяжкий зовсім настав.
Прийшла зі сходу, зі степів орда
Монгольська на чолі з Батиєм-ханом.
Він десь на Стугні зупинився станом,
Але на Київ хижо погляда.
А вже ж про нього чули на Русі,
Що він жорстокий, милості не знає.
Міста горять, кров рі́ками стікає.
Отож зібралися кияни всі
Та й вирішили місто не здавать,
А разом від монголів боронити.
Прийшла орда, щоб місто обступити.
Куди не кинь – тумени їх стоять.
Батий шатро поставив на горі,
Що й досі ще Батиєвою кличуть.
Кияни стали упадати в відчай,
Поглянувши зі стін о тій порі.
Такої сили ще не знав ніхто.
Як від такої місто захистити?
Не краще в місто ворога пустити,
На милість його здатися, а то,
Пощади їм не бачити вовік.
Зі стін дивились, думали-гадали.
Наказ від свого воєводи ждали.
Аж тут з’явився раптом чоловік -
Михайло Семиліток. Всі його
У місті як людину тиху знали.
А тут він мовив: «Що ж ви, люди, стали?
Віддати міста хочете свого?
Та ж хан Батий його не пощадить.
Згорить в огні. Боротись, люди, треба!
Тоді і поміч матимете з неба.
Чого даремно плакати сидіть?!»
Піднявсь на стіну, лук з плеча ізняв.
Ніхто такого в місті ще не бачив.
Наклав стрілу, лук натягнув добряче
Й в бік ханського шатра стрілу послав.
Хан саме всівся братись за обід,
Як тут стріла, немов із неба впала
Та у печеню на столі попала.
Від страху хан аж на обличчі зблід.
«Звідкіль стріла?» - у нукера спитав.
«Із Києва, мій хане, прилетіла!»
«Коли у їхніх воїв така сила, -
Подумав хан,- то я даремно взяв
Його в облогу. Що ж його робити?
Адже ніколи він не відступав
І скільки міст за свої роки взяв!
Їх треба, мабуть, якось обдурити?!»
Тож повелів він биричів послать,
Аби умову передать киянам.
Мовляв, він місто штурмувать не стане
Та мають того воїна віддать,
Який майстерно так пускає стріли…
Зібралися на раду геть усі,
За гамором не чути й голосів.
Судили довго і постановили
Батиєві Михайла все ж віддать.
Аби малою кров’ю мир здобути.
Як довелось Михайлу то почути,
Сів на коня й киянам став казать:
«Не уздрите ж ви Золотих Воріт.
Прийдете вранці – їх уже немає».
Стоїть юрба, лиш голови схиляє.
А у Михайла голос, наче лід:
«Дурна в вас рада – от скажу я вам:
Якби мене ви хану не віддали,
Ніколи б стіни київські не впали.
Ви б усім дали відсіч ворогам!»
Підняв на спис Ворота Золоті,
Неначе то звичайний сніп пшеничний.
Тут охопив юрбу безмежний відчай
Та не посмів хтось стати на путі.
Піднявся вершник той у небеса
Та і понісся ген до Цареграду.
Ніхто не став коневі на заваді.
І досі кажуть, є ота краса
В Стамбулі-граді. Бачили не раз.
А ті, хто бачив, сподівались, звісно,
Що знов ворота вернуться до міста,
Але, коли для того прийде час.
А що монголи? Київ узяли,
Бо ж не було Михайла рятувати.
Батий же, не зважаючи на втрати,
Пороками ворота завалив
Та і спалив, понищив все навкруг,
Окрім, хіба, Святої лиш Софії.
Побили люд увесь монголи злії
А, коли врешті гамір бою вщух
Й монголи собі далі подались,
Настала тиша. Зовсім мертва тиша.
Лиш вітер дим над згарищем колише,
Що було містом Києвом колись…
Не так багато часу і пройшло.
З’явились люди, що змогли сховатись,
На згарищах взялися будуватись
І місто потихеньку ожило.
Але у праці і у боротьбі
Завжди Михайла в поміч закликали,
Адже його за оборонця мали,
Що зобрази́ли згодом й на гербі.