ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про матріархат
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про матріархат
Сидять два кума у шинку,
Горілку салом заїдають,
Усе на двері поглядають
Й ведуть розмову отаку:
- Та що жінки? –один почав,-
Жінки – то «пхе» і більш нічого!
Лиш всюди пхають носа свого
Та все товчуться між роззяв,
Які лиш плещуть язиками.
Та ж їм ніколи не вгодиш!
А де вони – там жди біди
Куди там їм зрівнятись з нами?!
На нас тримається весь світ,
Ми мудро ним керуєм, куме!
Чи, може, ти інакше думав?
- Та що ви, що ви, куме? Ніт!
Я з вами згоден на всі сто.
Від тих жінок одне лиш лихо.
Де їх нема – там мирно й тихо.
Бо ж із чоловіків ніхто
Не буде дурно говорити
Та битися по голові.
А скільки випили крові?
Без тих жінок спокійніш жити.-
На двері знову позирнув
І тихо кумові на вухо:
- Я тут історію послухав,
Який раніш порядок був.
Як світом правили жінки…
- Та, куме, буть того не може?!
- Але ж, на правду, куме, схоже.
Та ви б послухали-таки,
А потім висновок зробили.
- Ну, добре, куме, говоріть.
Та ж треба перед тим налить,
Аби у горлі не першило.
Налили, випили, сальцем,
Як і до того, закусили,
Вже голосніш заговорили,
Хоча й сидять лице в лице.
- Так от, були часи колись,
Коли жінки старшинували.
Вони й у полі працювали,
І головні в сім’ї були.
Чоловіки ж були м’які,
Поступливі жінкам в усьому.
Вправлялися тоді у домі.
Були трудящі й беручкі.
Й худобу порали і діти
Були під наглядом у них.
І на город раніше всіх,
І випрати, і підбілити.
Була у хаті чистота,
Що любо було поглядіти.
Не було часу й посидіти,
Через оту роботу…Та
Жінки, як виспляться, бува,
На поле сходять, попрацюють,
А потім у шинку гарцюють,
Поки й опухне голова.
Припреться п’яною у дім,
Давай чіплятись чоловіка,
Ще й натовче добряче пику.
Та насміхається над ним,
Що він тюхтій, а от вона
Все господарство їхнє тягне.
Повчити його жити прагне
Та ще й велить налить вина.
А ні – торохне так зо зла,
Що аж шибки повилітають.
Та і до шинку знов мотає,
Реве пісні на пів села.
Наругу терплячи таку,
Чоловіки молились Богу,
Просили помочі у нього,
Щоб долю поміняв гірку.
Почув Господь молитви ті,
Велів Петрові в світ сходити
Та все на місці поглядіти:
Чи ж так насправді у житті.
Спустивсь Петро, селом іде.
А вже і вечір підступає.
Заночувати десь же має.
Та у селі ж чи не знайде?
У перший-ліпший двір забрів.
На стукіт чоловічок вийшов.
«Чого вам?»- поспитався лише.
«Заночувати би хотів!
Чи пустите?» «Та я б пустив.
Та жінка скоро прийде з шинку…
Хай чорт забрав би тої жінки!-
Осікся: - Господи, прости!»
«Та я нічого не боюсь,-
Сказав Петро. Пустіть до хати.
Мені лишень заночувати.
А там раненько й виберусь».
«Ну, добре, йдіть. Я постелю
На лавці. Може, до вечері?
У мене трохи там печені.
Та й медовухи ще наллю».
«Що ж, дякую за хліб, за сіль.
Та я лише заночувати,
Тож стіл не треба накривати».
Господар постелив постіль.
Петро улігся та й заснув.
Аж чує грюкіт серед ночі.
Продер заледве сонні очі,
Як лайку голосну почув:
«Гей, чоловіче, наливай,
Бо, доки йшла, протверезіла!
Чого шепочеш, вража сила.
Скоріше повертайсь, давай!
А хто оце розлігся, бач?
Кого це ти пустив до хати?
Забув у мене запитати?»
«Та подорожній. Ти пробач,
Та ж тебе вдома не було,
А він надвечір попросився».
«Ти, чоловіче, геть збісився.
Ми що – одні на все село!
Он до сусідів би пішов!»
«Та тихше! Можеш розбудити.
Вже сплять і чоловік, і діти!»
«Бач, виправдання він знайшов!
У домі я господар! Цить!
Тут я вирішую у хаті –
Пускати, а чи не пускати!..»
«Та хай вже чоловік поспить».
«Е, ні. А ну, вставай бігом,
Чого розлігся, наче вдома?
Не дам хазяйнувать нікому!»
Та й тягне за штани його
Із лавки. Той ледь не упав.
Бо ж не чекав наруги тої.
«Та, жіночко, Господь з тобою!..»-
До неї говорить почав.
«Та ти перечити мені?!
В моєму домі!». І щосили
Качалкою перехрестила.
Аж в того у очах вогні.
Та потім й копняка дала,
Аж двері відчинив собою.
Й пошкандибав від жінки злої,
Що лаялась на пів села…
Коли до Господа прибрів
І жалісно Йому повідав
Про всі ті чоловічі біди,
В кінці іще й сльозу пустив.
Бог вирішив усе змінить,
В жінок старшинство відібрати
Й чоловікам його віддати,
Щоб в світі стало краще жить.
Зійшла на землю благодать,
Бо ж ми керуєм мудро світом
І Бог то добре бачить звідти,
Бо ж не збирається мінять.
- Ти ба, як мудро?! –кум на те,-
Так от звідкіль в них ті задатки,
Що усе прагнуть керувати.
Виходить, згадують оте
Свавілля, що колись вчиняли.
Та Бог вернути їм не дасть.
На світі чоловіча власть,
Щоб там вони не витворяли.
От ми їм!... – Скрипнули ураз
До шинку двері й на порозі
Дві жінки в войовничій позі,
Одна з качалкою якраз,
А друга кочергу стискає.
Кумів заціпило. Умить.
З-під столу маківка стирчить.
Мовляв, а нас отут немає.
Дарма ховались, у жінок
Нюх на таке. Вхопили миттю
І п’яних викурили звідти,
Ледь двері не знесли в шинок.
Жінки біжать за ними вслід,
Страшною зброєю махають
Та на всю вулицю волають,
Забувши, мабуть, сором й стид:
«А ну, мерщій до своїх хат!
Вже досить по шинках сидіти!
Удома он робота, діти!»
Вернувся знов матріархат?
Горілку салом заїдають,
Усе на двері поглядають
Й ведуть розмову отаку:
- Та що жінки? –один почав,-
Жінки – то «пхе» і більш нічого!
Лиш всюди пхають носа свого
Та все товчуться між роззяв,
Які лиш плещуть язиками.
Та ж їм ніколи не вгодиш!
А де вони – там жди біди
Куди там їм зрівнятись з нами?!
На нас тримається весь світ,
Ми мудро ним керуєм, куме!
Чи, може, ти інакше думав?
- Та що ви, що ви, куме? Ніт!
Я з вами згоден на всі сто.
Від тих жінок одне лиш лихо.
Де їх нема – там мирно й тихо.
Бо ж із чоловіків ніхто
Не буде дурно говорити
Та битися по голові.
А скільки випили крові?
Без тих жінок спокійніш жити.-
На двері знову позирнув
І тихо кумові на вухо:
- Я тут історію послухав,
Який раніш порядок був.
Як світом правили жінки…
- Та, куме, буть того не може?!
- Але ж, на правду, куме, схоже.
Та ви б послухали-таки,
А потім висновок зробили.
- Ну, добре, куме, говоріть.
Та ж треба перед тим налить,
Аби у горлі не першило.
Налили, випили, сальцем,
Як і до того, закусили,
Вже голосніш заговорили,
Хоча й сидять лице в лице.
- Так от, були часи колись,
Коли жінки старшинували.
Вони й у полі працювали,
І головні в сім’ї були.
Чоловіки ж були м’які,
Поступливі жінкам в усьому.
Вправлялися тоді у домі.
Були трудящі й беручкі.
Й худобу порали і діти
Були під наглядом у них.
І на город раніше всіх,
І випрати, і підбілити.
Була у хаті чистота,
Що любо було поглядіти.
Не було часу й посидіти,
Через оту роботу…Та
Жінки, як виспляться, бува,
На поле сходять, попрацюють,
А потім у шинку гарцюють,
Поки й опухне голова.
Припреться п’яною у дім,
Давай чіплятись чоловіка,
Ще й натовче добряче пику.
Та насміхається над ним,
Що він тюхтій, а от вона
Все господарство їхнє тягне.
Повчити його жити прагне
Та ще й велить налить вина.
А ні – торохне так зо зла,
Що аж шибки повилітають.
Та і до шинку знов мотає,
Реве пісні на пів села.
Наругу терплячи таку,
Чоловіки молились Богу,
Просили помочі у нього,
Щоб долю поміняв гірку.
Почув Господь молитви ті,
Велів Петрові в світ сходити
Та все на місці поглядіти:
Чи ж так насправді у житті.
Спустивсь Петро, селом іде.
А вже і вечір підступає.
Заночувати десь же має.
Та у селі ж чи не знайде?
У перший-ліпший двір забрів.
На стукіт чоловічок вийшов.
«Чого вам?»- поспитався лише.
«Заночувати би хотів!
Чи пустите?» «Та я б пустив.
Та жінка скоро прийде з шинку…
Хай чорт забрав би тої жінки!-
Осікся: - Господи, прости!»
«Та я нічого не боюсь,-
Сказав Петро. Пустіть до хати.
Мені лишень заночувати.
А там раненько й виберусь».
«Ну, добре, йдіть. Я постелю
На лавці. Може, до вечері?
У мене трохи там печені.
Та й медовухи ще наллю».
«Що ж, дякую за хліб, за сіль.
Та я лише заночувати,
Тож стіл не треба накривати».
Господар постелив постіль.
Петро улігся та й заснув.
Аж чує грюкіт серед ночі.
Продер заледве сонні очі,
Як лайку голосну почув:
«Гей, чоловіче, наливай,
Бо, доки йшла, протверезіла!
Чого шепочеш, вража сила.
Скоріше повертайсь, давай!
А хто оце розлігся, бач?
Кого це ти пустив до хати?
Забув у мене запитати?»
«Та подорожній. Ти пробач,
Та ж тебе вдома не було,
А він надвечір попросився».
«Ти, чоловіче, геть збісився.
Ми що – одні на все село!
Он до сусідів би пішов!»
«Та тихше! Можеш розбудити.
Вже сплять і чоловік, і діти!»
«Бач, виправдання він знайшов!
У домі я господар! Цить!
Тут я вирішую у хаті –
Пускати, а чи не пускати!..»
«Та хай вже чоловік поспить».
«Е, ні. А ну, вставай бігом,
Чого розлігся, наче вдома?
Не дам хазяйнувать нікому!»
Та й тягне за штани його
Із лавки. Той ледь не упав.
Бо ж не чекав наруги тої.
«Та, жіночко, Господь з тобою!..»-
До неї говорить почав.
«Та ти перечити мені?!
В моєму домі!». І щосили
Качалкою перехрестила.
Аж в того у очах вогні.
Та потім й копняка дала,
Аж двері відчинив собою.
Й пошкандибав від жінки злої,
Що лаялась на пів села…
Коли до Господа прибрів
І жалісно Йому повідав
Про всі ті чоловічі біди,
В кінці іще й сльозу пустив.
Бог вирішив усе змінить,
В жінок старшинство відібрати
Й чоловікам його віддати,
Щоб в світі стало краще жить.
Зійшла на землю благодать,
Бо ж ми керуєм мудро світом
І Бог то добре бачить звідти,
Бо ж не збирається мінять.
- Ти ба, як мудро?! –кум на те,-
Так от звідкіль в них ті задатки,
Що усе прагнуть керувати.
Виходить, згадують оте
Свавілля, що колись вчиняли.
Та Бог вернути їм не дасть.
На світі чоловіча власть,
Щоб там вони не витворяли.
От ми їм!... – Скрипнули ураз
До шинку двері й на порозі
Дві жінки в войовничій позі,
Одна з качалкою якраз,
А друга кочергу стискає.
Кумів заціпило. Умить.
З-під столу маківка стирчить.
Мовляв, а нас отут немає.
Дарма ховались, у жінок
Нюх на таке. Вхопили миттю
І п’яних викурили звідти,
Ледь двері не знесли в шинок.
Жінки біжать за ними вслід,
Страшною зброєю махають
Та на всю вулицю волають,
Забувши, мабуть, сором й стид:
«А ну, мерщій до своїх хат!
Вже досить по шинках сидіти!
Удома он робота, діти!»
Вернувся знов матріархат?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію