
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.12
08:58
Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
2025.09.12
05:59
Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
2025.09.12
05:41
Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
2025.09.11
22:58
Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.
І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.
І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
2025.09.11
22:15
дива з вівса суха солома
різка токсин в гаю гриби
плуги чужі що страх узяти
якщо з воріт а вже заслаб
стіна товста панель основа
своя зігрій і на верстак
і квітку щоб на скотч узяти
one day однак
осот не квітка рак не риба
вона це фіш носій ік
2025.09.11
22:14
Спадають останні хвилини
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.
Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.
Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.
2025.09.11
18:08
Перемога Ігоря Святославовича, князя Новгород-Сіверського над половцями біля річки Хирія в 1183 році
Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Поп
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Поп
2025.09.11
17:51
Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!
Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!
Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
2025.09.11
17:08
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.
До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.
До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
2025.09.11
12:14
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
2025.09.11
07:57
Це точно, що ви не побачили,
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
2025.09.10
21:41
Гасла стають антигаслами,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
2025.09.10
21:09
И если я умру, то кто же
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова
"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
Мои стихи напишет вам,
Кто стать звенящими поможет
Еще не сказанным словам?"
Анна Ахматова
"тим,які виживуть після пожежі мови...
і золотою золою впадуть за рогом...
2025.09.10
19:54
Проведи мене, Боже, між краплями чорної зливи,
Між осколками горя, уламками трощених доль.
Слід молитви моєї - лелечим курсивом тужливим
У осінньому небі над піками жовтих тополь.
Обійми мене, Боже, дитину свою малосилу.
І рукопис провин незумисних
Між осколками горя, уламками трощених доль.
Слід молитви моєї - лелечим курсивом тужливим
У осінньому небі над піками жовтих тополь.
Обійми мене, Боже, дитину свою малосилу.
І рукопис провин незумисних
2025.09.10
05:41
Чому зі мною так зробилося,
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
2025.09.09
22:42
Любити ближнього краще здаля.
Ворог ворогові ока не виклює.
Забреханий москаль гірше забрьоханої свині.
Диктатор наділяв себе правом наліво й направо.
Надія вмирає останньою, а першою хай вмирає безнадія.
Найважливіше у житті - не розминут
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про матріархат
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про матріархат
Сидять два кума у шинку,
Горілку салом заїдають,
Усе на двері поглядають
Й ведуть розмову отаку:
- Та що жінки? –один почав,-
Жінки – то «пхе» і більш нічого!
Лиш всюди пхають носа свого
Та все товчуться між роззяв,
Які лиш плещуть язиками.
Та ж їм ніколи не вгодиш!
А де вони – там жди біди
Куди там їм зрівнятись з нами?!
На нас тримається весь світ,
Ми мудро ним керуєм, куме!
Чи, може, ти інакше думав?
- Та що ви, що ви, куме? Ніт!
Я з вами згоден на всі сто.
Від тих жінок одне лиш лихо.
Де їх нема – там мирно й тихо.
Бо ж із чоловіків ніхто
Не буде дурно говорити
Та битися по голові.
А скільки випили крові?
Без тих жінок спокійніш жити.-
На двері знову позирнув
І тихо кумові на вухо:
- Я тут історію послухав,
Який раніш порядок був.
Як світом правили жінки…
- Та, куме, буть того не може?!
- Але ж, на правду, куме, схоже.
Та ви б послухали-таки,
А потім висновок зробили.
- Ну, добре, куме, говоріть.
Та ж треба перед тим налить,
Аби у горлі не першило.
Налили, випили, сальцем,
Як і до того, закусили,
Вже голосніш заговорили,
Хоча й сидять лице в лице.
- Так от, були часи колись,
Коли жінки старшинували.
Вони й у полі працювали,
І головні в сім’ї були.
Чоловіки ж були м’які,
Поступливі жінкам в усьому.
Вправлялися тоді у домі.
Були трудящі й беручкі.
Й худобу порали і діти
Були під наглядом у них.
І на город раніше всіх,
І випрати, і підбілити.
Була у хаті чистота,
Що любо було поглядіти.
Не було часу й посидіти,
Через оту роботу…Та
Жінки, як виспляться, бува,
На поле сходять, попрацюють,
А потім у шинку гарцюють,
Поки й опухне голова.
Припреться п’яною у дім,
Давай чіплятись чоловіка,
Ще й натовче добряче пику.
Та насміхається над ним,
Що він тюхтій, а от вона
Все господарство їхнє тягне.
Повчити його жити прагне
Та ще й велить налить вина.
А ні – торохне так зо зла,
Що аж шибки повилітають.
Та і до шинку знов мотає,
Реве пісні на пів села.
Наругу терплячи таку,
Чоловіки молились Богу,
Просили помочі у нього,
Щоб долю поміняв гірку.
Почув Господь молитви ті,
Велів Петрові в світ сходити
Та все на місці поглядіти:
Чи ж так насправді у житті.
Спустивсь Петро, селом іде.
А вже і вечір підступає.
Заночувати десь же має.
Та у селі ж чи не знайде?
У перший-ліпший двір забрів.
На стукіт чоловічок вийшов.
«Чого вам?»- поспитався лише.
«Заночувати би хотів!
Чи пустите?» «Та я б пустив.
Та жінка скоро прийде з шинку…
Хай чорт забрав би тої жінки!-
Осікся: - Господи, прости!»
«Та я нічого не боюсь,-
Сказав Петро. Пустіть до хати.
Мені лишень заночувати.
А там раненько й виберусь».
«Ну, добре, йдіть. Я постелю
На лавці. Може, до вечері?
У мене трохи там печені.
Та й медовухи ще наллю».
«Що ж, дякую за хліб, за сіль.
Та я лише заночувати,
Тож стіл не треба накривати».
Господар постелив постіль.
Петро улігся та й заснув.
Аж чує грюкіт серед ночі.
Продер заледве сонні очі,
Як лайку голосну почув:
«Гей, чоловіче, наливай,
Бо, доки йшла, протверезіла!
Чого шепочеш, вража сила.
Скоріше повертайсь, давай!
А хто оце розлігся, бач?
Кого це ти пустив до хати?
Забув у мене запитати?»
«Та подорожній. Ти пробач,
Та ж тебе вдома не було,
А він надвечір попросився».
«Ти, чоловіче, геть збісився.
Ми що – одні на все село!
Он до сусідів би пішов!»
«Та тихше! Можеш розбудити.
Вже сплять і чоловік, і діти!»
«Бач, виправдання він знайшов!
У домі я господар! Цить!
Тут я вирішую у хаті –
Пускати, а чи не пускати!..»
«Та хай вже чоловік поспить».
«Е, ні. А ну, вставай бігом,
Чого розлігся, наче вдома?
Не дам хазяйнувать нікому!»
Та й тягне за штани його
Із лавки. Той ледь не упав.
Бо ж не чекав наруги тої.
«Та, жіночко, Господь з тобою!..»-
До неї говорить почав.
«Та ти перечити мені?!
В моєму домі!». І щосили
Качалкою перехрестила.
Аж в того у очах вогні.
Та потім й копняка дала,
Аж двері відчинив собою.
Й пошкандибав від жінки злої,
Що лаялась на пів села…
Коли до Господа прибрів
І жалісно Йому повідав
Про всі ті чоловічі біди,
В кінці іще й сльозу пустив.
Бог вирішив усе змінить,
В жінок старшинство відібрати
Й чоловікам його віддати,
Щоб в світі стало краще жить.
Зійшла на землю благодать,
Бо ж ми керуєм мудро світом
І Бог то добре бачить звідти,
Бо ж не збирається мінять.
- Ти ба, як мудро?! –кум на те,-
Так от звідкіль в них ті задатки,
Що усе прагнуть керувати.
Виходить, згадують оте
Свавілля, що колись вчиняли.
Та Бог вернути їм не дасть.
На світі чоловіча власть,
Щоб там вони не витворяли.
От ми їм!... – Скрипнули ураз
До шинку двері й на порозі
Дві жінки в войовничій позі,
Одна з качалкою якраз,
А друга кочергу стискає.
Кумів заціпило. Умить.
З-під столу маківка стирчить.
Мовляв, а нас отут немає.
Дарма ховались, у жінок
Нюх на таке. Вхопили миттю
І п’яних викурили звідти,
Ледь двері не знесли в шинок.
Жінки біжать за ними вслід,
Страшною зброєю махають
Та на всю вулицю волають,
Забувши, мабуть, сором й стид:
«А ну, мерщій до своїх хат!
Вже досить по шинках сидіти!
Удома он робота, діти!»
Вернувся знов матріархат?
Горілку салом заїдають,
Усе на двері поглядають
Й ведуть розмову отаку:
- Та що жінки? –один почав,-
Жінки – то «пхе» і більш нічого!
Лиш всюди пхають носа свого
Та все товчуться між роззяв,
Які лиш плещуть язиками.
Та ж їм ніколи не вгодиш!
А де вони – там жди біди
Куди там їм зрівнятись з нами?!
На нас тримається весь світ,
Ми мудро ним керуєм, куме!
Чи, може, ти інакше думав?
- Та що ви, що ви, куме? Ніт!
Я з вами згоден на всі сто.
Від тих жінок одне лиш лихо.
Де їх нема – там мирно й тихо.
Бо ж із чоловіків ніхто
Не буде дурно говорити
Та битися по голові.
А скільки випили крові?
Без тих жінок спокійніш жити.-
На двері знову позирнув
І тихо кумові на вухо:
- Я тут історію послухав,
Який раніш порядок був.
Як світом правили жінки…
- Та, куме, буть того не може?!
- Але ж, на правду, куме, схоже.
Та ви б послухали-таки,
А потім висновок зробили.
- Ну, добре, куме, говоріть.
Та ж треба перед тим налить,
Аби у горлі не першило.
Налили, випили, сальцем,
Як і до того, закусили,
Вже голосніш заговорили,
Хоча й сидять лице в лице.
- Так от, були часи колись,
Коли жінки старшинували.
Вони й у полі працювали,
І головні в сім’ї були.
Чоловіки ж були м’які,
Поступливі жінкам в усьому.
Вправлялися тоді у домі.
Були трудящі й беручкі.
Й худобу порали і діти
Були під наглядом у них.
І на город раніше всіх,
І випрати, і підбілити.
Була у хаті чистота,
Що любо було поглядіти.
Не було часу й посидіти,
Через оту роботу…Та
Жінки, як виспляться, бува,
На поле сходять, попрацюють,
А потім у шинку гарцюють,
Поки й опухне голова.
Припреться п’яною у дім,
Давай чіплятись чоловіка,
Ще й натовче добряче пику.
Та насміхається над ним,
Що він тюхтій, а от вона
Все господарство їхнє тягне.
Повчити його жити прагне
Та ще й велить налить вина.
А ні – торохне так зо зла,
Що аж шибки повилітають.
Та і до шинку знов мотає,
Реве пісні на пів села.
Наругу терплячи таку,
Чоловіки молились Богу,
Просили помочі у нього,
Щоб долю поміняв гірку.
Почув Господь молитви ті,
Велів Петрові в світ сходити
Та все на місці поглядіти:
Чи ж так насправді у житті.
Спустивсь Петро, селом іде.
А вже і вечір підступає.
Заночувати десь же має.
Та у селі ж чи не знайде?
У перший-ліпший двір забрів.
На стукіт чоловічок вийшов.
«Чого вам?»- поспитався лише.
«Заночувати би хотів!
Чи пустите?» «Та я б пустив.
Та жінка скоро прийде з шинку…
Хай чорт забрав би тої жінки!-
Осікся: - Господи, прости!»
«Та я нічого не боюсь,-
Сказав Петро. Пустіть до хати.
Мені лишень заночувати.
А там раненько й виберусь».
«Ну, добре, йдіть. Я постелю
На лавці. Може, до вечері?
У мене трохи там печені.
Та й медовухи ще наллю».
«Що ж, дякую за хліб, за сіль.
Та я лише заночувати,
Тож стіл не треба накривати».
Господар постелив постіль.
Петро улігся та й заснув.
Аж чує грюкіт серед ночі.
Продер заледве сонні очі,
Як лайку голосну почув:
«Гей, чоловіче, наливай,
Бо, доки йшла, протверезіла!
Чого шепочеш, вража сила.
Скоріше повертайсь, давай!
А хто оце розлігся, бач?
Кого це ти пустив до хати?
Забув у мене запитати?»
«Та подорожній. Ти пробач,
Та ж тебе вдома не було,
А він надвечір попросився».
«Ти, чоловіче, геть збісився.
Ми що – одні на все село!
Он до сусідів би пішов!»
«Та тихше! Можеш розбудити.
Вже сплять і чоловік, і діти!»
«Бач, виправдання він знайшов!
У домі я господар! Цить!
Тут я вирішую у хаті –
Пускати, а чи не пускати!..»
«Та хай вже чоловік поспить».
«Е, ні. А ну, вставай бігом,
Чого розлігся, наче вдома?
Не дам хазяйнувать нікому!»
Та й тягне за штани його
Із лавки. Той ледь не упав.
Бо ж не чекав наруги тої.
«Та, жіночко, Господь з тобою!..»-
До неї говорить почав.
«Та ти перечити мені?!
В моєму домі!». І щосили
Качалкою перехрестила.
Аж в того у очах вогні.
Та потім й копняка дала,
Аж двері відчинив собою.
Й пошкандибав від жінки злої,
Що лаялась на пів села…
Коли до Господа прибрів
І жалісно Йому повідав
Про всі ті чоловічі біди,
В кінці іще й сльозу пустив.
Бог вирішив усе змінить,
В жінок старшинство відібрати
Й чоловікам його віддати,
Щоб в світі стало краще жить.
Зійшла на землю благодать,
Бо ж ми керуєм мудро світом
І Бог то добре бачить звідти,
Бо ж не збирається мінять.
- Ти ба, як мудро?! –кум на те,-
Так от звідкіль в них ті задатки,
Що усе прагнуть керувати.
Виходить, згадують оте
Свавілля, що колись вчиняли.
Та Бог вернути їм не дасть.
На світі чоловіча власть,
Щоб там вони не витворяли.
От ми їм!... – Скрипнули ураз
До шинку двері й на порозі
Дві жінки в войовничій позі,
Одна з качалкою якраз,
А друга кочергу стискає.
Кумів заціпило. Умить.
З-під столу маківка стирчить.
Мовляв, а нас отут немає.
Дарма ховались, у жінок
Нюх на таке. Вхопили миттю
І п’яних викурили звідти,
Ледь двері не знесли в шинок.
Жінки біжать за ними вслід,
Страшною зброєю махають
Та на всю вулицю волають,
Забувши, мабуть, сором й стид:
«А ну, мерщій до своїх хат!
Вже досить по шинках сидіти!
Удома он робота, діти!»
Вернувся знов матріархат?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію