Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.30
21:33
Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
2025.10.30
20:00
А знаєте, - то вже Петро озвавсь, -
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
2025.10.30
18:21
Землетруси, повені, цунамі,
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
2025.10.30
11:18
Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
2025.10.30
10:52
«На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
2025.10.30
10:03
Мені би трішечки б тепла
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
2025.10.29
22:28
Не вслухаюсь в гамір дітвори,
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
2025.10.29
21:47
Старий зруйнований парк
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
2025.10.29
18:32
Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
2025.10.29
17:54
Народжуються десь, а може поруч,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
2025.10.29
13:15
А для мене негода - вона у замащених берцях
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
2025.10.29
11:51
Іржа в іржі не іржавіє…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
2025.10.29
06:04
Пообіді в гастрономі
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
2025.10.28
22:03
Вогненні мечі - це основа закону.
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
2025.10.28
16:14
Безліч творчих людей
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
2025.10.28
12:32
Він міг розрізнити сміттєві контейнери за запахом.
Пам’ятав господарів, які викидали в них сміття.
Промишляв на скляній тарі та макулатурі.
Якщо везло знайти пристойні ношені речі,
здавав по п’ять гривен Вірці –
стерві у дві точки: на барахолці
і
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
2025.08.13
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про матріархат
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про матріархат
Сидять два кума у шинку,
Горілку салом заїдають,
Усе на двері поглядають
Й ведуть розмову отаку:
- Та що жінки? –один почав,-
Жінки – то «пхе» і більш нічого!
Лиш всюди пхають носа свого
Та все товчуться між роззяв,
Які лиш плещуть язиками.
Та ж їм ніколи не вгодиш!
А де вони – там жди біди
Куди там їм зрівнятись з нами?!
На нас тримається весь світ,
Ми мудро ним керуєм, куме!
Чи, може, ти інакше думав?
- Та що ви, що ви, куме? Ніт!
Я з вами згоден на всі сто.
Від тих жінок одне лиш лихо.
Де їх нема – там мирно й тихо.
Бо ж із чоловіків ніхто
Не буде дурно говорити
Та битися по голові.
А скільки випили крові?
Без тих жінок спокійніш жити.-
На двері знову позирнув
І тихо кумові на вухо:
- Я тут історію послухав,
Який раніш порядок був.
Як світом правили жінки…
- Та, куме, буть того не може?!
- Але ж, на правду, куме, схоже.
Та ви б послухали-таки,
А потім висновок зробили.
- Ну, добре, куме, говоріть.
Та ж треба перед тим налить,
Аби у горлі не першило.
Налили, випили, сальцем,
Як і до того, закусили,
Вже голосніш заговорили,
Хоча й сидять лице в лице.
- Так от, були часи колись,
Коли жінки старшинували.
Вони й у полі працювали,
І головні в сім’ї були.
Чоловіки ж були м’які,
Поступливі жінкам в усьому.
Вправлялися тоді у домі.
Були трудящі й беручкі.
Й худобу порали і діти
Були під наглядом у них.
І на город раніше всіх,
І випрати, і підбілити.
Була у хаті чистота,
Що любо було поглядіти.
Не було часу й посидіти,
Через оту роботу…Та
Жінки, як виспляться, бува,
На поле сходять, попрацюють,
А потім у шинку гарцюють,
Поки й опухне голова.
Припреться п’яною у дім,
Давай чіплятись чоловіка,
Ще й натовче добряче пику.
Та насміхається над ним,
Що він тюхтій, а от вона
Все господарство їхнє тягне.
Повчити його жити прагне
Та ще й велить налить вина.
А ні – торохне так зо зла,
Що аж шибки повилітають.
Та і до шинку знов мотає,
Реве пісні на пів села.
Наругу терплячи таку,
Чоловіки молились Богу,
Просили помочі у нього,
Щоб долю поміняв гірку.
Почув Господь молитви ті,
Велів Петрові в світ сходити
Та все на місці поглядіти:
Чи ж так насправді у житті.
Спустивсь Петро, селом іде.
А вже і вечір підступає.
Заночувати десь же має.
Та у селі ж чи не знайде?
У перший-ліпший двір забрів.
На стукіт чоловічок вийшов.
«Чого вам?»- поспитався лише.
«Заночувати би хотів!
Чи пустите?» «Та я б пустив.
Та жінка скоро прийде з шинку…
Хай чорт забрав би тої жінки!-
Осікся: - Господи, прости!»
«Та я нічого не боюсь,-
Сказав Петро. Пустіть до хати.
Мені лишень заночувати.
А там раненько й виберусь».
«Ну, добре, йдіть. Я постелю
На лавці. Може, до вечері?
У мене трохи там печені.
Та й медовухи ще наллю».
«Що ж, дякую за хліб, за сіль.
Та я лише заночувати,
Тож стіл не треба накривати».
Господар постелив постіль.
Петро улігся та й заснув.
Аж чує грюкіт серед ночі.
Продер заледве сонні очі,
Як лайку голосну почув:
«Гей, чоловіче, наливай,
Бо, доки йшла, протверезіла!
Чого шепочеш, вража сила.
Скоріше повертайсь, давай!
А хто оце розлігся, бач?
Кого це ти пустив до хати?
Забув у мене запитати?»
«Та подорожній. Ти пробач,
Та ж тебе вдома не було,
А він надвечір попросився».
«Ти, чоловіче, геть збісився.
Ми що – одні на все село!
Он до сусідів би пішов!»
«Та тихше! Можеш розбудити.
Вже сплять і чоловік, і діти!»
«Бач, виправдання він знайшов!
У домі я господар! Цить!
Тут я вирішую у хаті –
Пускати, а чи не пускати!..»
«Та хай вже чоловік поспить».
«Е, ні. А ну, вставай бігом,
Чого розлігся, наче вдома?
Не дам хазяйнувать нікому!»
Та й тягне за штани його
Із лавки. Той ледь не упав.
Бо ж не чекав наруги тої.
«Та, жіночко, Господь з тобою!..»-
До неї говорить почав.
«Та ти перечити мені?!
В моєму домі!». І щосили
Качалкою перехрестила.
Аж в того у очах вогні.
Та потім й копняка дала,
Аж двері відчинив собою.
Й пошкандибав від жінки злої,
Що лаялась на пів села…
Коли до Господа прибрів
І жалісно Йому повідав
Про всі ті чоловічі біди,
В кінці іще й сльозу пустив.
Бог вирішив усе змінить,
В жінок старшинство відібрати
Й чоловікам його віддати,
Щоб в світі стало краще жить.
Зійшла на землю благодать,
Бо ж ми керуєм мудро світом
І Бог то добре бачить звідти,
Бо ж не збирається мінять.
- Ти ба, як мудро?! –кум на те,-
Так от звідкіль в них ті задатки,
Що усе прагнуть керувати.
Виходить, згадують оте
Свавілля, що колись вчиняли.
Та Бог вернути їм не дасть.
На світі чоловіча власть,
Щоб там вони не витворяли.
От ми їм!... – Скрипнули ураз
До шинку двері й на порозі
Дві жінки в войовничій позі,
Одна з качалкою якраз,
А друга кочергу стискає.
Кумів заціпило. Умить.
З-під столу маківка стирчить.
Мовляв, а нас отут немає.
Дарма ховались, у жінок
Нюх на таке. Вхопили миттю
І п’яних викурили звідти,
Ледь двері не знесли в шинок.
Жінки біжать за ними вслід,
Страшною зброєю махають
Та на всю вулицю волають,
Забувши, мабуть, сором й стид:
«А ну, мерщій до своїх хат!
Вже досить по шинках сидіти!
Удома он робота, діти!»
Вернувся знов матріархат?
Горілку салом заїдають,
Усе на двері поглядають
Й ведуть розмову отаку:
- Та що жінки? –один почав,-
Жінки – то «пхе» і більш нічого!
Лиш всюди пхають носа свого
Та все товчуться між роззяв,
Які лиш плещуть язиками.
Та ж їм ніколи не вгодиш!
А де вони – там жди біди
Куди там їм зрівнятись з нами?!
На нас тримається весь світ,
Ми мудро ним керуєм, куме!
Чи, може, ти інакше думав?
- Та що ви, що ви, куме? Ніт!
Я з вами згоден на всі сто.
Від тих жінок одне лиш лихо.
Де їх нема – там мирно й тихо.
Бо ж із чоловіків ніхто
Не буде дурно говорити
Та битися по голові.
А скільки випили крові?
Без тих жінок спокійніш жити.-
На двері знову позирнув
І тихо кумові на вухо:
- Я тут історію послухав,
Який раніш порядок був.
Як світом правили жінки…
- Та, куме, буть того не може?!
- Але ж, на правду, куме, схоже.
Та ви б послухали-таки,
А потім висновок зробили.
- Ну, добре, куме, говоріть.
Та ж треба перед тим налить,
Аби у горлі не першило.
Налили, випили, сальцем,
Як і до того, закусили,
Вже голосніш заговорили,
Хоча й сидять лице в лице.
- Так от, були часи колись,
Коли жінки старшинували.
Вони й у полі працювали,
І головні в сім’ї були.
Чоловіки ж були м’які,
Поступливі жінкам в усьому.
Вправлялися тоді у домі.
Були трудящі й беручкі.
Й худобу порали і діти
Були під наглядом у них.
І на город раніше всіх,
І випрати, і підбілити.
Була у хаті чистота,
Що любо було поглядіти.
Не було часу й посидіти,
Через оту роботу…Та
Жінки, як виспляться, бува,
На поле сходять, попрацюють,
А потім у шинку гарцюють,
Поки й опухне голова.
Припреться п’яною у дім,
Давай чіплятись чоловіка,
Ще й натовче добряче пику.
Та насміхається над ним,
Що він тюхтій, а от вона
Все господарство їхнє тягне.
Повчити його жити прагне
Та ще й велить налить вина.
А ні – торохне так зо зла,
Що аж шибки повилітають.
Та і до шинку знов мотає,
Реве пісні на пів села.
Наругу терплячи таку,
Чоловіки молились Богу,
Просили помочі у нього,
Щоб долю поміняв гірку.
Почув Господь молитви ті,
Велів Петрові в світ сходити
Та все на місці поглядіти:
Чи ж так насправді у житті.
Спустивсь Петро, селом іде.
А вже і вечір підступає.
Заночувати десь же має.
Та у селі ж чи не знайде?
У перший-ліпший двір забрів.
На стукіт чоловічок вийшов.
«Чого вам?»- поспитався лише.
«Заночувати би хотів!
Чи пустите?» «Та я б пустив.
Та жінка скоро прийде з шинку…
Хай чорт забрав би тої жінки!-
Осікся: - Господи, прости!»
«Та я нічого не боюсь,-
Сказав Петро. Пустіть до хати.
Мені лишень заночувати.
А там раненько й виберусь».
«Ну, добре, йдіть. Я постелю
На лавці. Може, до вечері?
У мене трохи там печені.
Та й медовухи ще наллю».
«Що ж, дякую за хліб, за сіль.
Та я лише заночувати,
Тож стіл не треба накривати».
Господар постелив постіль.
Петро улігся та й заснув.
Аж чує грюкіт серед ночі.
Продер заледве сонні очі,
Як лайку голосну почув:
«Гей, чоловіче, наливай,
Бо, доки йшла, протверезіла!
Чого шепочеш, вража сила.
Скоріше повертайсь, давай!
А хто оце розлігся, бач?
Кого це ти пустив до хати?
Забув у мене запитати?»
«Та подорожній. Ти пробач,
Та ж тебе вдома не було,
А він надвечір попросився».
«Ти, чоловіче, геть збісився.
Ми що – одні на все село!
Он до сусідів би пішов!»
«Та тихше! Можеш розбудити.
Вже сплять і чоловік, і діти!»
«Бач, виправдання він знайшов!
У домі я господар! Цить!
Тут я вирішую у хаті –
Пускати, а чи не пускати!..»
«Та хай вже чоловік поспить».
«Е, ні. А ну, вставай бігом,
Чого розлігся, наче вдома?
Не дам хазяйнувать нікому!»
Та й тягне за штани його
Із лавки. Той ледь не упав.
Бо ж не чекав наруги тої.
«Та, жіночко, Господь з тобою!..»-
До неї говорить почав.
«Та ти перечити мені?!
В моєму домі!». І щосили
Качалкою перехрестила.
Аж в того у очах вогні.
Та потім й копняка дала,
Аж двері відчинив собою.
Й пошкандибав від жінки злої,
Що лаялась на пів села…
Коли до Господа прибрів
І жалісно Йому повідав
Про всі ті чоловічі біди,
В кінці іще й сльозу пустив.
Бог вирішив усе змінить,
В жінок старшинство відібрати
Й чоловікам його віддати,
Щоб в світі стало краще жить.
Зійшла на землю благодать,
Бо ж ми керуєм мудро світом
І Бог то добре бачить звідти,
Бо ж не збирається мінять.
- Ти ба, як мудро?! –кум на те,-
Так от звідкіль в них ті задатки,
Що усе прагнуть керувати.
Виходить, згадують оте
Свавілля, що колись вчиняли.
Та Бог вернути їм не дасть.
На світі чоловіча власть,
Щоб там вони не витворяли.
От ми їм!... – Скрипнули ураз
До шинку двері й на порозі
Дві жінки в войовничій позі,
Одна з качалкою якраз,
А друга кочергу стискає.
Кумів заціпило. Умить.
З-під столу маківка стирчить.
Мовляв, а нас отут немає.
Дарма ховались, у жінок
Нюх на таке. Вхопили миттю
І п’яних викурили звідти,
Ледь двері не знесли в шинок.
Жінки біжать за ними вслід,
Страшною зброєю махають
Та на всю вулицю волають,
Забувши, мабуть, сором й стид:
«А ну, мерщій до своїх хат!
Вже досить по шинках сидіти!
Удома он робота, діти!»
Вернувся знов матріархат?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
