Я рахував зірки на небі,
Загорнувшись від людей у чорне пальто,
Яке мені щойно пошила ніч зі своєї сутани,
Тоді як сріблясті хмари, котрими керував
У гордовитому спокої пропливаючи місяць
Вказували мені на усі мої прорахунки і помилки,
Аж доки мій стомлений розум не переповнився
Видивом цих малесеньких жовтих цяток
І їхнє мерехтіння не змусило мене поспішно ховатися
Попід двома ковдрами із підзабутих
Через відсутність мигання повік,
Щоб я міг теж нарешті під ними побачити ті дивні сліди,
Що були зроблені невідчутними черевичками
Поміж моїми серцем і пам'яттю,
Які у цей момент немовби розчинилися
Посеред безмежної грандіозності
Твоєї кепсько залатаної кишені,
З якої іноді випадає на землю із порожнечі
Ціла пригоршня прямокутних монет.