Яскраве сонце скупо зігрівало.
Степ зеленів, наскільки оком кинь.
Крізь хмари проглядала неба синь,
Але холодним вітром повівало.
Зима мов не збиралась відступать.
Буває часом й снігом замітає
Та ще й скажений вітер налітає,
Що схованку доводиться шукать.
Зо два десятки втомлених людей
Долали степ. З важкими клумаками,
Простуючи звіриними стежками.
Кудись на північ доля їх веде.
Всіх попереду чоловік міцний.
В руці стискає кам’яну сокиру,
Вдивляється постійно в далеч сіру,
Чогось, неначе, виглядає в ній.
То Урс – вожак того дрібного роду,
Який нове пристанище шука.
Що їх отам попереду чека?
Чи вдасться всі здолати перешкоди?
Зовсім недавно ще вони жили
Великим гуртом материнським родом
Над річкою, що несла тихі води
В ріку широку. Там вони могли
В степу багато звіра полювати.
А особливо мамонтів, яких
Гуртом зганяли до ярів стрімких,
Де досить легко ноги поламати.
Коли ж тварина падала якась
І вже піднятись сил зовсім не мала,
Спускалися мисливці й добивали.
Тож їжі мали досить довгий час.
Та рід росте і здобичі катма,
Аби усіх було нагодувати.
Зібралися старійшини рішати
Хто саме з родом відділитись мав.
З усіх рід Урса найміцніший був,
Спроможний в інший край відкочувати,
Де здобичі би віднайшлось багато.
Він не перечив, коли то почув.
Зібрав у клунки все своє майно:
Знаряддя, щоб було чим полювати,
А потім, звісно, здобич обробляти .
Бо ж найцінніше то для них воно.
Вогонь несли в трухлявому пеньку,
В якім жарини тліли ледь помітно,
Щоб вогнище в дорозі запалити.
Хоч таємницю знали вже таку –
Як з дерева з’являється вогонь,
Коли одне об друге довго терти.
Але то все заняття для упертих.
В дорозі ж часу в них нема того,
Аби багато з вогнищем возитись.
Забрали шкіри з власного житла,
Що хижа їх обтягнута була.
В дорозі буде від дощу укритись.
Поки на новім місці зможуть ще
Новенькі шкіри з мамонтів дістати
Аби для себе хижі збудувати?
Чи ж під холодним мокнути дощем?
Жінки і діти то усе тягли
На саморобних ношах і на спинах.
Чоловіки ж дивились неупинно,
Щоб хижаки їх не підстерегли.
Чи рід чужий. Хоча таке навряд.
Людей в степу тоді селилось мало.
Тож днями йшли – нікого не стрічали.
І тому рід був безумовно рад.
Бо рідкі стрічі у степу родів
Нічим хорошим, звісно, не кінчались.
Чоловіки у далеч удивлялись,
Щоб вчасно їм зарадити біді.
Та поки степ спокійним виглядав.
Стада якісь удалині блукали.
Та, поки їжі ще достатньо мали,
Урс клич до полювання не давав.
Бо ж полювання вимага часу́.
Потрібно пастку віднайти, загнати
До неї звіра. Потім розібрати.
Все обробити. Все ж не донесуть.
От коли місце гарне віднайдуть,
Там, де стежки протоптані звірині.
Де мамонти гуляють по долині,
Там полювати, врешті і почнуть.
Тож стільки днів уже бредуть вони
На північ, стежки стоптані шукають,
Де мамонти нелякані блукають
Та й іншої багато звірини.
Дійшли, нарешті, пагорбів вони
Над досить швидкоплинною рікою.
Усе навколо дихало спокоєм.
З підвітряної стали сторони.
Аби в дорозі трохи відпочити.
Сам Урс кількох чоловіків узяв
Й на пагорб підніматися почав
Аби згори місцевість оцінити.
Знайшли більш-менш похилий вони схил
І піднялися споро на вершину.
Урс швидко оком пагорба окинув,
Тоді став роззиратися навкіл.
Вид був чудовий та краса йому
Була, звичайно, зовсім ні до чого.
Вони здолали чималу дорогу
Не для краси отої. А тому
Він видивлявся пильно навкруги
Чи табуни бізонів не ходили.
Чи мамонти поблизу не бродили.
Чи десь не поселились вороги,
З якими, може, битись доведеться,
Щоб місце на землі відвоювать.
Але чужих, здається, не видать.
А он і стежка понад річку в’ється.
А далі он ледь видні вдалині
І мамонти над річкою блукають.
Ось саме те, чого вони шукають.
Скінчилися напівголодні дні.
Тепер потрібно місце віднайти,
Де свої хижі можна збудувати.
Та ще місця в долинах відшукати,
Усе навкруг гарненько обійти,
Де пастки можна буде влаштувать,
Куди тварин нажаханих загнати.
Адже інакше їх не вполювати.
Здоровий мамонт здатний відсіч дать…
А скоро й місце гарне віднайдуть
На пагорбі, що до ріки збігає.
Високий схил від вітру захищає
І вся внизу долина на виду.
Там і спинились і, поки жінки
Якісь подоби хижок будували,
Чоловіки телицю вполювали,
Зігнавши її з кручі до ріки.
І влаштували ледве не бенкет,
Уперше, мабуть, досита наїлись.
Жінки тоді до шкіри заходились,
Теж не останній для життя предмет.
Кістки малі кидали у вогонь,
Бо ж з деревом тоді сутужно було.
Великі ж усі купою згорнули,
Вони іще згодяться для того́,
Щоб поробити шила та голки
Та ще гачки, рибалити ходити.
Багато можна із кісток зробити,
Чого навчились люди за віки.
А там уже і місце віднайшли,
Де можна було й мамонта загнати…
І почали місцину обживати.
То перші люди в Києві були.