Все далі на північ ішов антський рід,
Все далі степи, де раніш вони жи́ли.
Все менше у них залишається сили,
А десь, може, готи женуться услід.
Із жахом пригадують анти той час,
Як вістка родами страшна розлетілась,
Що готи у землях у антських з’явились,
Що Бус навперейми із військом помчавсь.
Хоча скільки років бік-о-бік жили,
Бувало усяко – бува й воювали,
Бувало в строю у єдинім стояли,
Як проти ромеїв походом ішли.
Та, наче, уже прижились та обвиклись,
Забули колишню за віщось вражду.
А тут раптом готи війною ідуть.
Можливо, тому, що зі сходу з’явились
Якісь дикі гунни? Панують в степах
І готи їм змушені були скоритись.
Та ж треба єднатись, в однім строю битись?
Чи розуму збавив вождів готських страх?
Та згодом страшніші ще вісті прийшли,
Що готські війська в битві Буса здолали,
Усе антське військо на полі поклали,
А Буса з синами в полон узяли.
Та не зупинились на тому, стрімким
Набігом і град стольний антський узяли,
Весь люд теж побили, старійшин зв’язали
І, поки здіймався над згарищем дим
І Буса з синами, й старійшин вони
На полі за градом усіх розіп’яли…
Тож антські роди у страху утікали
Від тої нежданої зовсім війни.
Подалі на північ, в дрімучі ліси,
Де можна від готів було заховатись
І від небезпеки тії врятуватись,
Бо ж меч готський всіх без розбору косив.
Страх гнав уперед, хоч готові були
Мужі кожну мить за мечі свої взятись.
Та ж роду тоді вже не порятуватись.
Що купкою супроти війська могли?
Здолали вже купу річок на путі,
Пройшли болота і гаї невеликі.
Уже потяглися краї більше дикі,
Де анти іще не бували в житті.
Стояли дрімучі ліси навкруги -
Бори і діброви, неходжені людом.
Звірини бродило усякої всюди,
Полюй, якщо тобі таке до снаги.
Тож з голоду рід тепер не пропаде,
Вже й менше від страху назад озирались.
Навряд би чи готи сюди аж дістались.
Та вождь, все одно, рід ще далі веде.
Спинились підвечір в долині одній,
В діброві густій на широкій галяві.
Жінки готували на вогнищах страви,
Співаючи стиха прадавні пісні.
А чоловіки полювати пішли,
Поки іще сутінки не опустились.
А інші шукати води заходились.
Тут скрізь ручаї із річками текли.
Не те, що в степу. Піднялися на пагорб,
Де, справді, широкий ручай протікав.
Там кожен напився, в цеберки набрав.
Холодна вода додала їм наснаги.
На ранок вождь знову на пагорб піднявсь,
Аби роздивитись, що за виднокраєм,
Що там попереду на рід їх чекає.
З ним кілька мужів ще й синок ув’язавсь.
Ще тільки здіймалося сонце на сході,
Криваво-червоне. Роса на траві.
Навколо незнаний, невіданий світ.
Людину зустріти у хащах цих годі.
- Он там, попереду, бач, гори якісь!-
Промовив з мужів хтось: - Там можем спинитись.
На горах тих легко нам оборонитись.
- Так, дійсно, є гори. Ти не помиливсь.
Можливо, і справді, осядемо там.
- А як ми поселення наше назвемо?
- Та ти почекай, поживем, обживемо.
Туди ще потрібно дістатися нам.
Над обрієм коло червоне знялось,
Від нього навколо все зачервонілось,
У водах струмка воно щедро відбилось…
Їм договорити так і не вдалось,
Бо тут од води одізвався синок:
- Татусю, то клов? Он челвона?– питає
(багато малих «р» ще не вимовляє),
Показує пальчиком їм на струмок.
Поглянули всі – а таки дивина.
- То, синку, зовсім і не кров, а водичка,
Дажьбог умиває у ній своє личко,
Тому і червона зробилась вона.
А потім всміхнувся: - Бач, син вже почав.
Чого над цим думати довго й гадати?
Так Кловом і будем струмок називати…
І жарт той всім настрій одразу підняв.
Хоч жартом назвати то важко, напевно,
Бо ж «клов» по-слов’янськи і значить «вода».
Так хлопчик струмку тому назву і дав
Й вона збереглася з часів отих древніх.