Мій дідусь, Єгор Юхимович Кабаненко, народився 6 травня 1904 року. Кмітливий, швидкий, з гострим розумом, але ж із бідної родини. Подружився зі Степаном Бицаном із сусідньої Дяківки. Степан був сином управляючого у поміщика, який займався цукроварінням, бо найближчий цукровий завод був у Бурині, за декілька кілометрів від Дяківки. Батько Степана, Хома, був здоровенним чоловіком. Мав руде волосся, руки, мов кувалди і завжди захмарене обличчя. Його дуже боялися в селі, бо коли жінки під час збирання буряків хотіли взяти додому буряк і ховали в пазусі, то він силою витягав їх звідти. Але був дуже добрим господарем, був не бідним, любив чистоту і порядок, у нього навіть у сараях було вимазано і побілено, як у світлиці. Дружина Наталя в противагу йому була маленькою, ледве до плеча хазяїнові. Тиха, добра, але також побоювалася свого чоловіка. У них було два сини і дві доньки.

А от Єгор Юхимович, мій дідусь, мамин тато, мав на меті одружитися з гарною дівкою. Але ж бідний, хоч і розумний і роботящий. Так от одного разу він зі Степаном Хомичем приїхав до Дяківки. Це село знаходиться на високій горі, а всі колодязі збудовані далеко внизу, біля річечки. Бабуся казали, що в Дяківку ніхто з дівчат не хоче іти заміж, бо замучишся носити воду на коромислі, бо ж і для їжі, і для скотини, для прання – воду носили жінки з глибокого яру і взимку, і в осінь. Скільки разів на день треба було спуститись донизу і принести на коромислі воду…

Їде дідусь на возі з товаришем і розмовляє. Раптом бачить попереду струнку дівчину, тонесеньку, з довгими косами, що, вигинаючи стан змією, несе на коромислі воду. Дідусь ошелешено спитав у Степана, чия ж така красуня. А Степан сказав, що це його старша сестра Водя, Євдокія. Каже, що не хоче виходити ні за кого заміж, ніхто їй не подобається з тих, що сваталися. А там уже меншу Одарку сватають, так батько не віддає, поки не віддасть старшу, Водю. Єгор тихо спитав Степана, чи не посвататися йому, бо дуже запала в очі тоненька і струнка сестра товариша. Степан відповів, що батько із заможньої родини дочку тобі, біднякові, не віддасть. Єгор задумався і вирішив добитися свого, попросивши товариша посприяти йому у цій справі. Той погодився.

Приїхавши додому, розказав матусі про те, що вподобав бицанівську доньку і хоче засилати сватів. Олександра відмовляла сина, бо то, каже, багатії, а ти бідний і Хома не віддасть доньку за тебе. Мій дідусь мав такий характер, що перечити йому було неможливо і це викликало у нього ще більше бажання добитися свого. Він домовився зі сватами і ті поїхали до Дяківки. Не знаю, як і що вони говорили моєму прадідові, але меншу Одарку треба було віддавати і Євдокія уже перезріла дівка, то мій прадід Хома вирішив послати своїх сватів, подивитися, чим і як живе Єгорова родина. А мій дідусь підготувався до приїзду сватів і зовсім не хвилювався.

Сватів зустріли радо і показали льох, повітку з крупорушкою, хлів, де стояла корова з телятком, кури, гуси. А у коморі стояв ряд великих пузатих діжок, наповнених різним збіжжям – житом, пшеницею, ячменем, вівсом, гречкою, горохом, мукою і т.д. Свати доповіли моєму прадідові про бачене у Кабаненків і прадід Хома врешті згодився віддати старшу доньку Євдокію1897 року народження за Єгора Кабаненка, 1904 року народження.

Зіграли весілля, дали за Євдокією гарне придане, якого вистачило на багато років, і 14 жовтня 1924 року народилася у них перша донька Марія, моя матуся.

І вже коли я підросла, то бабуся Євдокія розповіла мені, як мій бідний дідусь Єгор перехитрив її батька, а мого багатого прадіда Хому Бицана.

Для збіжжя тоді робили діжки з дном, яке було піднято високо від землі, десь на 30-40 сантиметрів, щоби зерно не вбирало вологу знизу. Мій дідусь узяв діжки, перевернув їх догори дном і засипав оцю пустоту, висотою 30-40 сантиметрів, збіжжям.
І коли свати побачили, що у цього чоловіка стоять діжки, повністю наповнені збіжжям, то з радістю доповіли хазяїну, що його дочка за таким чоловіком буде жити у добрі та здоров’ї. А вже дідусь тим сватам і їсти і пити…

Ось таким хитрим макаром мій дідусь Єгор висватав у багача доньку, мою бабусю Євдокію, Водю. Мій дідусь був зростом нижчий від бабусі на півголови. Був горбоносим, з міцною статурою, широкоплечим, нагадував гриба-боровика, що міцно вріс у землю. Був хазяйновитим, працьовитим, хитрим і розумним. Умів дружити і вчив цьому нас. Казав, що не май сто рублів, а май сто друзів. Іще дуже гордився, що є українцем. І мені завжди казав, щоби я не змішувала свою чисту українську кров...

У його господарстві була крупорушка, були корови, вівці, свині, кури, гуси, качки. Він сам орав і сіяв на городі, мав золоті руки. Взимку завжди молотив у клуні, бо влітку не вистачало днів для цього.

Ось що про клуню нам часто розповідала матуся. Стіни клуні були плетеними з лози, щоби сіно, снопи із зерном провітрювалися і не пріли. А ще у клуні у відгородженому кутку одного часу були вівці. Один з моїх прародичів влітку вийшов уночі до вітру і заодно подивитися навколо. А спідні штани тоді носили дуже широкими і на мотузці. Дід вийшов, кахикнув, зняв штани і… Коли вранці знайшли мертвого діда, то у його штанях заплутався і також був мертвим вовк, який, напевне, ліз до кошари, а дід голосним кашлем його злякав і останній шлях вовка до спасіння був через дідові штани. Мабуть, вони обоє померли з переляку…

Життя давньої дідової клуні скінчилося 1 травня 1978 року, коли синок тітки Валі Олександр, у шестирічному віці взявши сірники, щось запалив під стіною. Вогонь потягло протягом всередину і отак ця історична будівля нашої родини, що звалася клунею, від малої шестирічної руки мого брата перестала існувати. Суха, мов порох, солома і сіно в одну мить спалахнули. Сашко з переляку забіг невідомо куди, а я з родичами тушили пожежу до приїзду пожежників. Пообпікали п’яти і були всі обсмалені і в сажі...

Найбільше тужив за клунею дідусь,бо він не уявляв собі життя без цієї необхідної для родини будівлі.