РОЗДІЛ-1. СИВА ДАВНИНА,

Село, аж сіпнулося наранок, як недобита курка після неочікуваної смерті, яка плигає по городу, харкаючи відрубаною горлянкою, та вганяє малих діток у страх, так, що у них сироти ідуть по тілу. Баби гуртувалися зграйкою біля криниці «на вуглі», якраз біля Чеберякової хати. Чоловіки з господ носа не витикали. А бабам що? Язик мотузкою не припнеш до лави, нате ж він і без кісток: шелестіли новою пліткою, ойкали, та айкали, потім розбігалися із повними відрами, наче зграйка, сполоханого грудкою землі, вороння…
Якби хто сказав, що Федір Чеберяк— « враг народу», ще вчора, то засміяли б та затюкали, наче плюгавого цуцика. Бо Чеберяки— рід дрєвній у Сірківці. Не були вони, як всі хліборобами, червоного жита сіяли мало, а дав Бог старому Платону, батькові Федоровому, руки золоті, то ж був і за теслю, і за столяра, і за бондара, і за різбляра . Ремісницькі здібності дали Чеберякам хату— ого-го-го! Вібудувалися швидко, днів за сім та поважними господарями на все село відбутися… Місили глину з соломою усію толокою… Одразу впадав у око заведений порядок: господарчі будівлі відгороджені від «чистого двору», у чистому дворі: хата, палісадник із розлогими кущами бузку, оксамитових чорнобривців, високих мальв і панського павичу, що завчасно насадила Платонова дружина—Єфимія…
Позаду хати та вишневого садочоку— господарчий двір: клуня, повітка, хлів для корви. Чисто, охайно, аж оку любо глянути... Як у людей... Жоден перехожий не сказже, що у Чеберяків кури у дворі гребуться.
Не одна сірківська дівчина шкодувала, що не вона володорка довгої, молочної хатини із червоними півниками на даху. Бо хіба ж то хата була? Палац! А в тому палаці—вселенський космос…У хаті народяться дітки, з неї підуть у світи шукати себе, поверталася у рідні стіни, щоб продовжити рід, а потім і до вирію відлетять— притуляться до поколінь предків Чеберяківсько роду у Вирії-Раю на тому світі… А білобока хата залишалася і берегтиме пам’ять про покоління, які надалі у ній житимуть…
Як зайдеш, то не лише білі, вишиті гладдю та хрестиком рушники, птахами дивними злітятали до людського ока, а й характерні для Подніпровщини пластичні мотиви іоніки, намистинки, « сухарики» . Так і хотілося доторкнутися рукою до різьблених одвірків . Уміло Платоном викохані кріселка, скриня, полиці біля божниці, посеред світлиці (колись ще у прадіда Платонового сам пан Гнида таку замовляв)— пофарбована синьою фарбою, дерев'яна канапа і ліжко, розмальоване диковинними квітами у спочивальні. Яка ж то щасливиця спатиме на ньому ? Це ж, як любитиме майбутню дружину Федір, якому, саме, і пора прийшла пару шукати, якщо сам у розмалював для своєї майбутньої коханої бильця білими і жовто-червоними квітами? У батька вчився ремеслу… Жили Чеберяки заробітками від ремісництва: чи віз, чи сани, чи ярма, чи меблі, чи хатнє начиння— переважно усе на замовлення односельців.
Федір чудний був: лагідний, як молоде теля, дзвінкий на голос, щирий на серце… Було, вилізе на дах, будинок долампічувати. Постукує молоточком по дерев"яній балці: зорі—між біляві кучері сиплються, місяць— у рота заглядає, а він батькову улюблену:
« Ой чий то Кінь стоїть
Що Сива Гривонька
Сподобалась мені
Сподобалась мені
Тая Дівчинонька
Не так та Дівчина
Як Біле Личенько
Подай же Дівчино
Подай же Гарная
На Коня Рученьку..."

І справді подала рученьку, довго чекати не примусила. Русява Фросина, на шість років старша за Федора, на парубка уваги не звертала, аж поки не зустрілися їх зацікавлені погляди на сіножаті, саме впору буяння пахучої трави, серед синіх сокирок, білої ромашки, гіркого полину і яскравого сонця. Зім"яв Федір Фросину, геть голісіньку, із пахучим сіном, у порубочому невгамовнім бажанні. Зацілував уста макові та груди, тугі диньки, на всеньке життя... Тієї осені і побралися… Навесні—Анна народилася , білява кучерявка , таткова улюблениця. Єдиначка…
Не від світу цього був Федір! Їй Богу, не від світа цього... Дуже вже розумний. Все « Кобзар» читав, книжки на ручні хрести та підсвічники у людей вимінював, замислений, а бувало, і грізний, як насуплена хмара перед грозою. Ходить. задумливо... Міркує—сам собі на умі, аж поки мала не здереться по батькових штанях та вишитій червоною-чорною ниткою сорочці, аж до сомої шиї. Тоді ставав, як тільки но відціджений коров'ячий сир: теплий і м'який. А вдачу до жінки мав таку, що, хоч бери, та й ліпи із ньго глиняні свистики, а потім на тому свистику грай.
Забрали Федора вночі. Сусідка, що принесла ранком молоко, застала сердешну Чеберячку-Єфимію, що скреготала зубами серед розртрощеного хатнього начіння. Мала онука верещала на печі, а Платон лежав мертвий на лаві, як ото якийсь святий:в білй сорочці та з такими блакитними очима, наче то дві волошки польові хтось поклав на обличчя та й лишив. Очі були розплющені. Живі іще... І небо над припічком мальване , і потрощені чобітьми ікони під його душею, яка, вже відлвтала до Вирію у справжнє
блакитне небо...
Фросина бігла степом, аж за Сірковий курган. Вила, як зранена вовчиця, зривала жмутки трави від злісті та опіків образи, від болю, від мацання енкаведешного... Кидала зім»ялу' траву в скіфських бабів- ідолів, аж поки у своєму безсиллі і люті сповзла по грудях кам'яної божині, і затихла у своїй печалі. Стала самостійна на довгих дванадцять років. Нишком голосила на горищі, ковтаючи, великі, як дніровські виноградини, розпачливі сльози, які ніхто ніколи не бачив. Хіба, широкий степ, де сива ковала укривала її зурочену долю, і чулося на праздники побіля Сіркового кургану:
-Ой Федоре, ФедорОчку,
притулюся до одвірочку.
передасть тобі звісточку
твоя дівочка..."
А до доньки лагідно, як пташка насвітанку після дощу, бриніла грайливою дитячою піснею:
- Ой, на горі гречка?
Біжить зайчик.
Він ніжками чеберяє!
Якби такі ніжки мала,
І я б ними чеберяла
Як … той… зайчик…
Як той за-й-чик... ЗАЙ-ЧИ-И-ИК!
Бо так вона із діда-прадіда повелося у Сірківці: коли добре— чи гульки, чи весілля справляють, чи дитину до хреста несуть, чи Паска, чи Зелені свята, чи, яке інше свято—співають. Коли погане—в армію проводжають, чи звістка сумна, чи настрій паршивий—співають… Ото тільки на похоронах і мовчали глухо...І коли стару Чеберячку ховали, і коли Фросина відійшла там, де новий початок світла зоріє голубими волошками.
______________________________________________________________________________________________________
РОЗДІЛ-2. ЛЯНКА.
_______________________________________________________________________
Федір Чеберяк воскрес у святу неділю сорок восьмого. Хату відімкнув своїми ключами. Хазяйським оком зміряв господу та й почав жити, як нічого й не було. Худий, із потьмянілим волоссям, яке стирчало на всі боки та нагадувало відквітлу кульбабу. Вже не такий, як раніше веселий і співучий— замкнутий і неговіркий—старий сивий дід. Та і був уже дідом, бо донька Анна уже на той час мала чоловіка, малих—Марічку та Оленку, власним трудом здобуту освіту повара.

Відкрив майстерню, і почав човгати рубанком по соснових дошках. Казали люди, що видно знала Фросина, що не дочекається чоловіка, а, може, поштою якось зв'язувалися ? Бог його зна… Тепер ця таємниця кане в лету. Чого старий Федір не розпитував нічого? Кожної суботи поспішав до церкви, коли уже можна було не зважати на політичні переконання, після церкви— на кладовище до Фросини, а по будням працював столяром у будівничій пригаді. Будь-яких соціальних контактів Федір намагався уникати, особливо близьких. А про те, щоб впусти у життя людей по-справжньому і зовсім не могло бути мови. Час спливав, як вода із річки Вовчої після паводків… Федір Чеберяк жив вовком-самітником, поки онука не вирішила будуватися на Чеберяківській землі, а на світ з'явилася Федору велику утіха—правнучка Лянка.

Цікавість дівчики до прадіда виростала так швидко, як виростає добре доглянута розсада у теплиці. Спочатку вона посміхнулася до нього із ліжечка, потім заагукала, пізніше схопила за носа манюсінькими пальчиками і попробувала, який дід насмак теплими устотами, які пахли молоком. Коли Федір підносив її тендітне тільце до обличчя, то мала виявляла неабияку цікавість до старого. Здавалося, що Лянка слухає з усіх оточуючих прадіда найуважніше. У рік—тягнула Федора Чеберяка за палець погуляти, у три— читала з ним казки, у п'ять — співала пісень українських … Федір Чебаряк почав відтавати від криги сердешних думок, про, які ніхто і не відав.

Дуже вже любив притулити правнуку до себе і лоскотати за боки, примовляючи: « Ой, на горі жито, сидить зайчик, він ніжками чеберяє…». А та заливалася сміхом і гоцала на дідових руках так, що місця було мало у двох хатах зразу, які притулилися поруч. Одна—стара, Чеберякова, друга—нова, вибудувана із силікатної цегли і шиферною, лискучою покрівлею—у якій жила онука Марічка з чоловіком і малою.

—А цьо у тебе три палсі злослись?— не вимовляючи усіх буков,— питалася мала у прадіда. Федір чесав потилицю і починав про природу, про степ, про те, як вовчиця рила для майбутніх вовченят глибоку нору, а їй в обличчя бризнув струмінь джерельної води і відтоді почала життя колись повновода річка Вавча, яка текла Диким Полем. Лянка відволікалася, але питання, чому у діда Фєді зрослись пальці на руці, хвилювало її не менше , чим хвилювали цікаві оповідки про сиву давнину, сусідське цуценя—Пальма та дефіцитні іграшки.

—А де твоя дєд Фєдя жінка?—спиталася уже трохи старшою, бовтаючи ногами у зморщених на колінках,
бавовняних колготах червоного кольору.
— У Вирій полетіла. Як пташка-журавель—пурх—і в небі!—намагався дохідливими словами пояснити прадід.
—І со?
— Тепел там живе?
—Літає.
—А то не больно там жить?
—Ні, не больно. Давай, Лянцю, не збивай мене з толку. Ти ото кого хочеш затуркаєш. Пішли краще книжку тобі почитаю—намагався відбитися від серйозних питань Федір. Так у взаємній симпатії проходили дні Федора Чеберяка і цікавиці- Лянки.

Мала не вилазила із прадідової хати… А чого звідти іти? Хоч і підросла, а цікавості менше не стало. Прадід Федя— добрий! Прибіжиш до нього, а він тобі, аж цілого карбованця, а то й два-три, дрібними копійками насипе у рожеві жмені. Це ж яка радість величезна! Біжить чимдуж у магазин « Дитячий Світ», що у Сірківці уже відкрили. Купляє альбоми, олівці, книжки цікаві, а наостанок і « Ескімо» у лискучій обгортці з київськими каштанами. Смачне—не одірвати! «От виросту,—думала собі,—у Києві жити буду! Вирішила, як крапку над літерою «і» поставила.

Повернеться до прадідової хати—тягне відро із водою від колонки. Виприбирує. Дере-дере поли дубові, аж поки Федір не спинить. Принесе винограда мускатного із садочку та й стане Лянку пригощати. Сонце—у кучері Лянці світить, місяця—у очі васильково-зелені заглядає…

Одного разу при такій помочі першокласниця Лянка залізла за божник із двома красивезними, таємничими іконами. Мац- мац рукою, аж рожева рожа у віконо увіткнулася, а за божником— книжка. Якась чудна, зшита товстою, шовковою ниткою, де олівцем, де чорнилами, де шариковую ручкою пописано, наче, як вона у школі, в «Прописі» літери обводила, так і в книжці —поверх олівця жива фарба лягає:

"…Бо це ж, либонь, позавтра буде місяць,
Як у дому нема скоринки хліба".
Заплакала, схилилась до дитини...

""""""""""""""""""""
Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава.
Розрив-трава високо росте,
Розірвала ночі і дні.
Перше були вони як крила ластівки:
Верх чорний, спід білий, а крило одно.
Тепер вони як розламаний камінь –
Колють і ранять, ладо моє.

І карлючки внизу: В.С... Далі— нерозбірливо було…
Аж завмерла із книжкою- самошиткою у руках на вирізьбленому ще прапрадідовім стільцеві, під яким валявся забутий віник. І читалося, і читалося, несамовито, по-дитячому сприймалося, а багато і не розумілося. Стояла Лянка, як заворожена на стільці посеред старої, Бог знає якого року побудованої хати, аж тут дід Фєдя:
— Ти що ото робиш? І схолов… Похитнувся, як стовпчик до одвірка. Може, б і матюк якийсь з губів пошерхлих злетів... Але— ні… Федір Чеберяк на таке нездатний, щоб правнучку ображати. Тільки сірий став, як стара незапалювана свічка на божнику...

—Це ти писав?— Лянка до діда. Той супиться, як темна хмара перед грозою, книжечку забрав тай почалапав до коридорчика. Там драбина на горіще—поліз ховати, там де царські гроші з Катериною Великою, Миколаєм, кєрєнки і одна золота монета із двухголовим орлом, аж за під самою стіною, де стара курадза складена. А що ж Лякка знає—не маленька. Про ті скарби ні мати, ні баба не знають, а Лянка знає, бо уміє прадідові таємниці берегти.
—Дєд Фєдя, а хто то написа? Шо то за книжка—невгамовувалася дівчинка.
—Людина одна хароша писала,—зам'ялася дід. Работали разом колись… Не нужно воно тобі те—глипнув на Лянку не стільки розсерджено, стільки—стривожено.
—Не кажи нікому Уляно, бо велика біда станеться. Чуєш дитино? Поклянись отут мені зараз перед іконами! Шоб мовчала мені! Очі твої не бачили, вуха нічого не чули та і не було тут ні кижки, ні разговорів оцих ненужних… Нічого не було!
Лянка на Бога глянула—перехрестилася(дід навчив) та й забула. А тільки з того часу завела собі схожу книжечку, перерізавши шкільний зошит напополам і писала там свої перші заримовки у прадідовій,затишній хаті, а потім читала діду. Той підправляв щось у книжечці. Казав:" Ну, давай почитай мені, як у тєатрі." Лянка підіймала руку до скроні, як спаравжня артистка і натхнено-журливо починала:

чи на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні.
заглядає тиші давній в очі,
війкою-завійкою лоскоче.
сон-трава на білім підвіконні,
сон-трава на битім підвіконні…
де роки, як коні на припоні…
б’ють хвилини, мов літа рахують,
і на спогад зранений полюють.
тут ось, на дідівськім підвіконні,
де на сон, чи на сумне осоння
сон-трава стоїть на підвіконні...


РОЗДІЛ-3. СТАРІСТЬ.
_______________________________________________________________________
—Зовсім здурів дід Федя!—запричитала Марійка, Ляньчина мати уранці в неділю,— Пішла, понесла йому вареників з вишнею і борщ, а він і дивитися не став!
—Чого?—запитався здивовано Микола, Ляньчин тато.
—Ти собі тільки представ! Каже, що ми отравить його хочемо!
—Тю!—трохи не поперхнувся свіжим борщем, який весело тьопав із білого полумиска.
—Іди Лянко, однеси ти! Начорта нам його хата здалась! Наче у нас своєї не має! Правда кажуть, що на старість усі мозги висихають! Жениться вздумав! Де-в'нос-то год! Дев'яносто ! А він жениться!—репетувала, як різана у дворі під старою абрикосою.

Ота вічна проблема української родини—нездорово сваритися за батьківський спадок, мабуть, дошкулила не одному поколінню. Тому розумні батьки зазвичай ділили усе порівну, щоб нікого з дітей після смерті не образити і гризні не наробити.
—Піди… Піди, Ляньцю, хай, може, що поїсть… Та й збирається кудись швендяти! Напросися з ним у гості! Хоч знатимемо, що за баба і звідкіля вітер дує—намовляла матір Лянку.
Дід Фєдя зустрів Лянку у картатому піджаку і білій праздниковій сорочці. Такий собі, швидкий і веселий, наче стара іграшка-потяг, яку недавно зарядили новою батарейкою. Лянку узяв, не відмовив правнучці улюбленій.

Баба була низька і якась дуже неохайна, як здалося малій. Трепетливо бігала навколо прадіда, підставляла під носа смажені котлети, копчену ковбасу до чарки горілки, а Ляньці підливала лимонад « Буратіно». В гостинець з собою— солодкі вафлі « Артек». Наклала Лянці у торбинку купу яскравих, різнокольорових клаптиків лялькам на сукні. Лянька роздивлялася те добро, а прадід говорив, трохи захмеліло, схиливши голову до столу, бо пив рідко, хіба чарку-другу—на свята:
—Ти не ображайся на мене, не можу я Фросину забути і все тут. Присниться— манить до себе, наче, як жива! Каже: «Іди до мене мій Чеберяйчику! Тут вільно душенці! Всім вільно, хто на людському горі за життя не наживався!» І дивиться на мене довго і пронизливо, так, як отоді, коли побралися. Сонце—у косу заглядає, місяць—в очах світиться... Не получиться у нас.
Чесав свою голову, біляву кульбабу, зрощимися пальцями.

Про те скоро і забули, бо відписав Федір Чеберяк хату своїй дочці-єдиначці і став швидко здавати. Зовсім охляв, з оличчя став схожим на висушений гриб на лісовій, позбиткованій зимоє, безсніжній галявині. Всох, чи від життя, чи від яскравого сонця, що це життя василькове живить.

У Лянки школа почалася, а прадіда, оглухлого та з отим, як казили батьки, старечим ... забрала донька.
Бувало приходила Анна, баба Ляньчина, у гості та жалілась Марійці:
—Таке важке… Поки до туалєта дотяну... Ото уже і горшок зробили. У стульці пропиляли дірку. Тільки ж у хаті вонище… Ой, якби ти знала... Уже одгородили, а воно всеодно не те… Старість—не радість!

Лянку тепер до баби в гості не ходила, бо Марічка не пускала. А що робить малій дитині, якщо там уже смерть у клямку стукає. Але смерть чогось не квапилася… Федір Чеберяк іще чотири роки пролежав у доньчиній садибі… Один раз Лянка побачила, як баба з матюками тягнула діда Фєдю на горшок і вжахнулася, бо баба підняла руку із усієї сили-силенної ляснула батька по спині!
— Сил у мене на тебе нема! Та коли ти здохнеш уже!

Це вже тоді, як Лянка виросте—згадає, що бабу так само проклинатимуть лежачу. На кожну силу у житті завжди знайдеться інша... Все заподіяне зло повернаться бумерангом, може, болячкою, може, самотністю, може, втратою найріднішої людини, а може, і тим і другим, і третім одразу. Ніхто не знає, що його завтра очікує—чи сума, чи тюрма… Може, тому і говорять, що годі людину зрозуміти, поки у її шкурі не поживеш, її ситуацію життєву на себе приміряєш…

—Піди Лянко—покорми, може, у тебе шось візьме—казала баба—у мене, геть, нічого не бере з рук. Лянка підходила до прадіда і той оживав. І так здавалося, наче не Лянка мало років мала, а прадід став, менший за неї у мільйони разів— зорів ніжним, прозорим, дитячим, безпомічним поглядом, як відмираюча тмяна зірка. А що ж тут зробиш? Старість— пора квіточок колючих... Жінка вона, хоч і передбачувана але жорстока…

РОЗДІЛ- 4- ПРОЩАННЯ.
_______________________________________________________________________
—Сідай, сідай, Ляночко—заворушився старий у ліжку, наче і не було тих чотирьох років, які випали із їхньої заговореної небом дружби.
—Як ти тут поживаєш, дєд Федя?—примостилася на ліжку Лянка коло прадіда і принишкла, як мишка.
—Та нічого, Ляночко… Потихеньку… Пора мені. Скоро у Вирій летіти буду. Як пролітатиму, махну тобі журавлиним крилом, а ти знай, шо то я тебе бережу.
—Та шо ти, дід Федя, таке мелеш! Баба Аня он казала, шо ти нас усіх переживеш!
—Та то таке… Це тобі ось... Згодиться…—протягнув акуратно щось загорнуте у стару, помережену дрібними квітами наволочку. Лянка розкрила і трохи не зойкнула. Там була книжечка потерта із віршами, яку колись знайшла за божником і золота монета з Миколою другим. Хотіла була відмовитися, але стільки радості зустріла у прадідовому погляді, що і при нормальному його житті не бачила, а дід із придихом продовжував та, мабуть, було важко дихати старому, бо говорив із свистом і задишкою.
—Я вже старе луб'я , онучко, а тобі жить… Помниш, питалася, то я тобі розкажу, а ти тільки не перебивай…І нікому таємниці моєї не видавай. А Лянка і не збиралася. Ковдру на ліжку чогось поправляла, якось несвідомо, хотіла затишку для діда Фєді, а він хоч важко, а говорив:
—То був час, коли забирали усіх без розбору. І мене забрали… А за що? І сам не розумію. Чи бомагу, хто на мене написав? Пригадую—біг швиденько повз вугол, а там мужики зібралися—шепочуться про щось, а я бігом, бо у справах… Аж тут один: « Правда, Федька?». А я йому похапцем, бо ж справи хазяйські самі робиться не будуть, кажу: « Правда, правда…» Та й далі скоріш собі чимчикую. Другого ранку мене і забрали.
Лянка, аж рота розкрила і скоріш:
—Хто?
—Хто? Комуняки… Хто ж іще нашій пшеничці жити забороняв? Вони ж… Кляті… Пам'ятаю , довго зо мною намучилися, а таки, як шкіру наживо ножом із пальців зняли,
то дерев'яні плоскогубці на руку оділи, так я ото, онучко з ними і зжився. Обвинили мене у тому, шо проти голуду я був, чи шо… Так, а як не проти голоду, як без хліба ж усі вимерли б… А скільки вимерло? І дядька цього, який вірші писав, живцем спалили… Теж він проти голоду був… Харашо писав. Бувало, у шлунку пусто, ноги не носять, а сон не йде, а він нам із старого, із нового читає… А ми слухаєм людину тямущу… Тільки й зосталося, шо книжечка оця. Може, виростеш, та розшукаєш родичів, чи народу нашому згодиться та й надрукувать, а то й не знає ніхто… Час він міняється, як і влада….
Та й затих старий Федір Чеберяк, як бронзова лялька на дерев'яному ліжку, чи життя висосало, чи сонце яскраве, що це життя розлого-квітуче живить.

З того часу, як полетів старий Федір Чеберяк у Вирій, Лянка комуністів зненавиділа, попри те, що дід рідний по батькові пройшов усю Вітчизняну, був комуністом, а потім повернувся і помер від горілки, раніше чим прадід її. Що Лянці до цього? Вона того не знає, який той був, а прадід Фєдя—добрий за вдачею. Скільки усього приємно у долю її приніс, навіть, віконниці і двері на новій хату вичаклував. Пам'ятала добре, як у жовтенята приймали—усіх гамузом, навіть, останніх двієчників, як у піонери—так само. Як уже Черненко помер—у школі в коридор постамент з Леніним витягли, поряд портрет тільки представившогося. Усі удуть у школі, наче, якась величезна біда, а батько налаштовує вдома радіоприймач на хвилю « Свобода» та слухає нишком… Так той радіоприймач і в «путч» налаштовували, коли мати із вереском прибігла із поганою новиною: « Ой, Миколко, нас же до списку у міліцію внесли! Мене один з батьків мого учня попередив. Наче, багато балакаємо!» Слава Богу минув той «путч», як невиправний шторм в океані, а Лянка уже доросла стала. Одним словом—студентка. В косах русявих—місяць, в очі василькові—сонце заглядає.

______________________________________________________________________________________________________
РОЗДІЛ-5- КРОВООБІГ.

Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк) сиділа у своєму кабінеті Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова із величезною втомою у ногах, а ще більшою у думці. Операція, наче ж і вдало пройшла… Не йшов із думки хворий— Павло Олексійович Лесик, професор філологічних наук Київського Університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Старенький, сивий дідок до якого вона ненароком зайшла у палату, як черговий лікар, поцікавитися, чи все нормально і, чи не має скарг до обслуговуючого персоналу. Скарг не виявилося, а на білій, ще совдеповській тумбочці уздрілася книжка з рукописними поезією. Вона ще тоді жартома сказала:
— О, бачу, не нудьгуєте, пане хворий! Що це у Вас? Можна—спиталася інтелігентно, вказуючи на милу книжку у сірому, ручному переплетенні.
—Звичайно можна—посміхнувся професор.
Уляна Миколаївна почала читати і її вираз обличчя враз змінилося із веселого на дивно-зацікавлене. Тихо запиталася, відірвавши очі від книжечки:
—Звідки це у Вас, пане… Павле Олексійовичу?
—О, пані лікарко! Це давнє захоплення—розшифровувати древні манускрипти нашого прихованого часу. Цей рукопис чудом зберігся і був переданий мені родичами так званого Василя Микитовича Скрипки, професора Криворізького педагогічного університету, якого не минув ГУЛАГ, а опісля і впродовж праці на теренах вразумлєнія педагогічного птаства і спокійна, дякувати Богу, смерть. І по всім натякам стилю письма цей рукопис схожий на славнозвісний почерк усім відомого нам поета Василя Стуса. І я зараз над цим мудрую… Тому, пані лікарко, ви просто зобов'язання зберегти мені життя.
Уляна Миколаївна Романовська ( за прадідом Чеберяк), аж проясніла.
—Ви знаєте… У мене теж є щось подібне!
—Тобто?—зацікавився професор.
—Мій прадід, Федір, теж пройшов ГУЛАГ і залишив мені, ще коли я була дитиною рукописну книжечку із віршами. Я намагалася сама знайти автора, але, нажаль, мої дослідження не пішли за межі Гугла. Одне я можу сказати із впевненістю, що це не Василь Стус, бо за всіма датами, роками і обставинами Стус надто пізніший, чим те, що є у моєму рукописі.
Наступного ранку Уляна Миколаївна знайшла на балконі поміж кипою дитячих списаних зошитів і старою консервацією маленьку, затерту рукописну книжечку, що досталася у спадок від прадіда Федора і терміново доправила її до палати хворого професора. Той довго вивчав, порпався у своїх записах, здивовано посміхався, але вирок не поспішав виносити. Скоро і прийшов день оперативного втручання. І ось зараз, коли складна операція пройшла вдало, лікарка і справді відчула себе втомленою, але щасливою. Коли вискочила на подвір'я коло стаціонару була весела і цілком собою задоволена: « Павло Олексійович Лесик має можливість прожити іще довго на цьому світі! І вона, таки, має до цього суттєву присутність!"--майнула думка. Аж тут у сумочці заворушився смартфон, бо, певно, після операції не зняла із віброрежиму. « Син, син... Андрійко телефонує! Мабуть, хоче приїхати… Дружина Настя—не годує.»— пролунало у голові.
—Ало, синочок! Слухаю тебе?
—Мам! Настя народила! Хлопчик! Три п’ятсот—вага! Зріст п'ятдесят два сантиметра!
—Як народила? Їй же ще, майже, три неділі ходити!
—А так! Я завжди казав, що ваші медицинські штучки ні до чого, коли розвивається вагітність! Усе нормально, мам! Де́в'ять і десять по шкалі апгар! У мене син, мамо! А ти бабця! Чуєш, ти молода бабця—лунали із телефону радісні викрики Андрія.

На виписці, що не забарилася, син Андрій гордо підносив до матері, Уляни Миколаївни Романовської, лікарки Київського інституту серцево-судинної хірургії ім. Миколи Амосова, малесенький згорточок. Уляна Миколаївна акуратно відкрила блакитний, шовковий конверт і, аж здригнулася від несподіванки. На неї дивилися такі ж самі василькові очі, як і у прадіда Федора, сповнені глибокої ніжності і неприхованої василькового блаженства.
—Вилитий!—промовила і трохи не присіла на євро плитку, якою щедро було устелено грішну землю перед родильним будинком.
—Я? Я!—не вгамовувався син.
—Та ти, звичайно… І Настин носик, і посмішка, наче, моя. А тільки, усе ж вилитий прапарапрадід твій—Федір Чеберяк! У волоссі білявому—місяць, у очі василькові—сонце заглядає.
—А у нас Федір народився! Федір! Чуєте! Ти ж не проти, Настю? Так і назвемо!—невгавався Андрійко, зачіпаючи перехожих по доріжці до машини. Ті милостиво одарювали щасливу процесію прихильними усмішками, бо, у всі віки народження дитини—велика утіха для усього великого українського роду, як свіжа, тільки розквітла мальва, що увесь свій вік буде дарувати людям свою яскраву красу і свою вперту, молоду силу.

______________________________________________________________________________________________________ РОЗДІЛ - 6. САМІ В СЕБІ- РІД.

Андрійкова дружина—Настя була цікавезною київською панянкою— загадковою, інтелігентною і трошечки філігарною у сприйманні світу, як складна, поезія містифікації. Вчилася на факультеті філології . Академ поки не брала та, мабуть, таки прийдеться... Дівчина горда з русявим, довгим волоссям, з витонченими рисами обличчя, заглиблена у зразкові медитації, де сама в в себе... Молодята жили неподалік матері. Уляни Миколоївни Романовської ( по крові Чеберяк.) із великою радістю кидалася на допомогу молодій родині. Маленький Федір був голосистий, тому часом, коли невістці треба було до університету, а новоспечена баба мала вільний час і могла посидіти з внуком, який звеселяв її своїм шовковим голосом і не давав сумувати.

Одного разу, коли Настя повернулася за дитиною, побачила, на кухонному столі стареньку рукописну книжечку і захопила її разом з перекусом після студентського будня: філіжанкою чаю з молоком і запашним круасаном. Із великою цікавістю всілася за барну стійку сучасної, тільки відремонтованій кухні.
—О, Свідзінський!— дзвінко вигукнула.
—Хто?— здивовано підняла голову Уляна Миколаївна очі від сотейника із першою кашею для малого Федірка.
—Володимир Свідзінський!— без тіні вагання виголосила невістка, гортаючи стареньку самошитку.
—Звідки ти, доню, знаєш?—насторожилася Уляна Миколаївна. Надто часто останнім часом доля-ворожка в плямах рудої фарби, барвила її будні новими несподіванками.
—Люблю Свідзинського!—невгамовувалася Настя. Колись він допоміг мені пережити лихі часи. Схоже на заглиблення в біль і винесення на поверхню в красивих образах. Наприклад оцей:

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

Настя читала так заворожено втягуючись голосом у текст, наче медитувала. І Уляна Миколаївна за інших обставин, звичайно, б звернула увагу на «лихі часи», які прийшлось пережити її невістці, але не зараз... А Настя не зупинялась:
— Мені він здається особливим! Одного разу розмістила на сторінці фейсбуку цей вірш, як улюблений, а мені написала одна дівчинка, що досліджувала свої родові корені і відкопала те, що Свідзинський її родич, але у сім»ї не любили про це говорити—невгавала Настя.

Звідки Настя така розумна і тонкострунна душею взялася? Сам Бог тільки і відає!

Уляна Миколаївна скоріш здавши зміну із внуком, заглибилася в інтернет вивчати цікаві факти про Володимира Свідзінського. Тому, коли настала зустріч із професором Лесиком, Уляна Миколаївна була цілком готова до будь- якої інформації.

—Так. Ваша Настя цілком може бути права!—засвідчив профессор, з яким невдовзі була організована зустріч..
—Розумієте, це моє давнє хобі—відшуковувати і розшифровути незвідані факти українського письма, але я—аматор, самоук… За стилем письма, глибоким нашаруванням у віршах від лексики до наповнення, ривкого занурення у себе і медитації—цілком те. Людина писала і говорила, що слово може бути поза епохою. Навіть, ті біографічні дані цілком співпадують. Припустимо... Обставини змусили зустрітися вашого прадіда з поетом? Невідомі дві смерть Володимира Свідзінського—спалення у с. Непокритому, чи смерть у селі Батурки Уразівського району Курської області—це ще лишається питанням… А от де вони зустрілися? І як могли попасти старі поезії, і хай, навіть, нові,—це ще більше питання… Тобто одне з двох, або Свідзінський був заточений, аж у Росію, або вони зустрілися перед спалюванням.... Адже, цілком, можливо, що книжечка якимсь чином досталася у спадок іншому полоненому, а далі репресованому… Там могли записуватися твори різних авторів. Нагадує—«Медозбір» за стилем, але наполягати на те, що це, саме, Свідзінській? Це вже зібрано із поезій, які витягнуті із-за кордону… Цілком можливо, що знаходитимуть у книжеці і його невідомі…

Молоде покоління—має сенс бути престижнішим за нас! Ваша Настя— молодець! Треба показати це Елеонорі… Замовк… Попрощався… Залишив букет рожевих троянд на столі лікарки. Обоє були збентежені і, здавалося, щасливі, спантеличені новим світлом незвіданого. Кожне відкриття нового вірша—велечезний скарб… А якщо це і справді Свідзінський? У кожного в грудях билася своя правда...

Уляна Миколаївна Романчук у глибокому задумі блукала по занімілій квартирі. Як так може бути? По яких світах таскало її прадіда Федора? Звідки він приніс ту книжечку з Харківської області, чи з Колими? Адже, вона нічого не знає і зараз пиляла свою совість, наче напильником: " Чого не стало розуму запитатися конкретніше у діда Федор? Як воно було насправді? Чого була така мала? Чого така несмілива? Чому людина завжди шукає у собі причини від того, що неспроможна бути найкращим пророком, найцілющим лікарем, найсильнішим провидцем? Витягла з альбому світлину прадіда. Білява кульбаба на голові, сонце—у очі заглядає, місяць крізь серце розрізає! Аж жахнулася…
—Що ж це мені? Чи з глузду їду? Прадід, наче, говорив: « Смерть, ясно, жінка, наче передбачувана, але жорстока… Смерть—тільки початок. Наснилося мені... Інше—тото бажання жити. Не бійтесь!».

Відняла фото від обличчя, глянула на малого Федірка—сонце у очі заглядає, місяць у кучері біляві сиплеться... Вилитий тобі прадід Фєдя і все! Бабі дулі крутить, а любові—через край великого серця. І все—до людей!
— Що, наш малий, Чеберяйчику? Посміхаєшся уже? Час прийшов! І і чомусь, незрозуміло , милуючись красою немовля заспівала дитячу пісеньку, яку колись співала її прабаба Фросина, а потім баба Анна, а потім мама Марійка, а потім вона, Лянка, а тепер буде співати Настя:

« Ой на горі жито, сидить, зайчик,
він ніжками чеберяє.
якби такі ніжки мала
і я б ними чеберяла,
як той зайчик,
як той зайчик..

Сіла і задумалася: « Як то воно таке може статися? Носило- носило старого по світах і в усе єдине переплелося—тут тобі і дід Фєдя, тут тобі і Сірківка рідна, тут тобі і Київ, тут тобі і Свідзінський.. Чи Бог Сам знає, який каторжник, чи полонений, який ту книжку заніс? Тут тобі і мій улюблений Василь Стус, якому все це якось боліло, якого ти Лянко, трепетна дитино, у одинодцятому класі по селу декламуванням розносила:

"У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней, В полі синьому, як льон.
А в цілому полі синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі синьому, як льон."

А ще голос Пророка Фєдора: « Чого, Лянко не пишеш? Я ж казав, що Бог дав, тільки він і відійме…» Стерепенулась… « Чого ж я раніше не писала? Відкрила ворд… Написалося: « Че-бе-ряй-чи-ки" Розділ перший. Своїм рідним—присвячую.»

Промайнула спрагла думка: "Якщо погано напишу, суспільство нічого не втратить, а, як добре, то згадуватиме про прадіда усенька вічність» І гірко-гірко заплакала, наче сам Чеберяковський рід погладив її, Уляну Миколаївну, по голові: « Усе буде добре, Ляночко! Пиши.» Пролетіла серпнева стигла зоря, сіла на повіки, бо вже серпень йшов, вже на осінь з багряною, пахучою айстрою, мускатним виноградом, яким колись пригощав прадід Фєдір Чеберяк і солодким соком кавуна хвилини мірялось...

Юлія Івченко. Серпень 2006- 2021р. У творі " Чеберяйчики " використоно поезії Володимира Свідзінського, Василя Стуса, дитяча, народна пісня " Чеберяйчики", власне.

( Кому чого не вистачає--говоріть!)