коли спадала докучлива спека, вони їхали на велосипедах,
вітер сміливо ворушить її русяве волосся і білу футболку,
яку вона не задумуючись обрала із його холостяцького намету,
з якої не буде кращого толку, щоб обіймати її досконале тіло.
між ними — незнанні планети, між ними червоні — ранети.

вона гукає:
— Гей, доганяй, бо я буду швидша! я буду вільніша!
на них заздрісно дивляться перехожі, серпневі квіти і діти у візочках,
потім вона під вечір буде для нього складати розкішні вірші
та замикати усі перспективи його бізнесу на сріблясті замочки,
поки він стане зовсім спокійним і сірі дрібниці залишить.

він буде трохи бурчати:
— Ти б привела своє життя до ладу:
файли у ноутбуці, думки у мізках та книги розкидані на столі…
він, мабуть, не знає, що вона тоді зовсім не зможе нічого писати,
навіть, про те, як у нього досі веселий протяг гуляє у голові,
навіть, про те, як нього найкраще вдаються дотепні жарти.

потім вони сидітимуть на балконі, коли вже поснуть сусіди,
вона, майже, палитиме сигарету і дивитиметься, як падає з неба зірка,
подумає, що за зіркою чимдуж можна майнути скорпіоновим слідом,
поки вона назавжди у осінь холодну хвостом яскравим не зникла.
поки її жіноча свобода ще вільно дихає розпашілим літом.

ранком вона причинить двері, забувши босоніжки і свою писанину,
тихо, навшпиньках, вдихне свіжий ранок і загадково всміхнеться…
просто, вона любить з оцього життя обривати свою цілющу ожину…
просто, вона не хоче, щоб її зливи приправляли чилійським перцем.
просто вона не мріяла задихатися без повітря, як мертва рибина.

він побачить її забуті речі, може, навіть стривожено обізветься,
далі буде ще цілу вічність втішатися думкою
—Вона до нього іще повернеться …
хоча б в одинокий вечір міцною самбукою...