ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
по твоїх ще гуркочуть потяги і спогади автомобільного літа,
ти знаєш, я у цій сумній суєті так і лишаюся незігріта.
діти? так… нас поєднкють лише неонові діти…

чорний кіт, у вазоні тобою колись подарована лаванда,
червона твоя краватка і на ній моя невідіпрана помада,
я себе інколи заспокоюю:
—Ти не маєш наді мною ніякої влади!
згадую, як ти казав про мене, що диявол носить сміливе Прадо,
але ти помилявся… я так і не навчилась давати ради
нотаткам старих віршів, що лишились на добру згадку.

чорний кіт треться об ногу, муркоче... мов заспокійливе,
лаванда пахне лавандою і обсипається на обличчя килима,
дітей ми досі, неначе останні дурні, все ділимо, ділимо, ділимо,
зачиняємося один від одного метушнею міських запливів,
наче вередливі діти на двох розламуємо шоколадку.

хоч страшно жити, я ще міцніше тримаю мікрофонні зорі,
хоч важко, але тримаю, щоб не стало устам прозорим схололо.
я стала трохи черствіша, але всеодно клубок підступає до горла,
коли розумію, що самі собі отруїли свою розтанцьовану баркаролу,
а те, що заплачу побачить лиш твоя у помаді червона краватка.

ну як ти там? що ти думаєш, мій колишній?
по моїх дотичних словах вже відплакали зрілі вишні,
по твоїх ще гудуть поїзди і спогади автомобільного літа,
ти знаєш, я у цій сумній суєті так і лишаюся незігріта…
діти? так… нас поєднкють лише неонові діти…