Зоря вечірня встигла вже зайти.
Червоний місяць видерся на стріху,
Вдивлявся пильно у долину тиху,
Задумавшись: чи трохи посвітить,
Чи знову закотитися і спати.
В селі потроху гамір затихав,
Хоча у такий час ніхто не спав,
Старалися роботу доробляти.
Завели пісні жаби на ставу
Так голосно, аж попід лісом чути.
Собаки озивались… та не люто,
А так, мов мали забавку нову.
На луках коні паслись в табуні.
Понад водою вогнище горіло.
Навколо нього пастушки сиділи,
Адже вони сьогодні у нічній.
Десь поза лісом гримало бува
І блискавиці небо осявали.
Але гроза відходила помалу,
Отож страху ніхто не відчував.
Горішки гризли, що сьогодні вдень
У лісі під ліщиною набрали.
Пусті шкарлупки в вогнище кидали,
Ліниво позираючи лишень.
Сиділи мовчки, хрускіт лише чуть,
Як зі шкарлупи зерня добували.
Але, здавалось, миті лиш чекали,
Коли питання вірне віднайдуть,
Аби з усіх боків обговорити.
Тут обізвався меншенький Андрій:
- А знаєте, казав мені дід мій,
Коли у небі почина гриміти,
То бог Перун розлущує горіх.
Оце неначе як і ми із вами.
Але горіх його не такий са́мий.
Ніхто з людей і зрушити б не зміг.
Як він розлущить – то вода тече
Дощем на землю з однієї шкарлупи,
А з другої вогонь у землю лупить.
То блискавка… - А я от чув іще,-
Озвавсь Петро, - що, як гроза надходить,
Ховатись завше під ліщину слід.
Розповідав мені також мій дід,
Звідкіль таке припущення походить.
Колись диявол з Богом сперечавсь,
Казав Йому: «Я можу так сховатись,
Що будеш ти за мною вік ганятись,
Не зможеш вбити, як би не старавсь!»
А Бог йому: « Усе одно знайду
І вб’ю!» «А я сховаюся під людину!
Уб’єш мене – вона також загине!»
«Нічого, я поправлю ту біду.
Уб’ю її й небесне царство дам,
Але й тебе не залишу́ живого!»
І став тоді казати чорт до Бога,
Що зможе він сховатись там чи там.
Усе, що знав, вже перерахував.
Одну ліщину лиш забув згадати.
Тож блискавка скрізь може попадати,
Де би диявол схованки шукав.
Окрім ліщини – в неї не влуча,
Бо чорт під нею схованки не має.
Я от в кишені гілочку тримаю,
Так мій дідусь мене тоді повчав.
- А я чув, - одізвавсь іще один,-
Що то архангел Михаїл метає
Ті блискавиці. І, коли влучає
У дерево якесь, то, значить, він
Таки чортяку в схованці дістав.
Як дерево якесь вогнем палає,
То там чортяка в тім вогні конає.
А про ліщину я таке не знав.
Степан найстарший мудро обізвавсь:
- Горіхи, кажуть – то велика сила.
Не випадково в церкві їх святили,
Тому і Спас Горіховим назвавсь.
Казала бабця, що колись було,
Як перед Спасом за горіхи брались,
До лісу найстаріша посилалась.
Увечері стрічали всім селом.
І скільки з лісу принесе ота
Горіхів – то від того й міру брали
І, доки більш того не назбирали,
Із лісу хай ніхто не поверта.
- А я от, хлопці, про ліщину чув
Історію одну смішну від тата.
Як хочете, то можу розказати?!
- Давай, давай! – хор голосів загув.
- Жив чоловік із жінкою в селі
І мали одного надію-сина.
Раділи: коли виросте дитина,
То буде працювати на землі.
І їх догляне в старості самих.
Вони ж тоді, нарешті, відпочинуть.
Та час минув і виросла дитина…
Але чомусь не радує то їх.
Батькам нема спочинку день по дні,
А син проснеться близько до обіду,
Поїсть та й ляже на ряднині піде
На сонечку. Та й мріє в напівсні,
Як піде він до міста й під кущем
Знайде важку торбину з золотими…
Отак і жив із мріями отими.
Спав, їв… Батьки прожили трохи ще
Та і померли. Він лишивсь один.
Продав потроху, що батьки надбали,
Проїв всі гроші. Коли ж їх не стало,
Задумався: як далі буде він?
Аж бачить, як сусіди в ліс біжать
Та на зиму усе заготовляють:
Дрова несуть, усякий плід збирають.
Тож вирішив, що досить вже лежать.
Узяв лантух та і у ліс подавсь.
Блукав, поки ліщину не натрапив,
А там горіхів – устигай зривати.
Та він втомився, під кущем уклавсь,
Спочити трохи. Думає, лежить:
«От би горіхи як гарбуз родили.
Один зірвав і тиждень його б їли.
Не треба б було кожен день ходить».
Отак воно замріявся й заснув.
І сниться сон йому, що він, неначе,
Горіх у лісі, мов гарбуз набачив
І в місто із горіхом тим прибув.
Як про те диво слава поповзла,
То до царя одразу запросили.
За диво те півцарства зголосили.
Та він уперся, що ціна мала.
Давай все царство і не менш того!
Та ще й принцесу гарну на додачу.
Розгнівавсь цар, нахабство те побачив,
Як дзизне своїм посохом його…
Схопився хлопець, сон умить пропав.
Де він, що з ним зробилося – не знає.
На лобі гуля як горіх зростає,
Який йому на голову упав.
Сидить він, гуля усе більш стає,
І думає: то добре Бог ладнає,
Що як гарбуз горіх не виростає.
Бо, як торохне – то одразу вб’є.
Всі посміялись. Аж Мишко тоді
Сказав: - Я, хлопці, чув від свого тата…
Мене тоді раненько вклали спати,
А він із кумом за столом сидів.
Щось говорили стиха. Я не спав
Та до розмови тої дослухався.
Кум щось таке почув та розсміявся,
А тато голосніше мовить став:
- Не віриш? От, їй Богу, не брешу.
Мені Микита сам про те повідав.
Коротше, він почув від свого діда…
Не смійся, куме, я тебе прошу…
Так от, повідав, каже, йому дід,
Що гілочка ліщинова буває
Всі забаганки лю́дськії сповняє.
Але обов’язково знати слід,
Що гілочку ту легко не знайти.
Її в ніч на Купала слід шукати
І певний вона вигляд має мати –
Як вилочка – роздвоєна. Піти
Надумався Микита в темний ліс,
Бо ж дуже скарб знайти йому хотілось.
Діждався, коли й сонечко спустилось,
З собою лише ніж маленький ніс.
Приблизно знав куди потрібно йти,
Хоч уночі ліс вигляда інакше
Та ще ж і нечисть плута пам’ять вашу,
Старається подалі завести.
Іде Микита, від страху дрижить,
А навкруги щось шурхотить, лякає,
Над головою тінню пролітає.
Напевно, намагається вхопить.
Та шепотить Микита «Отче наш»
В надії захиститись від напасті
Та дивиться, щоб часом не упасти.
Де й молодецький подівавсь кураж.
Уже й не радий, що у ліс пішов
Та скарб знайти до відчаю хотілось.
Аж ось ліщина, накінець, зустрілась.
Він хутко навкруг неї обійшов,
Вдивляючись, руками гілки мацав,
Шукаючи єдину ту, яка
Дасть знати, як опиниться в руках.
Бо ж в темряві знайти – нелегка праця.
Обмацавши, поліз в гущавину,
Розсунув гілки…й раптом перед очі
З’явилося якесь страхіття ночі.
Мороз Микиті шкірою майнув.
Воно ж до нього лапи простягло,
Неначе намагалося вхопити.
Вогняні очі втупились в Микиту…
Очуняв він, як біг уже селом…
Мишко замовк, завмерли всі навкруг,
Із острахом у темінь позирали,
Немов якоїсь напасті чекали.
Здавалось, навіть, і вогонь притух.
Аж тут Степан найпершим одізвавсь:
- А як же чорт в ліщині міг сидіти?
- Та не казав, що то був чорт, Микита,
То він сову, напевно налякавсь.
Микита то вже потім зрозумів.
Та уночі вже не ходив до лісу,
Подумавши, що ну його до біса.
Без того скарбу вже б і так прожив.
Всі засміялись і страхи бігом
Пропали. Знов про щось загомоніли.
Та про ліщину більш не говорили,
Тож дослухатись нам нема чого.