- Щось кості ломить. Ревматизм дістав!
Подай, онучку, тубу із аптечки.
Змащу бальзамом я коліна й плечі…
Ти що, її іще не відшукав?
Та ж «Шабельник» написано на ній.
Знайшов? І добре. Дай-но мені тубу.
От дякую тобі, онучку любий.
- А що воно за шабельник такий?
Я про таке раніше і не знав.
Чому то дивно так його назвали?
- Ну, де б у місті ви його стрічали,
Як він лиш на болотах виростав.
Тому болотним ще його і звуть.
А звідки назва? Чув від свого діда,
А тому, певно, дід його повідав.
Не знаю чи могло, чи ні так буть?!
Але було то в час, коли боги́
Спускалися на землю поміж люди.
На очі напускаючи полуду,
Розвіятись хотіли від нудьги,
Бо що ж робити там на небесах,
Де їх – богів по пальцях зрахувати.
Спускалися пригод собі шукати,
Блукаючи степами й по лісах.
Отак спустився Чорнобог якось
В надії поміж себе люд стравити.
Бо щось занадто мирно стало в світі.
Хоча, можливо, то йому здалось,
Бо ж мирно люд ніколи і не жив.
Завжди за віщось світом воювали,
Безжально один одного вбивали.
Та він, напевно, більшого хотів.
Бо ж віднайшов один слов’янський рід,
Що мирно жив серед степів широких.
Орав і сіяв. Над річок глибоких
Звів свої села і не відав бід.
Ворожих орд тоді ще не було
Аби їм мирно жити заважали.
Самі ж вони достатньо всього мали,
Щоб то до ворожнечі призвело.
Отож підступний Чорнобог рішив
Спуститися і люд той посварити.
Адже достатньо першу кров пролити
І вже б війну ніхто не зупинив.
Став він ходити селами і скрізь
Підбурити, стравити намагався.
Але дарма, як підлий не старався,
Як зі своїми кривдами не ліз,
Ніхто його і слухати не став.
Де мовчки із села випроводжали,
Де й штурхана добряче в спину дали,
Аби він язика не розпускав.
Озлився врешті Чорнобог на них
І весь їх рід надумав покарати.
Якщо іти не хочуть воювати,
То приведе війну їм на поріг.
Вернувсь на небо, добре роздививсь.
Знайшов в степах голодні орди дикі,
Що ладні крові проливати ріки.
До їх вождів озлоблених явивсь
І шлях вказав, де мирний рід той жив,
Мовляв, для них там знайдеться пожива.
А ті зібрали свої юрти живо
Й помчали степом. А за кілька днів
Земель багатих, врешті досягли
І, наче коршун, на ті села впали.
Ті люди вже давно не воювали,
Тож відсічі їм дати не змогли.
Покинули обжитий уже край
Й на північ стали у ліси тікати,
Аби своє життя порятувати.
А Чорнобог втішається: «Чекай!
Ще більші біди я нашлю на вас,
Щоб знали, як не слухатися бога!
Не пожалію поміж вас нікого.
Моєї помсти іще прийде час».
Тікали люди вже багато днів.
Орда безжальна по слідах летіла.
Бо ж відібрати і життя хотіла,
Так Чорнобог вождям їх повелів.
Уже й ліси – орда не відстає.
Загнала в хащі – й там нема спасіння.
Уже загнали їх у трясовини,
У мочарі де, лиш нога стає,
Провалюється і не чути дна.
Лише тоді орда від них відстала.
І люди в болота́х тих жити стали,
Де лиш багнюка навкруги одна.
А Чорнобог тумани напустив,
Які і сонце від людей сховали.
Важкі недуги на усіх напали
Аби зі світу чимскоріш звести.
У розпачі богам молився рід
Аби вони хоч люд порятували.
А ті чи сили в землях тих не мали,
Чи втратили свого народу слід,
Але на поміч так і не прийшли.
Одно лишалось – в мочарах вмирати.
З боліт хотіли виходу шукати,
Але знайти, одначе, не змогли.
Єдиний, хто зустрівся – старий дід,
Що жив на острівці у халабуді.
Звернулися до нього в поміч люди,
Хай би, як знає, показав прохід
Із тих боліт. Той лише похитав
У відповідь печально головою.
«То ви спізнались, певно, сили злої.
Якиїсь бог на вас образу мав!»
«Та ж ми просили помочі в богів!»
«В цих болотах вони не мають сили.
Звертайтеся у поміч до Ярила.
Лиш він здолає злого бога гнів».
І увесь рід у відчаї звернувсь
До, їм тоді не знаного ще, бога.
Просити стали помочі у нього,
Аби він до життя їх повернув.
І Чорнобог почув ті молитви,
Спустивсь на землю у густім тумані,
Щоб власноруч прикінчити останніх,
Які ще залишалися в живих.
Та ледве він на мочарі ступив,
Як перед ним із шаблею Ярило.
Весь сяючий спустився, повний сили.
І бій між ними лютий закипів.
І день, і два змагалися бійці.
Адже богам і не таке під силу.
Нарешті вдарив шаблею Ярило
І та ураз зламалася в руці,
Шматочки розлетілися кругом,
У мочарі попадали й пропали.
У відчаї всі люди закричали.
Ярило ж раптом ворога свого
Вхопив руками, високо підняв
І з силою пожбурив в трясовину,
Де той, напевно, на віки і згинув.
А сам тієї ж миті і пропав.
Тумани пропадати почали
Що людям на очах, немов полуда.
Й побачили вони тоді, що всюди,
Якісь бордові квіти розцвіли.
І дивно, що з’явились в болотах,
Де шабля розлетілася Ярила.
І в квітах тих була велика сила,
Бо ж шабля бу́ла, звісно, не проста.
Тож і назвали шабельник її.
І користались силою тією.
Завжди вони зверталися до неї
Аби недуги злікувать свої.
Де ж Чорнобог впав у болото був,
З’явилась стежка, щоб з болота вийти.
Тож рід нарешті-таки вибравсь звідти.
Але про квітку дивну не забув.
Отож і до сьогодні пам’ята
І для здоров’я користає сили,
Які прийшли до квітки від Ярила.
Така от, бачиш, квітка не проста.