Сидять два кума у корчмі якось.
Стоять два кухлі пива перед ними.
Один похмурим вигляда чогось,
На світ очима дивиться сумними.
Другий на нього мовчки погляда,
Неначе не наважиться спитати,
Яка у того трапилась біда,
Аби якусь пораду, може дати.
При тому він здогадується й так
Від чого кум засмучений сьогодні:
Кума спокою не дає ніяк –
Така гримуча, що спинити годі.
Наваживсь врешті: - Знову дістає?
- Ой, куме-куме, й не питайте, навіть.
Спокійно і дихнути не дає,
Щодня, неначе той бульдозер давить.
І то не так, і те їй не таке…
Туди не глянь, сюди не смій ходити.
Життя від того, ну таке гірке,
Що іноді не хочеться і жити.
Одружувався ж – не така була,
А це чи стала з розуму з’їжджати.
Бурчати ще із ранку почала,
Тож довелось мерщій тікати з хати.
І не скажи нічого – зразу в крик,
Що кращі роки втратила на мене,
Що я зовсім нікчемний чоловік.
Й кидається ж, до того, як скажена.
Хоч з мосту в воду- виходу нема,
Хіба що, може, взяти й розлучитись?
Так онучата, дітвора трима.
Як їм у очі буду я дивитись?..
Кум змовк і низько голову схилив,
Немов важкий тягар давив на плечі.
По хвилі другий кум заговорив:
- Так, у житті сумні бувають речі.-
А потім раптом, наче щось згадав:
- А ти про водозбір не чув ніколи?
Я тут недавно в книзі прочитав
Про квітку, що людські змінила долі.
Історія така ж, як і твоя.
Якщо бажаєш – можу розповісти.
- Що ж, розкажи, послухаю і я.
- Послухай, бо й тобі цікава, звісно.
Було то, кажуть в давні ще часи.
Жили сім’єю жінка з чоловіком.
Він робив посуд й на базар носив,
Тож мав із того на життя копійку.
Робота в домі на жоні була,
Вона сидіти просто не любила,
Варила, прибирала і пекла
Та й на городі і в дворі робила.
Усе б, здавалось добре та одне
Спокою чоловіку не давало:
Облаяти його не промине,
Весь час до чогось сікалась, кричала.
То на сусідку глянув він не так,
То надто пізно з міста повернувся.
То хвіртку не поправить він ніяк,
То хатою пройшов і не роззувся.
І, як почне - спинити її зась,
Бурчить-бурчить та всяко узиває.
І звідки та сварливість узялась?
Чого вона його постійно лає?
А він же тихий – дивиться й мовчить,
На лайку ту їй не відповідає.
Розвернеться і йде кудись бродить.
Хай жінка собі мозок виїдає.
Та ж врешті-решт не витримав, однак.
Одного разу ледь зайшов до хати,
А жінка знову так його, розтак,
За якусь дрібку почала кричати.
Можливо й винен був у тому він,
А, може, і вини його не бу́ло.
Та жінки крик метався поміж стін
І пів села його, напевно, чуло.
Він глянув так, аж злякана жона
Спинилася у крику на пів слові.
Побачила щось у очах вона –
Незвичне щось, зовсім для неї нове.
Він же спокійним голосом сказав:
- Із мене досить! Годі! Розведуся!
А далі мовчки капелюха взяв,
На жінку ще раз глянув, розвернувся
Та і подався хто зна і куди…
А жінка, хоч така сварлива стала,
Відчула – не минути їй біди,
Бо ж чоловіка, все-таки, кохала.
І бачила – не просто так сказав,
Одними не одбудеться словами.
Їй комір затісний зненацька став,
Подумала: «Що ж я роблю із нами?!»
Покинула роботу й подалась
Селом, поради в когось запитати.
Аби біда і справді не стряслась,
Як їй сім’ю із того рятувати.
Знайшовся мудрий чоловік один,
Послухав жінку, її щирість бачить,
Отож і дав пораду добру він:
- Є один спосіб все владнати, значить.
Піди у полі водозбір збери,
Ти ж знаєш, як ті квіти виглядають?
Із нього собі чаю завари,
Постав у склянці, хай охолоняє.
Як тільки посваритись закортить,
Хапай ту склянку, чай візьми до рота
І не ковтай, поки й настане мить,
Як лаятись не буде вже охоти.
Як тільки заспокоїшся – ковтай.
Напій то, скажу прямо, чудодійний,
Тож напохваті ти завжди тримай.
Роби отак і буде все спокійно.
І справді – мир і лад в сім’ї настав.
Жона вже чоловіка не пиляла,
А він із дому більше не втікав…
До речі, квітку різно називали:
І орликом, й голубкою, бува,
І туфельками ельфа й домом стрічі,
А ще травою або чаєм льва,
Чи гірським дзвоном, що їй також личить.
У Франції стара іще жива
Історія, яку всі, певно знають -
Що баби то сварливої трава.
Тож саме так її і називають…
Кум, видно, вже не так і сумував,
Заслухавшись, забув про свої біди.
- А хто ж ту квітку водозбір назвав?
І чому так? – То все з-за її виду.
Бо ж квітка, наче чашечка її,
Як дощ іде – по вінця набирає.
Отак водою повна і стоїть…
Мов баба в роті воду ту тримає.