ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про жоржини
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про жоржини
Парком тихим ішов я осінньої днини,
Полишив, накінець тісні офісні стіни.
В цім малім острівці, напівдикій природі
Я спочинок знайшов і жадану свободу.
Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
Світ проблем і турбот полишить намагався.
Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
Я такої краси ще не бачив ніколи.
Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
Мов казкову красу налякати боюся.
- То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
- То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
- Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
- Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
Я дослухався – спів десь далекий почувся:
«А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
- Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
І для мене, мабуть, якесь значення мало.
Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
- А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
- Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
Якщо хочете, я поділюся із вами.
- Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
- Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
Квітку цю з давніх літ у Америці знали
І «аккотлі» її проміж себе назвали,
Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
Кілька метрів часом висоти вони мають.
А ще й бульби місцеві із них споживали,
Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
Тож, коли королеві Іспанії якось,
Захотілось чогось незвичайного смаком,
Йому бульби ті з-за океану прислали.
Та король скуштував…і його щось напало.
Тож велів він негайно ту погань прибрати,
Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
Серед купи сміття такі квіти красиві.
Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
І в своєму саду повелів посадити.
Так його зачепили ті квіти чудові,
Що ходив він дивитися знову і знову.
Милувався король і схотілось одного –
Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
Лише знатних гостей у той сад допускали.
Але слава про них розійшлась по країні,
Всім хотілось в саду посадити жоржини.
Хоч жоржинами ще вони й не називались…
Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
Була горда і зла, ще й підступна до того.
Захотілося їй мати цвіту отого.
Про бажання оте і подружки дізнались,
Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
Як сміялися – то накидалася гнівно.
А, тим часом, сама усе шляху шукала,
Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
Та ніхто помогти їй у тому не брався,
Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
І тоді в голові її думка родилась…
В королівськім саду вона якось з’явилась.
По доріжках брела, наче просто гуляла,
Але садівника нишком все визирала.
Знала, що молодий і наївний до того.
І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
Наче раптом її всі покинули сили.
Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
Та вона не пуска, в очі все зазирає,
То сміється йому, а то, наче, вмирає.
А він бідний стоїть і не зна, що робити…
Стала дама у сад та частенько ходити.
Підізве парубка і закохану грає.
А він ту її гру, наче щиру сприймає.
Закохався юнак, вже й не може без неї.
Спеленала його вона сіттю своєю.
Він готовий уже й на Голгофу ступити,
Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
Отоді то вона і сказала бажання –
Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
Він тихцем накопав заборонених квітів,
Щоб коханій в садку під вікном посадити.
Обіцяла за те поцілунка одного…
Та мети досягла і забула про нього.
Не приходить у сад і у дім не пускає,
Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
А вона розвела у садку своїм квіти,
Стала подруг своїх похвалитись водити.
Ті питали її, як же квіти дістала,
І зі сміхом вона усе їм розказала.
Посміялися ті над тупим простолюдом.
«Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
Розрослися жоржини, у саду квітували.
Вона бульби подругам своїм роздавала.
Так що скоро вони розвелися у знаті.
І чутки короля почали досягати.
Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
Вже не лише йому одному володіти,
Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
Кинули до темниці де і згинув небога.
Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
Чи йому без кохання не хотілося й жити?
Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
Йшов я стежками парку, повертався у офіс
Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
«А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
Полишив, накінець тісні офісні стіни.
В цім малім острівці, напівдикій природі
Я спочинок знайшов і жадану свободу.
Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
Світ проблем і турбот полишить намагався.
Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
Я такої краси ще не бачив ніколи.
Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
Мов казкову красу налякати боюся.
- То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
- То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
- Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
- Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
Я дослухався – спів десь далекий почувся:
«А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
- Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
І для мене, мабуть, якесь значення мало.
Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
- А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
- Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
Якщо хочете, я поділюся із вами.
- Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
- Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
Квітку цю з давніх літ у Америці знали
І «аккотлі» її проміж себе назвали,
Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
Кілька метрів часом висоти вони мають.
А ще й бульби місцеві із них споживали,
Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
Тож, коли королеві Іспанії якось,
Захотілось чогось незвичайного смаком,
Йому бульби ті з-за океану прислали.
Та король скуштував…і його щось напало.
Тож велів він негайно ту погань прибрати,
Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
Серед купи сміття такі квіти красиві.
Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
І в своєму саду повелів посадити.
Так його зачепили ті квіти чудові,
Що ходив він дивитися знову і знову.
Милувався король і схотілось одного –
Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
Лише знатних гостей у той сад допускали.
Але слава про них розійшлась по країні,
Всім хотілось в саду посадити жоржини.
Хоч жоржинами ще вони й не називались…
Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
Була горда і зла, ще й підступна до того.
Захотілося їй мати цвіту отого.
Про бажання оте і подружки дізнались,
Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
Як сміялися – то накидалася гнівно.
А, тим часом, сама усе шляху шукала,
Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
Та ніхто помогти їй у тому не брався,
Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
І тоді в голові її думка родилась…
В королівськім саду вона якось з’явилась.
По доріжках брела, наче просто гуляла,
Але садівника нишком все визирала.
Знала, що молодий і наївний до того.
І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
Наче раптом її всі покинули сили.
Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
Та вона не пуска, в очі все зазирає,
То сміється йому, а то, наче, вмирає.
А він бідний стоїть і не зна, що робити…
Стала дама у сад та частенько ходити.
Підізве парубка і закохану грає.
А він ту її гру, наче щиру сприймає.
Закохався юнак, вже й не може без неї.
Спеленала його вона сіттю своєю.
Він готовий уже й на Голгофу ступити,
Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
Отоді то вона і сказала бажання –
Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
Він тихцем накопав заборонених квітів,
Щоб коханій в садку під вікном посадити.
Обіцяла за те поцілунка одного…
Та мети досягла і забула про нього.
Не приходить у сад і у дім не пускає,
Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
А вона розвела у садку своїм квіти,
Стала подруг своїх похвалитись водити.
Ті питали її, як же квіти дістала,
І зі сміхом вона усе їм розказала.
Посміялися ті над тупим простолюдом.
«Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
Розрослися жоржини, у саду квітували.
Вона бульби подругам своїм роздавала.
Так що скоро вони розвелися у знаті.
І чутки короля почали досягати.
Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
Вже не лише йому одному володіти,
Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
Кинули до темниці де і згинув небога.
Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
Чи йому без кохання не хотілося й жити?
Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
Йшов я стежками парку, повертався у офіс
Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
«А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію