Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.04
10:58
Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.
І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
2026.05.04
09:12
Твори уяву, Незбориме -
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.
Мовчать Пенати*, страх Господній,
Але двоногий неземний
2026.05.04
08:23
Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають воду греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
2026.05.04
06:20
Легко дихаю і вільно йду
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
2026.05.03
17:30
хмаровиння білий плин
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
2026.05.03
16:43
Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
2026.05.03
15:04
Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
2026.05.03
14:44
Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
2026.05.03
13:43
Яків Хелемський (1914-2003; народився й провів юність в Україні)
Пари у танці кружляють закохано,
серце сповняють пісні.
Рвуться у вікна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.
Юність минає умить зазвичай,
Пари у танці кружляють закохано,
серце сповняють пісні.
Рвуться у вікна нестримно, непрохано
свіжі вітри весняні.
Юність минає умить зазвичай,
2026.05.03
13:26
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
2026.05.03
13:01
В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
2026.05.03
11:10
Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
2026.05.03
10:42
Озираюсь на прожиті роки:
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
2026.05.03
10:31
Япа-тапа та-па
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
2026.05.03
09:50
звернення поета України
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче кістколиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче кістколиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
2026.05.03
09:43
Щотижня складає сонети,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про жоржини
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про жоржини
Парком тихим ішов я осінньої днини,
Полишив, накінець тісні офісні стіни.
В цім малім острівці, напівдикій природі
Я спочинок знайшов і жадану свободу.
Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
Світ проблем і турбот полишить намагався.
Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
Я такої краси ще не бачив ніколи.
Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
Мов казкову красу налякати боюся.
- То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
- То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
- Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
- Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
Я дослухався – спів десь далекий почувся:
«А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
- Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
І для мене, мабуть, якесь значення мало.
Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
- А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
- Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
Якщо хочете, я поділюся із вами.
- Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
- Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
Квітку цю з давніх літ у Америці знали
І «аккотлі» її проміж себе назвали,
Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
Кілька метрів часом висоти вони мають.
А ще й бульби місцеві із них споживали,
Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
Тож, коли королеві Іспанії якось,
Захотілось чогось незвичайного смаком,
Йому бульби ті з-за океану прислали.
Та король скуштував…і його щось напало.
Тож велів він негайно ту погань прибрати,
Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
Серед купи сміття такі квіти красиві.
Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
І в своєму саду повелів посадити.
Так його зачепили ті квіти чудові,
Що ходив він дивитися знову і знову.
Милувався король і схотілось одного –
Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
Лише знатних гостей у той сад допускали.
Але слава про них розійшлась по країні,
Всім хотілось в саду посадити жоржини.
Хоч жоржинами ще вони й не називались…
Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
Була горда і зла, ще й підступна до того.
Захотілося їй мати цвіту отого.
Про бажання оте і подружки дізнались,
Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
Як сміялися – то накидалася гнівно.
А, тим часом, сама усе шляху шукала,
Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
Та ніхто помогти їй у тому не брався,
Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
І тоді в голові її думка родилась…
В королівськім саду вона якось з’явилась.
По доріжках брела, наче просто гуляла,
Але садівника нишком все визирала.
Знала, що молодий і наївний до того.
І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
Наче раптом її всі покинули сили.
Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
Та вона не пуска, в очі все зазирає,
То сміється йому, а то, наче, вмирає.
А він бідний стоїть і не зна, що робити…
Стала дама у сад та частенько ходити.
Підізве парубка і закохану грає.
А він ту її гру, наче щиру сприймає.
Закохався юнак, вже й не може без неї.
Спеленала його вона сіттю своєю.
Він готовий уже й на Голгофу ступити,
Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
Отоді то вона і сказала бажання –
Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
Він тихцем накопав заборонених квітів,
Щоб коханій в садку під вікном посадити.
Обіцяла за те поцілунка одного…
Та мети досягла і забула про нього.
Не приходить у сад і у дім не пускає,
Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
А вона розвела у садку своїм квіти,
Стала подруг своїх похвалитись водити.
Ті питали її, як же квіти дістала,
І зі сміхом вона усе їм розказала.
Посміялися ті над тупим простолюдом.
«Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
Розрослися жоржини, у саду квітували.
Вона бульби подругам своїм роздавала.
Так що скоро вони розвелися у знаті.
І чутки короля почали досягати.
Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
Вже не лише йому одному володіти,
Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
Кинули до темниці де і згинув небога.
Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
Чи йому без кохання не хотілося й жити?
Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
Йшов я стежками парку, повертався у офіс
Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
«А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
Полишив, накінець тісні офісні стіни.
В цім малім острівці, напівдикій природі
Я спочинок знайшов і жадану свободу.
Тож без поспіху брів, навіть не озирався.
Світ проблем і турбот полишить намагався.
Десь співали пташки, наче в справжньому лісі.
Вітерець задрімав, у кущах зачаївся.
Теж спочити рішив, натрудивсь, намотався,
Я його розумів, сам би, мабуть, уклався.
Десь би сісти знайти, у тіні посидіти,
Бо ж не можна отак вічно парком бродити.
Ось і лавки стоять навкруг клумби по колу.
Я такої краси ще не бачив ніколи.
Підійшов та присів. Все на клумбу дивлюся,
Мов казкову красу налякати боюся.
- То жоржини цвітуть. – поряд хтось обізвався.
Що хтось поряд сидить, я і не сподівався.
Озирнувся – дідусь вже старенький і сивий.
- То жоржини…Скажіть-таки справді красиво?!
- Гарно, як у раю… - я сподобивсь на слово. -
Я й не знав, що вони такі, наче казкові.
- Ось і пісня про них, - знов дідусь посміхнувся.
Я дослухався – спів десь далекий почувся:
«А жоржини цвітуть ніби сонце гарячі,
А жоржини цвітуть в моїм серці неначе,
А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
- Бачте, як все зійшлось: і ці квіти, і пісня…
Я погодився з ним у тім висновку: - Дійсно…
Просто ж так не бува, щоб усе так співпало.
І для мене, мабуть, якесь значення мало.
Я задумавсь на мить про ці вибрики долі…
А дідусь не змовка. Балакучий доволі:
- А чи знаєте ви, звідки назва ця дивна?
Я плечима здвигнув: - Ну, жоржини й жоржини.
- Ну, однак, не скажіть! В назві тій ціла драма.
Якщо хочете, я поділюся із вами.
- Що ж, послухаю я, якщо, звісно, не довго.
Бо ж робота чека вже повернення мо́го.
- Ні, недовго, але, як на мене – цікаво,
Про підступність, любов, смерть нещадну і славу.
Квітку цю з давніх літ у Америці знали
І «аккотлі» її проміж себе назвали,
Що «труба» означа, за стебло порожнисте.
Воду в «трубах» отих доставляли у місто…
Не дивуйтесь. У них квіти ці виростають -
Кілька метрів часом висоти вони мають.
А ще й бульби місцеві із них споживали,
Ще й за делікатес вони бульби ті мали…
Тож, коли королеві Іспанії якось,
Захотілось чогось незвичайного смаком,
Йому бульби ті з-за океану прислали.
Та король скуштував…і його щось напало.
Тож велів він негайно ту погань прибрати,
Щоб ніхто більш на стіл не посмів подавати.
Бульби ті проросли і…о, дивнеє диво –
Серед купи сміття такі квіти красиві.
Як дізнався король, сам рішив поглядіти…
І в своєму саду повелів посадити.
Так його зачепили ті квіти чудові,
Що ходив він дивитися знову і знову.
Милувався король і схотілось одного –
Щоби квіти росли ті лиш в нього самого.
І, під смерті страхо́м, заборону він видав,
Щоб ніде не було квітів тих, навіть, сліду,
Лиш у нього в саду, в його Ескуріалі.
Лише знатних гостей у той сад допускали.
Але слава про них розійшлась по країні,
Всім хотілось в саду посадити жоржини.
Хоч жоржинами ще вони й не називались…
Знатна донна одна про ті квіти дізналась.
Була горда і зла, ще й підступна до того.
Захотілося їй мати цвіту отого.
Про бажання оте і подружки дізнались,
Бо ж вона перед них увесь час похвалялась,
Що й собі розведе квіти ті безсумнівно.
Як сміялися – то накидалася гнівно.
А, тим часом, сама усе шляху шукала,
Всіх придворних, мабуть, вона перепитала.
Та ніхто помогти їй у тому не брався,
Розпрощатись з життям за те дуже боявся.
І тоді в голові її думка родилась…
В королівськім саду вона якось з’явилась.
По доріжках брела, наче просто гуляла,
Але садівника нишком все визирала.
Знала, що молодий і наївний до того.
І що Жоржем зовуть. Здумала через нього
Таки квіти дістать. Як побачила – сіла,
Наче раптом її всі покинули сили.
Бачить хлопець, що їй зле зненацька зробилось.
А красива ж, однак. Серце в грудях забилось.
Він підбіг, допоміг їй до лавки дістатись,
Посадив і хотів знов до квітів вертатись.
Та вона не пуска, в очі все зазирає,
То сміється йому, а то, наче, вмирає.
А він бідний стоїть і не зна, що робити…
Стала дама у сад та частенько ходити.
Підізве парубка і закохану грає.
А він ту її гру, наче щиру сприймає.
Закохався юнак, вже й не може без неї.
Спеленала його вона сіттю своєю.
Він готовий уже й на Голгофу ступити,
Щоб коханій своїй чимось хоч догодити.
Отоді то вона і сказала бажання –
Хочу квітку в саду, наче символ кохання.
Він, хоч знав, що йому за подібне чекати,
Усе ж пообіцяв… Як усі лягли спати,
Він тихцем накопав заборонених квітів,
Щоб коханій в садку під вікном посадити.
Обіцяла за те поцілунка одного…
Та мети досягла і забула про нього.
Не приходить у сад і у дім не пускає,
Бо ж, сказала: її вже для нього немає.
Хлопець змучився весь – лиш кохану побачить,
В безнадії своїй ледве бідний не плаче.
А вона розвела у садку своїм квіти,
Стала подруг своїх похвалитись водити.
Ті питали її, як же квіти дістала,
І зі сміхом вона усе їм розказала.
Посміялися ті над тупим простолюдом.
«Як же квіти оті прозиватися будуть?»-
Запитала одна. «Хай жоржини і звуться
Аби дурня ім’я нам часом не забуться!»
Розрослися жоржини, у саду квітували.
Вона бульби подругам своїм роздавала.
Так що скоро вони розвелися у знаті.
І чутки короля почали досягати.
Як дізнався король, що жоржиновим цвітом
Вже не лише йому одному володіти,
Повелів закувати Жоржа того в кайдани,
Щоб він більше ніколи на світ білий не глянув.
Кинули до темниці де і згинув небога.
Хоч, чи бу́ла покара та страшною для нього?
Чи йому без кохання не хотілося й жити?
Та воно і сьогодні ще живе у цих квітах…
Йшов я стежками парку, повертався у офіс
Пісня та про жоржини ще вчувалася досі:
«А жоржини цвітуть так, немовби востаннє,
А жоржини цвітуть, зберігають кохання!..»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
