Ростику

Здоровки, бандерівцю мій!
Розповився туман,
міжсвіту мембрана напнулась од подиху таєн.
Ну як там у тебе – нема в тому світі оман?
А як у заобріях? Світла – на всіх вистарчає?

А як там виброщує листя примхлива герань?
І соняшник – з нашу планету – сколихує всесвіт?
Як туляться світлі істоти вустами до ран
чи шиють нитками потяті серця на столезі?

Там пісня тече по оновленім тілі твоїм
і мальвами пахне небесна твоя Україна...
І вже ні війни, а лише солов'ї й солов'ї
розгойдують озеро неба і в безміри линуть.

Надмухати б теплого подиху в твої стежки –
між нами холодними стінами виросли межі.
Ну як там у тебе? Хоч слово одненьке скажи.
Чи всі вже тобі розтаємнені сходи і стежі?

Чи видно там смисли правдиві великої гри?
Вселенські батьки пригортають народжені душі?
Чи тулиться дуб до берізки – кора до кори,
чи благість високу вершитель у долю обрушив?

У світі твоєму, бандерівцю мій золотий,
на сріблених кроснах ізіткані крила у надвись.
Злітаються хлопці у лоно своєї чоти
з цієї земської пречорної схлипної жатви.

Спливаються хвилі зминулі у краплю – авжеж ,
згортається обшир життя у змудрілу усмішку,
світає у нас, бо світанки – вони і на те ж...
Осипалось мрево в моє зодиночіле ліжко.